Пастка на драконів

Полум’я ревіло за спиною, наче саме пекло розірвало стіни цього місця й вилило гнів назовні. Цегла падала зі стелі, дерев’яні панелі сипалися і чаділи. У повітрі стояв густий дим, від якого пекло очі.

Елайджа схилився над дівчиною. Вона лежала безсила, обличчя бліде, світле волосся, вкрите пилом і попелом, прилипло до чола. На її губах застигла слабка тінь посмішки, і він здригнувся — така крихкість у цьому хаосі здавалася майже нереальною.

— Тримайся, — прошепотів він, нахиляючись, щоб перевірити пульс. Серце билося слабо, але ритм був. Вона жива.

Не гаючи ні секунди, він підхопив її на руки. Тепла вона була — тепла й неймовірно легка. Йдучи, він відчув, як її пальці інстинктивно стиснули його сорочку. Ледь чутно, вона видихнула:

— Не залишай…

— Навіть не думай про це, — відповів він низьким, спокійним голосом. Його слова були схожі на обіцянку, таку сильну, що на мить сам дим у повітрі, здавалося, зупинився.

Вогонь за спиною ревів, і тоді він помітив білу пляму серед чорного попелу. Кіт — кіт Гела — виник просто з порожнечі. Його шерсть світилася сріблом у напівтемряві, очі виблискували зеленим. Він нявкнув і метнувся вперед, оглядаючись, немов закликаючи йти за ним.

Елайджа без вагань рушив за білим провідником, тримаючи дівчину на руках так, наче вона була найдорожчим, що залишилось у цьому світі. Його кроки відлунювали в порожніх коридорах, де ледь трималася тиша — бо десь позаду бушував дракон.

Марковий крик, змішаний із ревінням полум’я, пробирав до кісток. Елайджа на мить затримав подих. Він відчув дивне полегшення, коли зрозумів — це вже не голос людини. І, як справжній знавець природи магії, він не міг не усміхнутися.

Ти завжди був інший, Марку. А я… я бачив лише поверхню. Дурень.

Дівчина слабо заворушилась на його руках. Її пальці ще раз стиснули його сорочку, ніби переконуючись, що він справжній, що вона не в сні. Вона повільно розплющила очі — великі, яскраво-зелені, з тінню страху і… подяки.

— Ти… хто ти? — прошепотіла вона хрипким голосом.

— Можеш звати мене Елайджа, — відповів він м’яко, нахилившись ближче. — А ти тримайся. Я не дозволю, щоб вони забрали тебе знову.

Її губи ледь-ледь скривилися в посмішці.

— Ти не схожий на одного з них… ти теплий.

Його серце дивно здригнулося. Це почуття було несподіваним, невчасним, але сильним — наче перший промінь сонця серед попелу. Він відвів погляд, намагаючись зберегти свою звичну стриманість, але відчув, як у грудях зароджується нова рішучість.

Для неї. Для Марка. Для всіх нас.

— Все буде добре, — тихо промовив він, стискаючи її трохи міцніше, і поспішив за котом у бік темного коридору. Десь далеко гримів дракон, а стіни палацу вже тріщали, мов шкаралупа, яка от-от розколеться.

Тимчасове укриття знайшлося у невеликій службовій кімнаті за важкими дверима. Усередині було тихо — настільки, що навіть приглушені вибухи й ревіння дракона здавалися далеким відлунням. Стеля тремтіла від ударів, але простір навколо них був сповнений дивного затишку, як всередині кокона.

Елайджа обережно опустив дівчину на вузький диван, що стояв під стіною. Вона відкинула голову на спинку, бліда, але жива. Її світло-русе волосся, ще вкрите пилом і крихтами, тепер спадало по плечах хвилями. На плечі темніла пляма засохлої крові, але це було лише нагадування про біль, який вона пережила — Марк зупинив кровотечу ще раніше.

— Як ти? — м’яко запитав він, сівши навпроти на дерев’яний стілець.

