Іскри гніву

Військо йшло повагом, неспішно. Підводи та вози були набиті різноманітним крамом. Та все ж традиції не зраджували. Переміщались, дотримуючись звичного для козаків порядку – чітким прямокутником. Щоб, при можливому нападі ворога, можна було швидко зайняти ефективну оборону.

Багряно-жовте листя, підхоплене ще досить теплими подихами осіннього вітру, політувало у повітрі, опускалась, м’ягко лягаючи на землю. Бабине літо взяло гору, хоч і ненадовго, над холодами, які невпинно наближались.

Богданко припав до шиї вороного скакуна і мчав щодуху. Майже рік минув з того часу, як хлопець витягнув з багна цього коня. Він прикипів до тварини і ніяк не хотів міняти її на якусь іншу. Хоч Василь кілька разів умовляв Богданка пересісти на стригуна, що підійшов би за розмірами. Зрештою, сідло, хитромудрими придумками пристосували так, щоб хлопчина міг, на скільки це було можливим, відчувати себе комфортно верхи.

–Затятий у тебе джура, Василю, – склав у трубку губи Турок. – Хто б міг подумати, що після тих кількох падінь з коня, на початку, зараз ось так їздитиме?

–Має він до цього хист, – погодився Немова. – Ще й затятість, не аби яку.

–Хорошим козаком виросте, – задоволено поправив вуса Наливайко. – Доки такі родитимуться, доти слава козацька житиме.

–Твоя правда, – погодився Іван. – Чесні та порядні козаки, а особливо ватажки, дорогого варті.

–До чого ти хилиш? – кинув хитрий погляд на побратима Северин. Хоч і добре розумів, про що той веде мову.

–До поступку Григорія Лободи. То про повстання домовляється, підтримує таке рішення, то до закликів шляхти схиляється.

–Згоден, – кивнув Василь.

–Сперечатися не стану, – звів брови Наливайко, – але й погодитись до кінця не можу.

–Це чому ж? – здивувався Турок. – Майже рік минув після ради у Барі. Всі, як один, схвалили твою пропозицію підняти повстання. А тоді Лобода, отримавши від шляхти добрий кущ, зібрався і пішов з усім військом на Волошину. І це тоді, коли коронне військо було зайняте назріваючою війною з Османською імперією. А сам Ян Замойський усіма стараннями садив на престол Молдови Ярему Могилу. Він залишив нас самих.

–Добре, що князь Костянтин Острозький надав нам притулок в Остополі, – не зводив очей з підопічного Василь.

–Все воно то й так, – погодився отаман, – але провізії на той час нам бракувало. Як і озброєння, зрештою. Як то кажуть: немає лиха без добра. І звернення до нас австрійського ерцгерцога, Максимільяна третього, цьому доказ. В Угорщині нам вдалось нажити краму і зібрати достатню кількість фуражу. Лобода завдяки походу в Молдову, зробив те ж саме. Тим паче, що нам вдалось відвести від нас підозри. Король і Сейм уже досить косо на нас поглядали.

–Ех, – махнув рукою Іван, – не довіряю я Лободі. Вже занадто він хитрий. Шукає легших шляхів. Та й де він тепер?

–На Січі, – самовдоволено усміхнувся Наливайко.

–Ти певен? – не йняв віри Турок.

Северин занурив руку за пазуху і витягнув змотаний в циліндр аркуш паперу. Він простягнув лист побратиму.

–Чому не розповів? – запитав Василь, спостерігаючи, як Іван розгортає аркуш.

–Ось розповідаю, – знизав плечами отаман. – Вершник прибув лише вранці.

–І про що пише Лобода?

–Не він, – пробіг очами по рядках Турок. – Це від Матвія Шавули. Лобода справді на Січі. Товариство не підтримує повстання. Тобто не всі його схвалюють. Кошовий отаман, Богдан Микошинський, на відріз відмовляється від такого задуму. Але Шавула збирає бажаючих і доєднається до Лободи. За прогнозами їх буде три-чотири тисячі.

–То все ж повстанню бути? – скоріше ствердно сказав Немова, аніж запитав.

