Іскри гніву

Вранішній приморозок перефарбував темні мури в біле. Присипав дрібними кристалами паморозі, яка іскрилась, переливалась неймовірними кольорами у останньому місячному світлі. А він невпинно бліднів на сіріючому небі, поки не став майже прозорим. Сонце ж, у свою чергу, почало боязко визирати з-за горизонту. Багряне проміння надало тонкому шару інію нових барв. Повітря наповнилось крижаною свіжістю. Краса та й годі.

Тиша була такою, що, здавалося, її можна було спробувати на дотик. А тоді, цей райський ранок порушили вигуки. Загриміли гармати. Застогнав камінь, битий чавунними снарядами. Закричали поранені люди. І рай в одну мить перетворився на пекло. Вояки Радзівіла пішли на штурм.

Прикрите вогнем, військо наблизилось до стін. Наливайківці вичікували, ховаючись за товстими мурами. А коли постріли стихли і нападники почали зводити драбини, захисники дали відсіч. Додолу полилась смола. Гаряча та тягуча, вона прилипала до усього на що потрапляла, а до людської плоті пригорала. Чим спричиняла жахливі опіки. Коли ж Іван Турок дав команду лучникам, у нападаючих полетіли стріли із запаленими наконечниками. Все охопило полум’я. Крики стогін і лайка заповнили все навколо. Ті поодинокі вояки, яким вдалося уникнути палаючої смоли і дістатись на вершину стіни, отримували смертельні удари списами та шаблями і стрімголов падали вниз.

Приступ закінчився ще до обіду. Немов побиті собаки, ті залишки нападників, які вижили, поплентались до своїх. А драбини ще довго горіли, палахкотіли та тліли, пускаючи вгору їдкий дим.

–Ось так вам! – переможно підняв вгору руки Богданко.

–Хороший початок ранку, – вдоволено потер підборіддя Іван.

–Це лише перевірка наших сил, – витер з ворожої крові шаблю Северин і вклав її в піхви. – Радзівіл промацує слабкі сторони, щоб згодом скористатись можливою шпариною у нашому захисті.

–Нехай намацує, – втомлено сів на мур Василь, зняв шапку з червоним шликом і втер спітніле обличчя. – Поки знайде, пів війська втратить.

–Твоя правда, – кивнув Турок.

–Ще б Матвій якось нас відшукав, – задумливо глянув у далечінь Наливайко. – Бо ж не за горами той час, коли Потоцький із Заморським з Молдови повернуться. А це ще п’ятнадцять тисяч війська.

–Та й про Ходкевича не варто забувати, – поправив чуба Немова. – Він також захоче помститись за свої маєтки.

–Нехай стає в чергу, – усміхнувся Іван. – Багато кому зі шляхти ми залили масла за шкіру.

–Буде їм наукою, – кутики губ отамана злегка припіднялись. – Щоб не вважали себе небожителями, до яких не дотягається рука правосуддя.

Наступна ніч видалась неспокійною. Артилерія працювала на повну. Гатили зі сторони головних воріт. Але козаки заздалегідь обложили їх мішками зі землею. То ж хоч і щіпки летіли вусебіч, але увірватись всередину не було можливості.

Козаки відповідали прицільним вогнем. Ядра економили, хоч і мали їх вдосталь, як і пороху. Але, на відміну від війська Христофора Радзівіла, поповнити їх не було звідки. Северин і сам був знаним артилеристом. То ж і вимагав від гармашів чіткого виконання наказів та злагодженої роботи. Що їм добре вдавалося. Зрештою, Радзівілу довелось відвести свою артилерію на більш безпечну відстань.

Протягом наступного тижня, наливайківці зуміли відбити ще два наступи. Кожен наступний ставав все настирнішим. Але козаки добре зайняли оборону і завдавали противнику значних втрат. Відступаючи, вояки Радзівіла отримували не менш болючих ударів, ніж при штурмі. Захисники фортеці стріляли їм у спину. Пускали сотні куль і стріл. Місцевість перед замком, після кожного наступу, була всіяно трупами. Козаків це бадьорило, підіймало бойовий настрій. Вони не лише починали розуміти, що їм вдасться вистояти. Вони починали у це вірити.