— Жива, — видихнула вона, спробувавши усміхнутися. Її голос був слабким, але теплим. — Хоча це звучить дивно, правда? Усе довкола валиться, а я думаю про те, що… що він… співав.

— Співав? — здивовано підняв брови Елайджа, але на його губах з’явилася ледь помітна посмішка. — Ти про Гела?

— Так… — вона усміхнулася, опустивши погляд на свої руки. — Це було красиво. Дивно, правда? Коли бачиш його… таким. — Її плечі здригнулися, і вона на мить заплющила очі. — І Марк... Вони наче казкові герої.

Елайджа провів пальцями по підборіддю, замислено вдивляючись у неї. Її слова звучали щиро.

— З хлопцями все буде добре, — нарешті сказав він впевнено. Його голос звучав спокійно, навіть лагідно, ніби він намагався створити острівець безпеки посеред шторму. — Вони обоє сильні. Вони виживуть.

Вона підняла очі. Зелені, глибокі, з відблисками довіри. Повільно, ніби боячись розвіяти мить, вона простягнула руку й торкнулася його щоки. Її пальці ковзнули по його шкірі, теплі й тремтливі.

— А ти? Ти сильний? — прошепотіла вона, не відводячи погляду.

Елайджа завмер. Її дотик спалював сильніше за вогонь у коридорах. Він відчув, як його власне серце раптом зрадницьки прискорилося. Зазвичай холодний і стриманий, зараз він не міг приховати, як його очі потеплішали.

— Я… тримаюся, — нарешті сказав він тихо.

Вона обережно провела пальцями по лінії його щелепи, торкнулася срібного волосся, що розсипалося по його плечах наче рідкий місяць. Воно було напрочуд м’яким, прохолодним на дотик, і він не відвернувся. Лише вдихнув повільно, намагаючись втримати хвилю почуттів, яка раптом піднялася всередині.

Їхні погляди зустрілися, і у цьому погляді було стільки невисловленого: страх, довіра, бажання не залишитися наодинці у цьому крихкому, зруйнованому світі.

— Ти дуже схожий на них. На Марка і Гела. — тихо сказала вона, знову усміхаючись. —

Елайджа відповів такою ж тихою, трохи сумною посмішкою. Його пальці мимоволі накрили її долоню, стискаючи її так, ніби це була єдина нитка, що утримувала його від безодні.

— Нам потрібно відпочити, — прошепотів він, опускаючи голову так близько, що міг відчути аромат її волосся. — Завтра ми знайдемо вихід. Обіцяю.

Вона не сказала нічого, лише довірливо пригорнулася до нього, а він притис її до грудей, охоплюючи теплом своїх рук. Там, у маленькій кімнаті, серед руїн і хаосу, двоє людей знайшли хвилину тиші, наче острівець життя серед мертвого моря

Вона втомлено зітхнула, відчуваючи, як повіки стають важкими. Її голова знайшла місце на його грудях, а тепле дихання гріло шкіру крізь тканину сорочки. Елайджа провів пальцями по її світлому волоссю, розпрямляючи сплутані пасма. Серце калатало рівно, як годинник, але всередині нього поволі наростав шторм.

— Вибач… я не можу більше… — прошепотіла вона, і її голос затремтів, мов крига на весняному потоці.

— Не треба вибачень, — відповів він м’яко. — Спи. Я триматиму тебе.

Вона стиха кивнула, іще сильніше притискаючись до нього. Її маленька, майже дитяча долоня стиснула край його сорочки, наче боячись, що він може зникнути.

Елайджа нахилився й торкнувся губами її скроні, ковтаючи власний біль і втому.

— Все буде добре. Я обіцяю, — шепнув він, хоч сам до кінця не вірив у ці слова.

Але саме в цю мить, поки вона мирно спала в його обіймах, він відчув, як у ньому визріває рішучість. Рішення, яке не потребувало слів і сумнівів. Він знайде вихід. Для неї. Для хлопців. Для себе.

