Іскри гніву

Спочатку це не відчувалось. Чи, може, Богданко не звертав уваги на крижані води Сули? Адже уважно стежив, як спалахують запали і гатять по повстанському табору гармати. Приглядався до кожного, навіть найменшого, руху на березі, намагався вловити кожен шурхіт. Хоч плюскіт ріки заважав почути хоч щось чітко.

Поруч на декількох плотах пливли люди. Богданко бачив двійко попереду. Ще один рухався паралельно, ближче до правого берега. На ньому сиділа дитина. По обрисах було схоже, що це дівчина. Хлопець тримався ближче табору, лівого берега. Розумів, чим далі від ворога, тим більше шансів, що його не помітять. Дівчині, вочевидь, не було кому підказати, щоб покинула пліт. Богданко вагався, але не міг ось так мовчки дивитись, як утікачка стає ціллю для жовнірів. А їхній рух на березі він уже помітив.

–У воду! – вигукнув він. – Злізь з плота!

Дівчина оглянулась. Почула незнайомий голос, але не відреагувала. Лише злякано крутила головою, оглядаючись навкруги.

Десь, нижче за течією, почулись перші постріли, людські зойки, крики і благання про милість. Але вони не заглушили стрілянину. Ворог помітив, або хтось йому доповів, про втечу повстанців з табору. Жолкевський дав наказ не допустити цього. Знав, що головним тягарем, який не зможуть покинути на призволяще, для козаків, будуть жінки та діти. Вони сковували дії повстанців, не дозволяли воювати не оглядаючись на тили.

Богданко відіпхнув пліт і поплив до дівчини. Аж тепер він зрозумів наскільки холодна вода. У такому випадку було розумнішим триматися за щось плавуче. Та, що тут роздумувати? Краще й взагалі не занурюватись у воду. Але такі обставини. Щоб вижити, будь які методи підійдуть.

–У воду, – хлопець потягнув дівчину за руку.

–Не чіпай! – верескнула вона. Злякалась, стежачи за берегом, не помітила, що до неї хтось наблизився водою.

–Цить. Чого репетуєш? Хочеш вижити, мерщій у воду. На плоті ти, як на долоні. Застрелять.

–Я не можу, – запанікувала дівчина. – Я не вмію плавати.

–Не бійся, я допоможу. Головне тримайся за пліт. Сидітимеш зверху, поцілять з гвинтівки.

–Ні. Я не можу.

Було чутно, що дівчина схлипує.

–Дай руку, – сказав Богданко, якомога спокійніше.

Дівчина подала тремтячу долоню.

–Все гаразд, – усміхнувся у напів пітьму хлопець. – Мене Богданком зовуть. Богданом.

–Я Мелашка. Меланія.

–Малашко, не бійся. Я не дам тобі потонути. Обіцяю.

Дівчина закивала. Хоч і боялась, все ж повільно занурилась у воду. Трималась поруч з Богданком.

–Тапер до лівого берега, – сказав хлопець. – Я все зроблю. Ти лише рухай ногами. І буде легше триматись на плаву.

–Гаразд, – прошепотіла дівчина і її зуби, мимоволі застукотіло від холоду.

Сонце уже розігнало темряву. Туман над землею та імла над водою ховали Богданка і Мелашку від ворожих очей. Солдати намагались стріляти в усе, що помітили на воді. Подекуди їм вдавалось влучати у втікачів. Цим двом пощастило. Через недостатню видимість, карателі бачили пустий пліт і не так прискіпливо до нього приглядались.

Через довге перебування у воді, стало зовсім холодно. Зуби у обох несамовитий цокотали. Не допомагало навіть тепле сонячне проміння. Губи посиніли, а шкіра на обличчях зблідла. Так, переборюючи холод, вони спускались руслом Сули майже до обіду.

–Я більше не можу, – прошепотіла Мелашка. – Не маю сили триматися.

–Гаразд, – тремтячим голосом відповів Богданко. – Думаю, що ми достатньо далеко відпливли. Давай до берега.

Хлопець допоміг вибратись на сушу супутниці, а тоді двоє лягли горілиць і насолоджувались теплом червневого обіднього сонця. Вже досить швидко вони зігрілись. Бліда шкіра набралась рум’янцем. Богданко сів, зняв по черзі чоботи і вилив з них залишки води.

–Хух, – потер він обличчя. – Ніби вибрались.

–А що далі? – запитала дівчина.

–На Січ. Іншої дороги немає.

