Пастка на драконів

Степи нагадували безкрає мертве море, затягнуте свинцевим пилом.

Йшли вже третій день. Час тут спотворювався, стирався, зникав у монотонному сірому пейзажі, де кожна година скидалася на попередню, а кожен крок — на відлуння минулого.

Холод тримався навіть удень. Іноді сонце, затягнуте хмарою попелу, приглушено освітлювало землю, але тепла не давало. Земля була тверда, суха, вкрита тріщинами, мов стара шкіра. Поодинокі кущики — низькі, покручені, приречені — тягнулися до неба, що їх давно забуло. Рідка жовта трава шаруділа, коли вони проходили повз, а перекотиполе мчало вітром, як примари давніх забутих мандрівників.

Магія тут не діяла. Гел це відчув одразу — немов щось важке стискало його зсередини, не даючи навіть дихнути на повні груди. Тіло змерзло, суглоби тремтіли від напруги. Звичне тепло трансформації було недосяжним. Він залишався у людській подобі — найслабшій з усіх. І найболючішій. Але знав, ще трішки він знову буде собою.

— Що за клята земля… — пробурмотів він, натягуючи комір вище, — Земля холоду і болю.

Марк ішов попереду, мовчки. Часом він усе ще міг викликати слабке вогнище — але рідко. І тільки вдень. Вночі, коли мороз ставав гострим, як лезо, вони збивалися разом у купу, прикриті всім, що мали — і все одно прокидалися з онімілими пальцями й поблідлими губами.

— У тебе щоки білі, як у мертвого, — сказав якось Марк.

— А в тебе язик — як у ворона, — відповів Гел і намагався посміхнутися, хоч усмішка вже не йшла.

Він ще жартував. Іноді. І навіть грав. Гітара, яку залишив старий бард, залишилася з ними — і з нею залишилася тінь тепла. Гел іноді витягував її з чохла, сідав біля блідого вогнища, і пальці самі йшли по струнах. Голос його лунав тихо, глухо — мов шепіт серед руїн.

«Забутий край, де небо спить,

Де кожен крок — у вічність мить,

Де вітер плаче, мов живий,

І стежка тоне в сивій млі…»

Але пісні не гріли. Лише нагадували, яким був світ — колись.

Пеггі щезав у степу на півдня. Коли повертався — ніс якусь дрібну істоту. Полівку, зайця, іноді птаха. Марк мовчки розбирав тушку, розпалював слабкий вогонь, ховав полум’я за камінням і готував мізерний обід, якого вистачало, щоб не впасти. Їжа зі свята вже закінчилась. Гел вперто відмовлявся їсти к азав що не хоче. Ділив свої порції між Марком і Пеггі. Залишки води берегли — калюжі були отруйні, сірі, мов очі сліпих.

І що далі вони йшли — то більше чули.

Гул потягів.

Скрегіт металу.

Крики, що зливались з вітром.

Терикони на горизонті чорніли, мов загрозливі гори.

Там були табори.

Там були каторжани.

Там працювала біль.

Марк раз у раз зупинявся й зводив очі.

— Вони там, — казав він тихо. — Я відчуваю, як у них ниють руки. Їм холодно. Вони знають, що ніколи вже не вийдуть.

— Нам би тільки пройти мимо, — буркнув Гел. Голос його був тихим як протяг. Втома і холод присипляли його.

— Ти витримаєш?

Гел не відповів одразу. Сів на камінь. Зняв гітару. Подивився на неї, наче на живу.

— Хіба в мене є вибір? Павук згорає, тож має бути легше.

І заграв. Струни тремтіли. Вітер замовк, слухаючи.

Ніч опустилася на степ, мов тінь старого Бога, що забув про милосердя.

Хмари густі мов стара вата висіли над землею, як важке покривало. Зірок не було. Місяць — сивий і бляклий — зрідка проривався крізь туман, але світив більше для себе, ніж для тих, хто замерзав унизу. Вітер стихнув, лишивши після себе застиглу тишу, у якій було чутно, як хрустить мерзла трава під ногами Пеггі.

Пеггі приніс тушу. Маленька, худюща істота — чи то заєць, чи ховрах. Хребет випирав під шкірою, очі давно згаснули. Марк мовчки взяв здобич, приніс до вогнища. Витягнув стару жестянку й розпалив вогонь, ледве-ледве.

Полум’я тремтіло, мов боялося саме себе. Здавалося, що цей степ не любить вогню. Він не горить, а вмирає.

— М’ясо, — сказав Марк. — Пахне, як старі черевики, але все краще, ніж нічого.

Гел сидів, обіпершися об камінь. Капюшон зсунувся на очі, і він тремтів. Не від холоду — точніше, не тільки. Холод був у ньому тепер завжди. Але щось інше повзло зсередини, щось кам’яне і невидиме.

— Воно ростебореться, — прошепотів він. — Я відчуваю, як серце стає важчим. Павук меншає але не вимикається. Він тягне нитки. Обплутує серце знову й знову.

Марк мовчав. Він сидів, стежачи за варивом, але очима був десь поруч із другом. Пеггі ліг біля Гела, поклав морду на його коліна.

— Тримайся, — прошепотів Марк. — Ще трохи.

— Не хочу тебе гальмувати, — Гел усміхнувся криво. — Якби я був сильнішим, уже б давно…

— Не смій. — Марк різко обернувся. — Не смій так думати. Нам треба дійти. Не мені. Нам. Інакше все дарма. Бард, весілля, хлопці…

Полум’я вогнища мерехтіло на їхніх обличчях — виснажених, мов вирізьблених із попелу. У тіні кожен рух ставав символом: погляд мов молитва, тиша як клятва.

Марк розлив гарячу юшку в металеві кружки, передав одну Гелу.

— Гаряче, — попередив, - Мусиш з’їсти. Навіть не сперечайся що дракони можуть роками не їсти.

— Гаряче, — зітхнув Гел. — Мушу з’їсти.

Вони їли мовчки. Лише вітру не вистачало для повної картини смерті. Але степ вирішив дати їм і це. Десь у темряві зашумів потік повітря. Холод пройшовся лезом по шкірі. А потім долинув звук. Ледь чутний, далекий глухий скрегіт потягу. Кожна нота як стогін.

— Вони все їдуть… — прошепотів Гел. — Їдуть у табори.

— І, мабуть, не всі доїжджають.

Марк докинув у вогонь шматок старого хмизу. Полум’я трохи зросло, кинуло світло на його долоні — потріскані, обвітрені, вже майже не юнацькі.

— Коли ми дійдемо, — сказав він, не дивлячись на Гела, — я витягну цього павука. Сам.

Гел засміявся. Хрипко, тихо.

— Тоді... тоді я ще трохи поживу.

І затих. Заснув, злегка зігнувшись, обійнявши гітару. Марк прикрив його старою ковдрою. Пеггі посунувся ближче. Вогонь догоряв. А степ усе ще шепотів про потяги, про кам’яні серця, про павуків і рабів у мармурі.

І темрява тримала ніч, мов щелепи.