Двадцять три дні тримались наливайківці. Відбили п’ять атак ворога. При чому, остання була такою потужною та стрімкою, що деяким воякам Радзівіла вдалось навіть прорватись не лише на мури, а й на подвір’я фортеці. Але завзятість та самовідданість козаків стала для захисників винагородою. Вони так посікли і порубали ворогів, що лише кільком десяткам вдалось повернутись у свій табір. Це був серйозний удар по авторитету гетьмана. Через що військовий дух у його війську падав рівно на стільки, на скільки піднімався у наливайківців.

Северин, за звичкою обходив замок по стінах. Оцінював обстановку, виглядав переміщення військ противника, надіючись побачити щось незвичне, якусь хитрість від гетьмана. Але найбільше отаман сподівався побачити на горизонті загін Шаули. Як би там не було, якими б значними не здавалися звитяги його війська, але надії на зняття облоги було мало. А вимотувати і вибивати армію противника доведеться безкінечно довго. Та й Радзівіл розуміючи, що навряд чи візьме фортецю приступом, обрав вичікувальну позицію. Час-від-часу гатив з гармат, а коли починали відповідати із замку, швидко переміщався, міняв позицію. Гетьман уже знав, що за стінами ховається близько шести тисяч наливайківців. Цим він і вирішив скористатися. Провізії такій кількості людей, а ще й худобі та коням, навряд вистачить довше, ніж на кілька місяців. Голодним доведеться вийти, покинути фортецю. Або, дочекавшись підмоги, все ж вибити козаків. Чого зараз зробити, у нього явно, бракувало сил.

Наливайко це розумів. Поки що стіни захищали його і військо. Але відносно швидко вони стануть кліткою. А підмоги усе не було. Лобода знову схитрував, вкотре довівши свою ненадійність, а Матвій десь зблудив, так і не дійшовши до Могилева.

Богданко стояв, приклавши руки до лоба. Хлопець склав долоні дашком, закриваючись від яскравого сонця і вдивлявся у далечінь.

–Що там, козаче? – наблизився Северин.

–Військо, – відповів хлопець.

–Чиє? Скільки? – намагався хоч щось розгледіти отаман.

–З вигляду, кілька тисяч, – знизав плечами Богданко. – Далеко ще. Не дуже добре видно.

–Знамена які? – у Наливайка зажевріла надія, що це Шаула.

–Ніби червоний стяг. Щось жовтіє на ньому.

–Не малиновий? – зітхнув Северин.

–Ні. Не козацький. Двоголовий орел посередині.

–Підмога йде до Радзівіла. Кепська новина, – закусив губу отаман. – І вона далеко не остання.

Положення наливайківців не стало критичним. Скоріше, шальки терезів коливались на рівних. Хоч і з приходом свіжих сил, злегка похилились в бік Радзівіла. Козаки завдавали ворогу значних, відчутних втрат при кожному нападі, але вічно за стінами фортеці сидіти не вдасться. Ще й так далеко від Дикого поля. Прихід запорожців зараз був би, ой який, доречний. Вони б відтягнули на себе значні сили противника. Та поки що, залишалось одне – тримати оборону і намагатись відправити на той світ якомога більше ворогів.

Сонце хилилось до горизонту. Й без того холодне повітря наповнилось памороззю. Почав політувати легкий сніжок. Зима й так затримувалась, але схоже тепер планувала наздогнати втрачений час.

Богданко відбивав випади Василя. Шаблі були навчальними, але від того було лише складніше. Їх не заточували, але виконані досить грубо, з лишнім металом, мали більшу вагу та меншу маневреність. Молодий джура уже відчував, як гуділи від перенапруги усі м’язи тіла. А особливо руки. Та він не збирався показувати втому. Навпаки, намагався з усіх сил вдавати жвавість та свіжість. Немова ж знав, що Богданкові важко. Сам колись проходив цей шлях. Северин ще й кепкував над ним у дитинстві. Василь же ставився до фехтування зі своїм підопічних з усією серйозністю та відповідальністю.

Джура на мить відволікся і отримав неприємний удар по передпліччю.

–Слідкуй за рухами противника, – насупився Немова.

Але Богданко кривився, потираючи руку, і не звертав уваги на наставника.

–Богдане, – з притиском окликнув Василь, – ти мене чуєш?