–А я? Дівчат же туди не пускають.

Богданко глянув на Меланку. Аж тепер він помітив, що у неї світле волосся, а очі великі і блакитні, як чисте літнє небо. Віку Мелашка була приблизно того ж, що й він.

–Ти звідки сама? – запитав Богданко.

–З Прилук. Батько був реєстровим козаком під командуванням Лободи. Загинув тут, в урочищі Солониця, під час одного з штурмів. Маму з молодшим братом убило гарматне ядро. Я залишилась сама. Один козак, товариш батька, відвів мене через болота до Сули і посадив на пліт. А потім ти... Якось так...

Богданко співчутливо подивився на дівчину. Доля її побила ще гірше, ніж його. У нього хоч рідні залишилась. Про Лавріна хлопець не знав нічого, на тепер. Може й загинув. Але залишилась сестра. А у Мелашки не було нікого. Самотиною залишилась на білому світі.

–Відведу тебе до Дунаїв. Вони хороші люди, – заспокоював дівчину Богданко. – Їхній хутір недалеко від Січі. Там моя сестра живе. Вона молодша за тебе. Але ви зможете потоваришувати.

Мелашка вдячно глянула на хлопця і згідливо кивнула.

–Ще втікачі? – почувся голос позаду.

Богданко зірвався на рівні ноги і вихопив шаблю. Він рухом руки завів дівчину собі за спину і приготувався. Не збирався здаватись на милість ворога.

Перед ними стояли два чоловіка. Озброєні. У одного пістоль напоготові.

–Ти диви, який завзятий, – усміхнувся один.

–І не кажи. Не дивлячись на те, що босий, – зміряв поглядом хлопці інший. – То ви з повстанського табору?

–А вам, що до того? – огризнувся Богданко. – Йдіть собі своєю дорогою. А ми підемо своєю.

–Підозрюю, що вона у нас одна і та ж. Спільна. Дорога.

–Чого б це? – нахмурився хлопець.

–Ми невдовзі попрямуємо на Січ.

–Ви запорожці? – не вірив Богданко.

Він бачив, що це не солдати коронного війська. Голена голова і чуби закручені за вуха говорили про те, що вони, скоріше за все з Січі. Але такі зачіски, хоч і зрідка, могли носити прислужники магнатів. Приміром Кирик Ружинський мав схожу.

–Січовики, – кивнув перший. – Хіба несхожі?

–Що ви тут робите? – все ще не довіряв незнайомцям Богданко.

–Ми йшли на поміч повстанцям. Та, нажаль, першого разу нас розбили на Дніпрі. Довелось відступити. Але, зібравши сили, ми знову рушили в похід. Шкода, що не встигли. Уже тут, за пів дня ходу до табору, ми дізнались, що повстанці капітулювали. Згодились на умови Жолкевського, здати гармати, важкий вогнепал і видати ватажків.

–Яких ватажків? – не віримо своїм вухам Богданко.

–Наливайка, Шаулу та Шостака.

–Бути цього не може.

–Вже, як є, – знизав плечами козак, який стояв праворуч. – Потім ми помітили, що рікою пливуть плоти. З людьми. Тож почали їх витягувати на сушу і рятувати. Ви останні, кого вдалось знайти.

–Так, – зажурено опустив голову хлопець. – Коли я сідав на пліт, коронне військо почало новий обстріл табору.

–То що, ходімо?

Богданко розумів, що не вистоїть проти двох дорослих чоловіків. Та й їхні слова походили на правду. Він пам’ятав слова Кремпського, що полк Підвистоцького попав у засідку влаштовану Ходкевичем і завернув назад. Тому вклав шаблю в піхви і пішов слідом за козаками.

Табір, полк Каспара Підвисоцького, розгорнув неподалік. Тут були сотні втікачів, яких січовики годували, обробляли та перев’язували їхні рани і обігрівали. Богданко дивився на врятованих людей і душі ставало тепліше. Стільком вдалось утекти. Але одразу ж серце обливалось кров’ю, коли він згадував скільки загинуло.

–Ще двох знайшли, отамане. Схоже останні, кому вдалось втекти, – сказав один з козаків, зустрівши поважного козака у таборі.

–Добре, – кивнув він. – Нагодуйте їх.

–Вибачте, – наблизився Богданко, – ви – Каспар Підвисоцький?

–Так, – відповів той.

–Отамане, потрібно допомогти іншим. Там, в таборі ще багато козаків, жінок та дітей. Ви... ми мусимо...