–Саме так, – легка усмішка зачаїлась у вусах Наливайка.

–Якщо так, – віддав листа Іван, – то чому ми йдемо на північний-захід? Це ж у інший бік від Січі.

–І у мене з’явилось одне запитання, – прискіпливо глянув на отамана Василь. – Ще з самої Угорщини ми не увійшли у жодне місто, не зупинялись довше, як на ніч. Складається враження, що ми кудись поспішаємо. Куди ж?

–Побачите. Лише трішки терпіння.

На ніч знову стали постоєм так, щоб була можливість швидко продовжити дорогу. Теплий жовтень цьому сприяв. Козаки не надто вибагливі в походах. Зазвичай вистачає сідла чи кулака під головою, жупана чи свити, якими б можна було вкритися і невеликого багаття, щоб гріло вночі. Намети написали вкрай рідко. Хіба при холодних осінніх чи весняних опадах, або морозах.

Северин напів лежачи обперся на сідло і, задумливо вглядаючись в зоряне небо, затягував люльку. Іван сидів ближче до багаття, чистив пістолі та гвинтівку і перевіряв їхні запали. Іван снував то вправо, то вліво, не знаходячи собі місця. Він щось тихо бурмотів собі під носа.

–Та сядь уже, – сказав Турок. – Нічого з Богданом не трапиться. Скоро повернеться.

–Не трапиться? – обличчя Немови стало червонішим, ніж гарячі язики полум’я. – Його уже занадто довго немає. Як тут не перейматись, знаючи вміння цього юнака знаходити на свою голову пригоди практично будь де?

–Твоя правда, – випустив дим Наливайко. – Але на диво, йому завжди вдається вийти сухим із води. Ще й рознюхати часто щось вдається.

–Ага! Крім того випадку, коли попався шляхті в руки, – не вгавав Василь.

–Це можна і не рахувати за невдачу, – Іван глянув через дуло гвинтівки. – Ми ж були поруч. Та й не забувай, що ти нажив собі не аби яку славу, убивши того найманця.

–Ай, – махнув рукою Немова. – Та шрам, після того поєдинку на ціле передпліччя, носитиму все життя, – він підніс кінцівку і кілька разів стиснув і розтиснув кулак. – Стільки часу минуло, а я й досі відчуваю її.

–Деякі рани бувають набагато серйознішими, ніж здаються. Але, як не крути, шрами красять мужчину, – вибив залишки тютюну з люльки Северин, сховав її за пазуху і заклав руки за голову.

–Насправді, – кивнув Василь і вглянувся в темну далечінь, – це невелика ціна за життя хлопця. Здається їде.

Незабаром почувся стукіт копит, а згодом із темряви виринув Богданко верхи на вороному коні. Він хвацько спішився, не дочекавшись поки скакун зупиниться.

–Явився, – усміхнувся отаман, – не запилився.

–І де тебе носило? – погрозливо впер руки в боки Немова.

Богданко не відреагував на злісние запитання наставника. Оглянув усіх трьох і випалив на одному подисі.

–Вершники. З півночі. Їдуть швидко. Всього лиш троє.

–Я ж казав, – підвівся Турок, закинувши гвинтівку на плече, – корисний у тебе джура, Василю. Вже й гостей якихось помітив. Слід лише вияснити друзі це, чи вороги.

–Друзі, – не зводив погляд із зоряного неба Северин. – По іншому і бути не може.

–Хто вони такі? – навис над отаманом Богданко.

–Василю, бери джуру і їдь зустрінь гостей, – сказав Наливайко. – Ні інакше, як Дем’ян навідався.

–Дем’ян? – запитливо глянув на наставника хлопчина.

–Так, – кивнув Немова. – Рідний брат отамана. Стрибай у сідло.

Вершників зустріли на окраїні табора і провели до багаття поруч з яким лежав Северин. Всі троє були одіті в чорні плащі, більше схожі на ряси. А голови покривали капюшони так, що обличчя годі було розгледіти.

–Щось ти, брате, зовсім опростолюдився, – спішився один із вершників. – Сидиш просто неба, без намету.

