Пастка на драконів

Вони зупинилися перед масивними сталевими дверима. Гладкий, темний метал блищав у холодному світлі ламп, і Марк раптом усвідомив, як гучно дихає. Один із солдатів щось прошипів у переговорник, і двері повільно, з низьким гулом відчинилися. Всередині панувала стерильна тиша.

Кабінет був просторим і водночас задушливим. У центрі стояв важкий стіл з червоного дерева, покритий ідеально викладеними паперами, на яких лежало справжнє гусяче перо. Аромат лаку та заліза стояв у повітрі. Позаду столу — вона.

Веліна.

Вона сиділа в глибокому кріслі, схрестивши ноги, немов королева — ні, імператриця цього фальшивого порядку. Її костюм — сіро-зелений, стриманий, майже військовий, але бездоганно жіночний чудово пасував до її очей. На грудях виблискував орден з цинічним написом: «За заслуги перед вітчизною». Марк фиркнув. Він не стримався.

— Ваша вітчизна, мабуть, пишається вами, — промовив він рівно, але лезо в його голосі було тонким і гострим.

Веліна посміхнулася — холодно, гостро, з металевим відблиском.

— Не очікувала побачити тебе тут, Марку. Зізнаюсь, приємна несподіванка.

— Взаємно, — відповів він стримано. Його плечі були напружені, погляд — прямий, хоч усередині все стискалося. — Хоча для тебе, здається, несподіванки — частина гри.

— Ти завжди був поетом, — зітхнула вона. — Такий чутливий, витончений. Король без корони. А потім — раб. А тепер... подивися на себе. Такий вродливий, такий гордий. Усе ще стоїш. І я навіть можу торкнутися тебе, якщо захочу.

Вона встала й повільно обійшла стіл. Її каблуки ледь чутно клацали по блискучій підлозі. Підійшла впритул, але не торкнулася — поки що. Лише усміхалася. І тоді ввімкнула екран.

На ньому — камера, спрямована на кімнату без вікон. Дешева сукня на дівчині, матрац, голі стіни. Двоє кремезних чоловіків стояли поруч, очі в них були порожні.

— Вона ще цнотлива, — сказала Веліна тихо, майже довірливо. — Гарна, правда? Але час минає. Закон не чекає. Вона не народить, і потрапить до «Табору відновлення». А там... — вона зробила паузу, насолоджуючись його виразом обличчя. — Ну, ти ж знаєш, що там.

Марк стояв нерухомо. Його горло зсохлося. Він намагався зберігати холодну маску, але вона знала. Вона бачила, як у нього на скроні сіпнулася жилка.

— Або ти. Її... герой. Від тебе буде красива, сильна дитина. Твоя генетика — виняткова. Твій друг, чи скоріше домашній улюбленець, бо я все ж схиляюся до думки, що той хлопець скоріше тварина чим людина, також дуже вродливий і сильний. Досить унікальний генетичний матеріал. Але ж ми нічого не знаємо про нього... — Веліна кивнула. — Окрім того, що він рідкісна тварюка.

— Якщо тут хтось і тварюка то це не Гел. — похмуро зауважив Марк.

Його слова примусили Веліну посміхнутися.

— А він тобі не байдужий. Можливо між вами щось більше чим дружба?

Вона замовкла, очікуючи на реакцію хлопця. Той продовжував мовчати.

Вона зробила крок ближче. Торкнулася його руки. Легко, обережно, але було відчуття, що ця ніжність, як дотик іржавого леза.

— Все ще сміливий і надто гордий щоб коритися. Не буду приховувати, що я в захваті. Ти створений, щоби продовжити прекрасне. Обери сам: або ти — або ці двоє зроблять це замість тебе. І вони не будуть лагідні.

Марк заплющив очі. На мить усе зникло: кабінет, камера, Веліна. Він стояв у своїй голові — на межі. І світ під ним хитався.

— Ви обоє — цікаві екземпляри, — промовила Веліна спокійно, без злості. — Один — тварина, яку неможливо приборкати. Другий — король з принципами. Мені завжди подобались сильні чоловіки. Такі як Елайджа.

Ім'я його колишнього бойового побратима примусило Марка здригнутися. Він з надією подивився на жінку.

— Він живий ?

Веліна лише посміхнулася. Кивнула головою..

— Так мій полум'яний друже. Він живий. І він тут. Якщо будеш себе файно поводити я дозволю вам зустрітися.

Марк не відповів .