Він не дозволить їй знову опинитися в клітці, не дозволить мармуровим кулям, беладоні чи будь-чому іншому стати на заваді. Його розум уже почав малювати плани, виходи, ризики. І цього разу він не дасть себе обдурити.

Світ за дверима залишався у хаосі — стукіт кроків, відлуння вибухів, гарчання чудовиська. Та тут, у вузькій кімнаті, час зупинився. Вона спала, притиснута до його грудей, а він сидів, тримаючи її, і поглядом проводжав кожну тріщину на стелі. Його довге срібне волосся спадало завісою, ховаючи обличчя, на якому вже не залишилося сумнівів.

— Я не віддам тебе цій системі, — шепнув він так тихо, що навіть вона, мабуть, не почула.

Її дихання було рівним і спокійним. Його ж — глибоким і зосередженим.

Він уклав її на диван і залишився поруч сидіти на підлозі, спершись спиною об стіну. Його рука не відпускала її пальців. Навіть уві сні вона не відпускала його.

Двері розлетілися з оглушливим гуркотом, мов крихка шкаралупа. В кімнату впурхнув білий кіт, що світився у тьмяному світлі коридорів, наче жмуток місячного сяйва. Слідом за ним увійшов Гел в людській подобі, однак у його русі відчувалася звіряча грація. На плечах лежало розтріпане, наче живе, темне волосся. У погляді виблискувала втомлена перемога й легкий, знайомий усім блиск іронії.

— О, от ви де, — промовив він, і куточки губ потяглися в невимушену посмішку. Голос був хриплуватий від напруги, але в ньому вже не було ні злості, ні гіркоти. — А ми тим часом… ну, як би це сказати? Переворот влаштували. Вождь тепер конає десь під стіною. Нам лишилося лише знайти того хто займе його місце. Бо країна без голови довго не витримає. І знаєте що? — Гел повів плечима, відкидаючи пасма волосся з обличчя. — Ти, Елайджа, якраз ідеально підходиш на цю роль.

Елайджа завмер, сидячи поряд із дівчиною. Його довге сріблясте волосся спадало хвилями, сховавши очі, у яких миттю спалахнула буря.

— Ні. Це не для мене, — тихо, але впевнено сказав він. — Я лікар, науковець… та навіть в’язень. У мене немає права…

— Ти помиляєшся, — втрутилася дівчина. Її голос був слабкий, та повний рішучості. Вона стиснула його руку й підняла на нього погляд. Очі світилися ніжністю й вірою, від якої Елайджа на мить заплутався у власних думках. — Ти мудрий, справедливий… саме такий правитель і потрібен цій країні. Хтось, хто не буде боятися правди, хто цінуватиме життя людей.

Елайджа глянув на неї. Відчув, як уперше за довгі роки груди наповнює не холод відчаю, а теплий струмінь надії. В її очах не було сумніву, і це лякало більше, ніж кулі чи перевороти.

Гел спостерігав за ними з хитрим прищуром. На обличчі з’явився вираз, у якому вперше проглядалася не лише іронія, а й тиха гордість:

— Диви, — промовив він м’яко. — Я прийшов знайти одного приємника… а знайшов двох. Ви разом зробите цю країну сильнішою. Вона справді буде в надійних руках.

Гел кивнув — цього разу серйозно й без своєї звичної колючості. Втомлений, але задоволений, він обіперся об стіну й втупився у стелю. Пеггі тим часом улігся на його коліна, і кімната наповнилася відносним спокоєм після бурі.

Елайджа, все ще тримаючи руку дівчини у своїй, заплющив очі. Він відчув, як важкий тягар відповідальності поволі знаходить у ньому своє місце, а поруч із ним народжується бажання спробувати. Заради неї. Заради країни. Заради тих, хто вже зробив для нього більше, ніж він сподівався.