Пастка на драконів

Вогонь згасав неохоче. Полум’я ще намагалося тремтіти на вуглинах, та Марк, злегка торкнувшись пальцями, прошепотів прохання стишитися, і тепло спокійно сховалося, мов заснуло.

— Шкода, — пробурмотів Гел, — але я не хочу, щоб нас знову спіймали. Не люблю гротескні вистави.

— Теж не хочу, — відповів Марк, змахуючи попіл з долоні. — Ходімо.

Темрява була густою, майже в’язкою. Та Марк помічав навіть те, що ховав мох під чорними гілками. Очі, здавалося, навчилися читати у мороці. Світ навколо був непривітний, вологий. Болота тягнулися під ногами, кожен крок був ризиком потрапити у якусь бездонну трясовину.

Кіт йшов першим — малий, хитрий, обережний. Перевтілення у величного пегаса наче й відбулося, коняка з крилами знову став білим котиком, милим і пухнастим. Він уникав трясовин і показував напрямок руху короткими ривками хвоста.

Гел йшов повільно. Він мовчав, дихав глибоко, ніби кожен крок забирав рештки сил. Його обличчя було блідим, погляд — зосередженим, але без паніки.

— Стан твій не найкращий, — кинув Марк, озираючись.

— Я в нормі… просто не вистачає… гарної їжі, ковдри, вина і ще десяти років відпочинку, — усміхнувся Гел, але посмішка вийшла кволою.

— Ти більше не зможеш змінитися?

— Поки що ні. Павук ослаб, але трансформація, зараз, вкрай болюча. Я й так ризикував там у пожежі, — буркнув Гел. — Міг би й обійтися, але у місцевих були такі здивовані мордяки. Гел засміявся, згадуючи.

Марк кивнув. Вологе повітря обпікало легені. Дерева ставали меншими й замість них з’являлися непроглядні мочари. Кожен крок вимагав концентрації.

В один момент земля під ногою здригнулася.

Марк застиг.

— Стій, — хрипко прошепотів. — Щось не так.

Пегґі зупинився, шерсть на загривку піднялася. Він обережно повернув голову до болота .

Тиша.

І раптом — клацання. Ледь чутне, металеве.

Марк опустив погляд і побачив — мотузку, врослу в землю, ледь помітну. Вона вела до примітивної пастки — загострені кілки у ямі, під тонким шаром гілля.

— Ще крок — і я був би… — пробурмотів він, утираючи чоло.

— Подякуй котові, — прошепотів Гел. — Я б не здивувався, якби ця місцевість виявилася частиною тієї космічної бляшанки, з якої ми так важко вибиралися.

— Тихо, — рвучко прошепотів Марк і зупинився.

Вгорі щось загуло. Низько. Потужно.

Звук гвинтів. Гвинтокрили.

Тіні ковзнули над верхівками дерев. Холод пробігся спиною.

— Нас шукають, — пробурмотів Гел. — У них ще й гвинтокрили є…

— Далі треба рухатися під деревами. І швидко, — Марк подивився вгору. — Відкритих ділянок більше не перетинаємо.

Гел погодився, і вони рушили далі, мов тіні, мов спогади, крізь вологий морок лісу. Кіт знову повів уперед, мов провідник між світом болотяного страху й темним небом, що ще пам’ятало вогонь.

Гул у небі поступово згаснув, розчинився у сизому тумані, що стелився над болотами. Гвинтокрили полетіли в інший бік. Можливо, шукають наосліп.

Марк зупинився, втягуючи повітря — обережно, глибоко.

— Відчепилися, — прошепотів. — Тимчасово.

Гел не відповів. Йшов мовчки. Без одягу, у людській трансформації він замерзав.

— Ти як? — Марк уперше за весь час сам доторкнувся до нього — поклав руку на спину.

— Мрію… про шерстяний плащ, чашку кави з фірго і цигарку, — прошепотів Гел, усміхаючись лише одним кутиком рота.

— Плащ знайдемо. Каву… хіба я знову відкрию бар. Хоч у підвалі. Бо не схоже, щоб тут знали про неї. Ми й самі тут голі дикуни. Треба знайти якийсь одяг.