Та годі було й сподіватись на реакцію хлопця. Він подався вперед і прикипів поглядом в одне місце. Немова озирнувся.

–На що дивишся?

–На цього дивного чоловіка, –вказав рукою Богданко.

І справді, тулячись до муру, вздовж стіни, сновигала підозріла особа. На перший погляд, нічого особливого у ній не було. Козак, як козак. Навіть, скоріше, селянин, хоч і зі зброєю. Такий, як сотні інших, що прибились до загону. Але коли придивитись уважніше, можна було зрозуміти, що рухається він швидко і часто озирається, нервово і гарячково сіпається та дьоргається.

–А це ще хто? – кинувся швидким кроком в сторону незнайомця Немова.

Богданко знизав плечами і рушив слідом.

–Ану стій! – наблизившись гукнув Василь. – Браття, тримайте пройдисвіта!

Двійко козаків відреагували миттєво і кинулись до незнайомця. Той притиснувся до стіни, а зіниці його швидко забігали. Він переводив погляд від козаків на Василя з Богданко і навпаки. Немов би оцінював, що йому робити. Врешті запанікував, висмикнув з-за пояса два пістоля і вистрелив у бік козаків. Один схопився за груди, заточився і упав замертво. Інший оступився і приклав руку до пораненого плеча.

Незнайомець миттю витягнув ніж, хвацько, жонглерським рухом, перехопив його за лезо і жбурнув у Немову. Козак вчасно зреагував. Встиг відхилитися вбік і відбити клинок навчальною шаблею. Та не встиг Василь зайняти позицію, як побачив блискуче лезо, що опускалось йому на голову. Рефлекторно він здійняв шаблю. Пронизливо заскреготіла сталь. Одразу другий удар послідував за першим. Відбити його вартувало ще більше зусиль. Третій. Василь під натугою противника опустився на коліно. Четвертий. Лезо ковзнуло по зброї козака і вістрям розрізало сорочку на передпліччі, зачепивши плоть. Багряна пляма швидко почала розходитись на білій тканині. Немова не мав уже сили пручатись. Удари ворога, мало того, що застали його зненацька, після відволікаючого кидка ножем, то ще й були неймовірної сили. Чіткі і точні. П’ятий... Він мав бути, якщо не смертельний, то відчутним. Таким, що несе значне поранення. Але вмить, незнайомець зойкнув і подався усім тілом вперед. Він схопився за голову, а тоді зі здивуванням глянув на скривавлену руку. Зреагував швидко. Обернувся, заніс руку, щоб ударити Богданка, який обійшов ззаду і завдав рятівного, для Василя, удару. Шкіряний кнут обвив його зап’ястя і стримав політ шаблі. Незнайомець був настільки вертким і прудким, що вмить зрізав шкіряний ремінь собі з руки. І знову ударив. Хлопчина бідбив удар, хоч і не без зусиль. А тоді пролунав постріл. Невідомий похитнувся, обперся на стіну. Він ще намагався твердо стати на ноги, але підскочив Турок і рубанув шаблею. Лезо глибоко врізалось в плече. Незнайомець захрипів і зсунувся на землю.

–Ти диви, який рубака, – зашипів Турок, а тоді перевів погляд на Василя. – Чому одразу не стріляв?

–Не мав пістолів, – звівся Немова, оглядаючи поранення. – Ми фехтували.

–А малий молодець. Зорієнтувався, – усміхнувся Іван, а тоді сів навпочіпки поруч із незнайомцем. – Ти хто такий? І якого біса тут робиш?

–Це ви, що тут робите? Що забули у моєму місці, зайди? – він оголив скривавлені зуби у болісній усмішці. – Та дарма. Скоро ви усі здохнете. Скоро... усі... згорите. Не поможуть вам мури.

Незнайомець важко видавив із себе останнє слово, видихнув і помер.

–Це про що він? – наблизився Василь.

Богданко роззирнувся навколо. І, раптом, то тут то там, почали з’являтись язики полум’я. Загорілись хліви і стодоли з провізією. Полум’я почало поширюватись, охоплюючи усе нові та нові будівлі. У якомусь з приміщень гахнув порох.

–Пожежа! Пожежа!

–Воду! Давайте воду!

Залунали голоси звідусіль. А тоді з мурів закричали:

–Йдуть на штурм!

По той бік стін загули гармати.