Пастка на драконів

Марк ішов швидко, майже біг. Його черевики ковзали по асфальту, що пах цвіллю й сонцем.

Тут. Повинно бути тут.

Кожен метр здавався знайомим, ніби колись вже бачив — не очима, а зсередини. Верба. Рваний дріт на стовпі. Двоповерховий будинок з червоного цегли. Кутик двору, де завжди паркував машину.

— Це ж… — видихнув він. — Тут мала бути кав’ярня.

Але її не було.

Замість неї — жовтий ларок із пластмасовим віконцем. Під вивіскою «ПИВО ХОЛОДНЕ» хтось дописав маркером «інколи». Обшарпані стіни. Газова горілка стоїть на ящику. Із вікна визирає жінка з порепаними руками й вічно зморщеним обличчям, як пергамент.

— Чого встали? — буркнула вона. — Не музей тут.

— А… а тут… кав’ярня… — Марк запнувся. — Мала бути. Я… тут працював.

Жінка глянула на нього пильно. Наче щось впізнала. Очі звузились. Голос став ще жорсткішим:

— Тут? Ларок. Пиво. Хочеш — купуй. Не хочеш — іди.

Вона вже відвернулась. На плиті закипала каструля з чимось, що ледь пахло хлібом і брудною водою.

Гел з Пеггі мовчки стояли збоку. Погляд Марка ковзав по фасаду будинку. Щось не так. Ніби очі бачили, але мозок не встигав приймати.

Балкони — пусті. Жодної квітки, жодного кольору. Вікна — ті самі, але за ними — порожнеча. Вони не жили. Просто дивились. І щось у цьому було нестерпно знайоме.

Марк розгублено подивився на Гела.

— Сюди не ходи більше, — кинула продавщиця, не підводячи очей. — А то зроблять, як з тією. Я її бачила. З жінкою твоєю. Забрали тихо. І тебе мали. Але ти вийшов. Повезло.

Марк завмер.

Жінка знову глянула на нього — цього разу без гніву. Просто… втомлено.

— Йди, хлопче.

Марк пішов до будинку де прожив з дружиною три щасливих роки. Усе швидше. Потім побіг.

Ноги самі знали шлях. Його несли не розум, не спогади — а тіло. Якась частина нього, глибока, тваринна, кричала: "Туди. Туди. Там твоє."

Гел ішов позаду. Мовчки. Не поспішав. В його погляді було те, чого не хотілось бачити.

Будинок був на місці.

Той самий фасад. Цегляний. Двоповерховий. Такий, яким мав бути…

Але.

Ні плитки. Ні дитячої площадки.

Асфальт потрісканий, мов старі долоні. Пісок з купи сиплеться просто під ноги.

На підвіконнях — жодної квітки. Жодної яскравої плями кольору.

Тиша. Мертва, стиснута, мов хтось накрив все склом і зупинив звук.

Марк зупинився навпроти свого вікна.

Балкон.

Раніше він… Ні. Він повинен був бути іншим.

Там, де мали бути її квіти — сурфінії, петунії, якісь безіменні сині дзвіночки, що вона берегла, —

— висіли штани.

Сірі. Чоловічі. І ще — якась ганчірка, розмита, без кольору.

Все провисло на іржавій мотузці, як на глум.

Марк зробив крок уперед.

Потім ще один.

Він хотів кричати. Але не міг. Горло стиснулось.

Це було… неправильно. Все тут — не таке. Не тому, що змінилось. А тому, що мало бути іншим.

— Вона… вона це любила… — прошепотів він, дивлячись на балкон. — Квіти.Тут мали бути… пахощі. І світло. І… вона.

Вікно відчинилося. В ньому з’явилась рука — чужа. Чоловіча. Кинула ще одну ганчірку на мотузку й зникла.

Марк зробив крок назад.

— Я не розумію... — прошепотів він. — Я нічого не розумію....

Балкон нависав над ними, як чужа тінь. Гел обережно торкнувся його плеча. Пеггі терся біля ніг, намагаючись його заспокоїти.

— Я сказав — не стій тут! — буркнув хтось з лавки.

Марк сіпнувся. Обернувся. І завмер.

На лавці сидів він — дід, якого Марк знав.

Він щонеділі приносив свіжі булочки з пекарні сина, щось наспівував собі під ніс і завжди сміявся:

"А давай мені твій капучіно з подвійною пінкою, Марчику!"

А тут...