---

Світло прорізало морок — спочатку тьмяно, як проблиск у хворій свідомості, потім яскравіше. Небо стало сизо-рожевим, наче пригадало, що здатне давати надію. Навколо — болото, покручені дерева, мертві гілки, каламутна вода під ногами.

Та попереду з’явилося дещо нове. Дерев’яна огорожа, покручена, але ціла. Гілки, вкопані в землю, невеликий димок з димаря. Життя. Поселення. Схоже на попереднє — сіре, мовчазне, тривожне.

Але цього разу вони не вбігли.

Цього разу — притислися до землі у густих заростях очерету.

Марк уважно спостерігав. Ніяких імпульсивних кроків. Ніяких ризиків. Вони вже відчули, як швидко тут закінчуються жарти.

Гел сидів поруч, згорнувшись, прикриваючи груди руками. Він чув простір, був зараз слабким, але не беззахисним.

Кіт сидів на купині трохи далі, хвіст нервово рухався, вуха настовбурчені.

— Людей не видно, — прошепотів Марк. — Але є дим. Значить, живуть.

— А ще… може, готують сніданок, — пробурмотів Гел. — Я б не відмовився від чогось гарячого.

— Спершу — спостерігаємо. Хоч годину.

---

Мокрі, брудні, обережні — вони замовкли.

Зарості прийняли їх, сховавши від чужих очей. І там, у ранковому болотному холоді, вони чекали. Двоє істот, які вже не були людьми. І кіт, який був не зовсім котом.

Спочатку з поселення долинуло щось схоже на виття. Потім — верескливий сміх. Марк обережно виглянув із-за гнилих дошок, які колись були парканом.

— Що там? — прошепотів Гел, ліниво витягуючи босі ноги з багнюки.

— Схоже на весілля, — пробурмотів рудий.

Вулицею під вікнами дибуляла юрба. Чоловіки у святкових сорочках, жінки в строкатих спідницях і хустках, деякі босі, дехто вже добряче під мухою. Один грав на баяні, інший ніс бутиль із мутною рідиною. Сміх, співи, танці з підкиданням нареченого в повітря, який кричав щось про "останню ніч свободи". Музика реготіла разом із ними.

— Весілля. — Гел усміхнувся, показуючи білі зуби. — Люди зайняті.

Марк кивнув, погоджуючись

— Отже, діємо.

---

Позаду весільної процесії залишився відкритий двір — піврозвалений барак і мотузка з випраним одягом, що колихався у вологому повітрі. Все як на долоні. Ідеальна сцена для дрібної крадіжки.

— Давай швидко. Я беру оту куртку, — Марк кивнув на щось більш-менш придатне.

— А я… — Гел зробив пафосну паузу й раптом потягнув щось схоже на стару уніформу з подвійним рядом ґудзиків. — Що вже є. О! Парадний мундир місцевого патрульного. Щоправда, трохи затісно в плечах...

Він ледве втиснув руки у рукави, сорочка тріщала по швах, а на стегнах штани сиділи як обгортка.

— Ще трохи — і я не зможу дихати. Але може місцеві не кидатимуться відразу зосліпу?

Рудий, як завжди, промовчав. З почуттям гумору в нього було не надто добре.

— А що дістанеться тобі? — Гел озирнувся і підняв з мотузки строкату картату спідницю і вовняну кофту. — О! Шедевр. Місцева мода. Зовсім твоє.

— Навіть не думай, — зупинив його рудий, відсторонюючи спідницю. — Одного разу я вже переодягався в дівчину. Мене тоді мало не зґвалтували, а потім продали в дім розпусти. Дякую, ні.

— Серйозно? — Гел підняв брови. — У тебе, виявляється, був насичений досвід до кав’ярні. Але, знаєш… у тебе ноги — рівні. Не пропадай з таким даром.

— Іди до біса, — пробурмотів Марк, але спідницю натягнув.

— Красунька. Не хвилюйся. В разі чого я тебе захищу, моя пані, — Гел уклонився як актор театру і щиро розсміявся.