–Помиляєшся, брате, – врешті підвівся Северин і широко усміхнувся, – я завжди таким був.

–Ой не гоже, – скинув капюшон Дем’ян, – отаману ось так...

Старший брат був такого ж росту, як і Северин. З першого погляду було помітно, що вони рідні. Такі ж очі, губи та скули. Такий же твердий та впевнений погляд. Лише Дем’ян був менш кремезний та жилавий. Обличчя не так сильно обпалене сонцем і не обдуте холодними вітрами. Одразу й важко було зрозуміти, хто з братів старший. На це вказувала лише сивина у волоссі Дем’яна і більш виразні мімічні зморшки навколо очей.

–Коли ж це ти таким вибагливим став? Вочевидь на підвищення у князя пішов.

Вони обійнялись, почоломкались, як того вимагав звичай і ще кілька миттєвостей дивились один на одного, тримаючи за плечі.

–З чим приїхав? – вказав рукою у бік вогнища Северин.

Дем’ян оглянув присутніх. А тоді перевів погляд на брата.

–Ти ж знаєш і Василя, і Івана. Вони надійні хлопці. А наш новий друг, – кивнув отаман, вказуючи на Богданка, – справжній козак. Говори.

–Заварив же ти каші, брате. Якщо вибрик з прихвостнями Калиновського, князь Острозький сприйняв з посмішкою на вустах, навіть схвалив його, то те, що трапилось під Брацлавом, а згодом і в Барі, його розлютило.

Северин звів брови, а на обличчі з’явилась самовдоволена усмішка. Першим не витримав паузи Дем’ян.

–Спершу... – сказав він.

–Угу, – закивав отаман.

–Як ти знаєш, князь Констянтин Острозький є противником унії. Як і ти. Як і я, зрештою.

Северин знову кивнув.

–Тобі не дивно, – сказав він, – ти, все ж таки, православний священник.

–Дуже уже вільно почувають себе деякі діячі католицької церкви на цих землях. Я б навіть сказав вважають себе кимось особливим. А шляхта, на кшталт Калиновсько, усяко цьому сприяє.

–Отже, одним пострілом двох зайців будемо цілити?

–Як вже вдасться. Але варто спробувати, – потер очі вказівним та великим пальцями Дем’ян, а тоді помасував перенісся. – Зрештою з козацтвом тобі вдалось замиритись. Та й друзів у тебе з поміж них вдосталь. А Матір-Січ прийме будь кого. І захистить.

–Ой, чує моє серце, – Северин поплескав себе долонею по грудях, – наробимо ми шурхоту. Сейм і король цього просто так не залишать.

–Твоя правда. Але за пороги і їхні руки не дотягнуться. А там похід-другий і всі забудуть тобі твої провини. Як це сталось після нищівного розгрому шляхти під Брацлавом. Навіть впливовий Калиновським не зміг нікого переконати, що тебе варто покарати. Адже ти уже стояв на захисті християнського світу в Угорщині. Так часто трапляється. Сьогодні ти злочинець, а завтра герой.

–І навпаки.

–Так, – кивнув Дем’ян.

–Хотів би я подивитись на червону пику Калиновського в такі моменти, – провів по голеній потилиці отаман.

–Останнім часом ти йому добре солі на рани насипав, – поклав руку на плече брата Дем’ян. – То гайдукам у лісі дав прочухана, то найманців розбив до ноги, то той же табір розніс. І це вже я не згадую ті його маєтки, які ти спустошив.

–Це за батька. Хоч і занадто мало. Я б волів його убити, – зуби Северина заскреготали.

–Може усі твої дії і приведуть Калиновського до смерті, або, хоча б, наблизить її, – Дем’ян підвівся. – Гаразд, мені пора.

–Що вже? – здивувався отаман, підіймаючись слідом. – Залишся на ніч. Вранці виступимо разом.

–О це вже ні. Не забувай – мене тут не було. Та й підґрунтя потрібно підготувати, поки ви підійдете до Луцька.

–Отже зустрінемось там, – обійняв брата на прощання Северин.