— Знаєш, що я найбільше люблю? — Веліна зупиняється біля екрана на стіні. — Людей, які переконані, що ніколи не зрадять себе.

Монітор оживає. Рахітлива камера злегка труситься. В кадрі — дівчина. Волосся розпущене, руки на колінах. Очі — червоні від сліз, але не панічні. Вона не кричить. Вона чекає.

— У цій країні вона — просто проблема. Вже двадцять, дітей нема. — Веліна повертається до Марка. — Я можу її "врятувати". Якщо ти зробиш це сам. Як чоловік. Як самець. Як тварина.

Марк стискає кулаки.

— Інакше… — вона натисла на одну з кнопок.

Дівчина нервово затремтіла. Чоловіки підійшли до неї і схопили за руки. Вона спробувала втручатися та марно. Один з них розірвав на ній дешеву сукню, оголивши дівоче тіло.

Марк не стримався

— Досить! — вигукнув він. — Це огидно! Це... це не людське.

Веліна усміхнулася. Спокійно. Холодно.

— Прийми правила гри — або спостерігай, як твої принципи калічать тих, кого ти хочеш захистити.

Марк мовчки кивнув.

Він сам не повірив, що промовив це — ні вголос, ні подумки. Але сигнал був достатній. Достатній, щоб Веліна задоволено всміхнулася й зробила легкий жест.

— Розумний хлопець, — прошепотіла вона, ніби між ними щось сталося. Ніби вони обидва перейшли рубікон, який ніхто не хотів називати.

Двері відчинилися. Двоє солдатів із кам’яними обличчями підійшли до нього.

Коридор був довгим. Білим. Тиша здавалася гущею, в якій тонули кроки. Йому здавалося, що він іде не до неї, а до власного кінця.

Нарешті — двері. Металеві. Один із вартових відкрив їх ключ-картою.

У кімнаті пахло сирістю, спиртом й болем. Лампа під стелею світила надто яскраво. Вона сиділа на тонкому матраці, загорнута в легеньку дешеву сукню кольору вицвілого сонця. Волосся розтріпане. Обличчя — виснажене, але все ще привабливе.

Коли побачила його, ледь помітно усміхнулась. Майже шепотом, з подивом і довірою, промовила:

— Марку?

Він сів поруч. Його серце билося глухо, мов удари барабана перед стратою. Він не знав, що скаже. Не мав слів. І тому зробив єдине, що залишалось: простягнув руки.

Вона не опиралась. Нахилилась до нього, ніби відчувала, що він — не загроза. Що саме його присутність — не зло. І тоді він обійняв її.

Міцно. Як обіймають дитину, яку треба сховати від жаху світу. Як тримають людину, яку ніколи не хочеш відпустити в біль.

Він притис її голову до свого плеча, і вона здригнулась. Тихо. Наче зламалася всередині. Мовчала — але її дихання ставало важчим, уривчастим. А він шепотів:

— Тихо… Ти в безпеці. Я не дам їм тебе зламати. Чуєш мене?

Вона кивнула. Очі її блищали — від страху, від втоми, від полегшення. І ще чогось. Надії, можливо.

Марк ковтнув клубок у горлі, гладячи її волосся, поки вона стиха плакала у нього на грудях. У голові він уже будував план. Шукав, думав, чіплявся. Бо тепер він мав мету.

І вона — була однією з причин.

Вони сиділи поруч — чужі світу, але вже трохи рідні одне одному. Тиша між ними не була порожнею — вона тримала спільну втому, страх, сором і щось схоже на ніжність.

Вона перша зрушила з місця — поклала долоню йому на руку. Ніжно, але впевнено.

— Якщо ти… зробиш це… — її голос тремтів, — я не триматиму зла. Знаєш чому?

Він мовчав.

— Бо я виросла в таборі. Справжньому.У бетоні. Там жінка не належить собі. Нас змалку готували, як посудини. Хтось із наглядачів колись сказав, що любов — це витрата ресурсу. І я повірила. А потім… втекла.

Вона всміхнулася, сумно, але з гідністю.

— Мені було шістнадцять. Я жодного разу не знала ні тепла, ні захисту. А ти… ти хоча б розмовляєш. Торкаєшся, як до живої, а не як до мішка з м’ясом. Ти нагадуєш мені мого хлопця. Він кохав мене. І якщо тут… якщо в цьому пеклі… нам випаде ще одна ніч разом — я не боюся.

Він опустив погляд. Провів пальцями по її волоссю. Повільно. Зосереджено.