Кіт, який тим часом вилизував лапу, кинув на них погляд повної байдужості. Потім зневажливо муркнув і ліг у траву, демонструючи, хто тут справжній господар ситуації.

— Якщо мене ще раз назвеш "пані", я особисто приб'ю тебе. — попередив Марк. Але очі його сміялися.

— Пані, дико пасує з твоїм виразом обличчя, чесно. Особливо якщо зробиш таке от "фі" — як ти любиш. А знаєш що? — кинув Гел, поправляючи на собі вузьку уніформу. — Пішли й ми на весілля. Усе одно нас ніхто не впізнає. Одягнені презентабельно, волосся зав’яжемо у хвости. Тут половина на підпитку, друга — в екстазі.

— Ти серйозно?! — Марк скривився, підгрібаючи картату спідницю, яка заважала йти.

— Ну а що? Їжа, напої, трохи веселощів. До того ж, — дракон підморгнув, — я давно не пив бражки з діжки. Мені необхідна енергія, спиртне мені її дасть.

— Ти й тверезий не подарунок, — буркнув Марк, але вже ступив за Гелом слідом. — Хоча… яка, до біса, різниця.

---

Весілля вирувало. У центрі поселення, на розкислому майданчику, зібралася вся околиця. Плакала мати нареченої, реготав п’яний дядько, діти бігали, обмазавшись багнюкою. Хтось вивернувся в калюжі із пляшкою самогону. Якийсь чоловік обіймав статую вождя, і пристрасно бубонів щось про своє кохання до Батька нації

— Це якесь божевілля , — прошепотів Марк.

— Це любов, — з благоговійним шепотом відповів Гел і хапонув кухоль бражки з діжки. — Яка пекуча гидота!

— Сподіваюсь, ти не перетворишся тут прямо на площі.

Тим часом натовп радісно підштовхував молодят до дерев’яного помосту. Там уже стояв староста з чотирма печатками, свічкою і товстою Конституцією, яка була тут священною книгою. Над помостом розвивалися багряні прапорці з вишитим золотом профілем Вождя і гаслами: " Наш Вождь — Світло і Життя", " Слава СОРФ". З гучномовця ревів гімн СОРФу.

Хлопці навіть розібрали деякі слова;

«Ми — вогонь, що не згасне ніколи.

Ми — народ, що з небес виведений.

Інші — у темряві, ми ж — на престолі.

Ми — Світло, народ обраний, єдиний!»

Слава Великому СОРФУ — Вічному і святому!

Ми — є правда, ми — є шлях!

Молодята тим часом підійшли до старости, і той почав свою промову. Він щось бубунів про вірність, про роль жінки в сучасному світі. Остання здалася Марку справжнім рабством. ( Що таке рабство, він знав не з підручників, на превеликий жаль.)

«Плідність — наше щастя!

Любов — це діти!

Хто не родить — того в степи !»

— Ура! — закричали всі.

— Що тут відбувається? — здивувався Марк, поки староста щось гарчав над молодятами.

— Одну людину віддають у довічне користування іншій, — відповів Гел, випив ще смердючої сивухи. — Вони вірять у всю цю маячню зі світлом нації. Це гротескно.

Наречений і наречена, обмотані вінками з сухоцвітів, клялися "народити для слави поселення щонайменше сімох", після чого вся юрба понесла їх на руках по колу, співала щось на кшталт:

«Нехай лелека вам стукає в хатку,

А не уряд, що тягне податку!»

Під веселу пісеньку у виконанні місцевої капели хтось вже почав цілувати чужу тещу, інші змагалися, хто довше протримає горілку в роті, не ковтаючи. Чоловік біля статуї Батька нації від слів перейшов до дії, і тепер пристрасно цілував предмет свого боготворіння.

Марк і Гел розчинилися в юрбі.

— Насправді… — почав Марк, знімаючи з себе зайву хустку, — весілля нічого так. Мені навіть не пропонували тут нічого огидного. Ще.

— Дай їм час, — засміявся Гел. — Все ще попереду.