Він сидів стиснуто, мовби боявся займати зайвий простір. Плечі згорблені. Погляд — тривожний, обережний. На ногах — старі туфлі з розірваною підошвою. В руках — вузлик, ніби збирався тікати.

— Ви… — голос у Марка зірвався. — Що тут сталося?

— Ти що, знущаєшся? Кудись ти дівся. Коли прийшли — тебе не було. Взяли її.

— Кого?!

— Та Оленку ж. Хто ж іще?

Марк сіпнувся, як від удару.

— Що?! Коли?! За що?!

Дід озирнувся, стишився.

— За тебе. Казали, що написав не те. Що вона читала твого. Голосно. Людям. А ти... кудись зник. Вони все ще в тебе чекають.

Олесь Король, [28.06.2025 15:40]

Марк відчув, як під ногами щось поплило.

Серце гупало в вухах. Письменник? Він?

Та він каву варив. Він вертів пітчерами, стояв біля еспресо-машини, збирав гроші на нову вивіску…

А тут він — інша людина.

— Я… я не писав нічого…

— Не мені казати. Я ж не читаю. Але… гарний ти був хлопець. Тихий.

І тут у вікні, на другому поверсі, зашаруділо.

Сусідка.

Стара, як світ. Завжди в квіточому халаті. Завжди з підслуханим плітками.

Вона стояла мовчки за фіранкою, лише видно — очі примружені. Уважно слухала.

Дід це теж помітив. Голос став глухим.

— Йди, хлопче. Йди зараз. Поки не побачили. Вони ще там. Вони ще чекають.

— Хто “вони”?..

— Ті, хто завжди чекає.

Марк не рухався.

— Ти не розумієш… Я не знаю, що тут в біса відбувається.

— Це, видно, твоя найбільша проблема, — сказав дід стиха. — Бо вони — знають.

— Вони збрехали, — сказав Марк.

Голос тремтів, але в ньому ще було переконання. — Це якась… гра. Маячня. Дід просто… не в собі. Це не має сенсу. Можливо це розіграш...

І він рвонув до під’їзду. Швидко. Рішуче. Майже як у звичний вечір, коли заходив по дорозі додому. Зараз натисне на домофон, вона вийде. Усміхнеться. Скаже, що сумувала за ним.

Але пальці не встигли доторкнутися до кнопки.

Гел встиг.

Схопив його за плечі, різко, але не грубо.

— Стій.

— Відпусти! — Марк спробував вирватися. — Вона вдома! Я мушу…

— Ні, — тихо сказав Гел. — Вона не вдома. І ти це знаєш.

— Ти не розумієш, — голос зірвався. — Це все не по-справжньому. Я знаю, що це маячня. Це не мій світ. Вони всі… просто тіні. Просто зламана копія. А вона справжня. І вона чекає мене…

— Вони чекають тебе, Марк. Але не вона.

Слова ударили сильніше, ніж будь-яка рука.

Марк завмер. Потім захитався.

Гел повів його вбік, тримаючи за лікоть. Далі. За будинок. За смітники. У вузький провулок, між гаражами.

Там, де не було камер. Не було свідків. Тільки старий бетон, сухі бур’яни, ржаві двері, скло під ногами.

Там, у тіні, Марк зупинився.

Кілька секунд він ще дихав — глибоко, уривчасто, мов намагався ковтнути повітря, що не існує.

А потім…

…розвалився.

Просто опустився на землю, сперся на стіну, обхопив голову руками й видихнув усе.

Без крику. Без сліз. Просто — порожнеча.

Глибока, як ніч.

— Я не можу, — прошепотів він. — Я просто не можу…

— Я знаю, — сказав Гел.

— Вона ж була там… — губи ворушились самі. — Усе було. Я майже дійшов… У нас була верба, і квіти на балконі. І недільні булочки. І вона… Вона сміялася.

Гел сів навпроти.

Не торкався. Не втішав. Просто був.

— А тут… — голос захлинувся. — Тут усе моє. І все не моє. Вони взяли її. Вони чекають на мене. А я навіть не знаю, що я їм зробив.

Тиша. Десь у глибині провулку гавкнув пес. Машина клацнула дверима.

— Я не герой, — сказав Марк. — Я каву варив.

— І це не робить тебе менш цінним.

— Це… — він затулив обличчя. — Це занадто.

— Знаю. Але ми вже тут. І ми знайдемо її. Навіть якщо доведеться пройти весь цей світ догори дриґом.

Марк підняв голову. Очі червоні. Але в погляді було щось нове.

— Тоді ходімо.