— Ти сильна, — прошепотів. — Сильніша за багатьох, кого я знав.

Вона торкнулася його щоки. А потім торкнулася вогняного пасма біля скроні.

— Воно справжнє? — запитала майже з дитячою цікавістю.

— Атож, — відповів крізь усмішку. — Усе, що залишилось від минулого життя.

Вони обоє знали — за ними спостерігають. Марк кинув погляд у кут, де за шторкою ховався маленький об’єктив. Очі його затуманились,але він не відвів погляду. Нехай дивляться. Нехай бачать не принижену покору, а людяність.

— Треба спати, — сказав тихо. — Завтра буде ще один день. Якщо нічого не зміниться… я зроблю те, чого від мене хочуть. Але не зараз. Не так.

Вона кивнула. Поклала голову йому на плече.

— Можна я просто посплю поруч? — прошепотіла.

— Можна, — відповів.

Вони лягли поруч, обійнявшись як діти. Просто два змучені тіла, що намагалися втриматися за життя, тепло, одне одного.

У камері запанувала тиша. Глуха. У ній билися два серця, і ще трохи людяності, яку цей світ не встиг знищити.

Вона перша зрушила з місця — поклала долоню йому на руку. Ніжно, але впевнено.

— Якщо ти… зробиш це… — її голос тремтів, — я не триматиму зла. Знаєш чому?

Він мовчав.

— Бо я виросла в таборі. Справжньому. У бетоні. Там жінка не належить собі. Нас змалку готували, як посудини. Хтось із наглядачів колись сказав, що любов — це витрата ресурсу. І я повірила. А потім… втекла.

Вона всміхнулася. Сумно, але з гідністю.

— Мені було шістнадцять. Я жодного разу не знала ні тепла, ні захисту. А ти… ти хоча б розмовляєш. Торкаєшся, як до живої, а не як до мішка з м’ясом. Ти нагадуєш мені мого хлопця. Він кохав мене. І якщо тут… якщо в цьому пеклі… нам випаде ще одна ніч разом — я не боюся.

Він опустив погляд. Провів пальцями по її волоссю. Повільно. Зосереджено. Ніби запам’ятовував кожну волосинку, кожну її рису, як єдине світле, що залишилось у цьому мороці.

— Ти сильна, — прошепотів. — Сильніша за багатьох, кого я знав.

Вона торкнулася його щоки. А потім — вогняного пасма біля скроні.

— Воно справжнє? — запитала майже з дитячою цікавістю.

— Атож, — відповів крізь усмішку. — Усе, що залишилось від минулого життя.

Вони обоє знали — за ними спостерігають. Марк кинув погляд у кут, де за шторкою ховався маленький об’єктив. Очі його затуманились, але він не відвів погляду.

Дивіться. Дивіться, виродки. Це — не покора. Це — останнє, що у вас не вийде забрати.

— Треба спати, — сказав тихо. — Завтра буде ще один день. Якщо нічого не зміниться… я зроблю те, чого від мене хочуть. Але не зараз. Не так.

Вона кивнула. Поклала голову йому на плече. Його серце стислося, коли відчула, як її дихання вирівнюється. Спокійне, ритмічне. Вона вперше за довгий час просто… заснула.

А він не міг. Не мав права.

Він лежав нерухомо, тримаючи її, мов щось крихке, що може розсипатися від найменшого руху. І дивився — у темний кут, туди, де блищало невидиме око камери. В голові клубилися думки, мов отруйні клуби диму. Втекти. Врятувати. Закінчити це. Як?

Його розум гарячково шукав вихід. Зброю. Людей. Шанси. І кожен варіант був або самогубством, або тюрмою гіршою за цю.

Я мушу щось вигадати. Для неї. Для себе. Для тієї, яку покинув у минулому. Щоб хоч ця не стала черговим привидом, що приходитиме до мене уві сні.

Поряд вона вже спала. Обличчя розслабилось, губи ледь відкриті. Її тіло довірливо притискалося до нього. А він залишався пильним. У тиші, в напрузі, з очима, повними злості, жалю й безжального обіцянки собі:

Я їх знищу. Якщо не сьогодні — то завтра. Якщо не силою, то розумом. Але знищу.

Камера блимнула червоним вогником. І він посміхнувся — самими очима. Без тепла. Без надії. Лише із вірою в те, що навіть у камері, навіть у безсиллі — він не став твариною.

Він усе ще був людиною. І цього їм не відібрати