–Ні, хлопче. Повстання захлинулось. У мене лише полк. А кінних тільки половина. Ми не впораємось з коронним військом.

–То навіщо йшли сюди? Щоб людей із Сули подіставати? – лютував Богданко. – Ніколи у це не повірю. Я бачив, на що здатна кіннота. Потрібно спробувати. Жолкевський, як і всі інші вельможі, не пощадить нікого. Усіх порубає. Коли я відпливав, у таборі було більше тисячі коней. Разом це сила. Розумію, повстання закінчилось, але люди залишились. Адже так. Ви ж січовик, а не боягуз якийсь.

Отаман звузив очі, хитро подивляючись на юного сміливця. Слова хлопця зачепили його. Він знав, що вони вірні. Але такі дії могли призвести до катастрофи.

Наступного дня козаки зібрали табір, взяли усіх уцілілих втікачів, обози і рушили на південь, на Січ. Богданко з Мелашкою йшли поруч. Тут, у них не було більше нікого знайомого. Тому й тримались разом.

Хлопець ще раз оглянувся і подивився на зміювате русло Сули, води якої врятували стількох людей. Тоді перевів погляд на п’ять сотень вершників, які їхали паралельним курсом, неподалік. Він розплився в усмішці, коли Каспар Підвисоцький підняв вгору шаблю і кіннота завернула на схід. Все ж вони поїхали до повстанського табору.

***

Першим їх помітив Лаврін, якому у спину уже дихало одразу кілька ворогів. Козаки, на чолі з Підвисоцьким, несподівано для всіх, вилетіли з видолинку і вдарили коронному війську у фланг. Спочатку дали залп з пістолів. Ворог не зміг відповісти, адже уже спорожнив вогнепальну зброю. А перезарядити її на ходу – завдання не з легких. Тим паче, що у цьому не було необхідності. Вони вдало наганяли козаків і рубали їх шаблями.

Каспар першим налетів на ворога, насадивши на списа жовніра. Польсько-литовські вояки почали вилітати з сідел один за одним. Зав’язалась несамовита різня. Козаки-втікачі, почали спускати дітей на землю, самі ж, керовані Криштофом Кремпським, описавши широке півколо, зайшли коронному військо з протилежного флангу. Залунали підбадьорливі вигуки, які переростали у звитяжні. Ворог, від несподіванки, запанікував. Дехто ще чинив спротив. Але абсолютна більшість кинулась навтьоки. Козаки, ще на якомусь відтинку, переслідували ворога, але після команди Підвисоцького завернули назад. Вершники підібрали дітей і помчали у Дике поле.

Табір нагнали уже ввечері. Богданко, побачивши вершників, вибрався на підводу завантажену мішками з вівсом. Він одразу помітив, що козаків повернулось значно більше, ніж виїхало. Хлопець з надією намагався побачити Лавріна, Василя, Ореста та Гордія. Але вийшло навпаки. Богданка помітив старший брат. Він кинувся до нього. Слідом поїхав і Немова з Гордієм. Хлопці обіймались, раділи зустрічі і були щасливими, що їм вдалось вибратись з жахливого пекла. Гірким осадком і шаленою біллю були втрати. Смерть Івана та Ореста, здача в полон Северина і Матвія, ще сотні, тисячі полеглих товаришів та побратимів. Ось так, з неоднозначними емоціями, повстанці повертались на вільні землі.

Про долю козацьких ватажків, Богданко дізнався більше ніж за рік, після повстання. На Січ приїхав старший брат Северина, Дем’ян. Князь Костянтин Острозький, не зважаючи на численні вимоги Сейму, все ж не видав його полякам. Саме старший Наливайко розповів, що Шаулу і Шостака стратили одразу. А Северина катували ще цілий рік, поки не четвертували на центральній площі Варшави. Таку високу ціну заплатив Наливайко за свої дії, за боротьбу за справедливість і рівність усіх. Але й вона не була марною. Козацька вольниця, Січ, набувала все більшої та більшої ваги. По всій Україні, та й не тільки, пригноблені брали у руки зброю, убивали своїх панів чи наглядачів і утікали за пороги. Козацька сила росла. І росла вона невпинно, хоч, як би не намагалася цьому завадити знать Речі Посполитої.

Тут зароджувалась нова сила, з якою не рахуватися уже не міг ніхто. Чи то поляк, чи то литовець, чи московит, чи турок. Бо ж вільні люди живуть своєю свободою, цінують її понад усе і не коряться нікому.