Пастка на драконів

Гел бачив, як енергетична установка ось-ось розвалиться — диво інженерії, зліплене з усього, що трапилося під руку: поламані конденсатори, шматки броні, старий реактор і навіть кухонний змішувач, під’єднаний до дротів. Лише одне там мало справжню цінність — резервуар з магічною енергією, викрадений у спецвідділу.

Чоловік у чорному плащі зробив постріл. Куля влучила просто в бак — і на мить усе спалахнуло біло-блакитним світлом, перш ніж перетворитися на осліплюючий вибух.

Гел навіть не відчув страху. Лише коротку, тверезу думку:

«І добре. Такі технології цим людям не можна довіряти.»

Портал уже пульсував поруч, вигинаючи повітря в глибоку синю вирву.

Марк ступив першим — його силует розчинився у світлі.

За ним пірнув Гел, тримаючи Пеггі на руках.

Він ще встиг обернутися — щоб побачити останній постріл.

Портал рвонувся, мов живий, і з гуркотом захлопнувся, штовхнувши Гела на Марка.

Вони випали в гарячий пісок. Троє космічних волоцюг розпласталися під неймовірно синім небом.

— Далеко не заїхали, — процідив Гел, витрушуючи пісок з волосся.

Марк виплюнув пригорщу дрібних кристалів і насупився:

— Де ми, чорт забирай?

— Планета та сама, — відказав Гел, підводячись, — просто... змінили локацію.

Пеггі сердито нявкнув, його біле хутро сліпуче відбивало сонце.

Він розмахував хвостом, ніби лаяв Гела за невдалу навігацію.

Той усміхнувся і підморгнув:

— Заспокойся, друже. Ми знайдемо Джарека. Обіцяю.

Пеггі промуркотів щось недобре.

— Хто ж нас так прокляв, га? — пробурмотів Гел і саме тоді почув вибух.

Глухий гул докотився з-за піщаної гори. Гел і Марк одночасно зреагували — піднялися й, пригинаючись, видерлися на гребінь. Пісок сипався з-під чобіт, сонце різало очі.

Унизу, біля скель, метушилася сотня людей у чорному. Голови їхні були замотані, руки здіймалися до неба, а в очах горіло щось небезпечне.

Перед ними — гігантська ніша, у якій лежали уламки статуї. Колись вона, певно, стояла височезною й величною, а тепер — розбита, розшматована, з розтрощеним обличчям.

Фанатики кричали, немов святкували падіння свого бога.

— Цікаво, що їм зробила ця статуя? — хмикнув Марк, ховаючись за гребенем.

— Нічого. Вона просто була вищою за них, — тихо сказав Гел. — Ці, здається, не кращі за тих, що лишилися позаду. Всесвіт вирішив показати нам усіх засранців, які в ньому мешкають.

Він перевів погляд на Марка й посміхнувся кутиком губ:

— Фанатики... Ненавиджу фанатиків.

— Та може, ти помиляєшся, — тихо мовив Марк, не відводячи погляду від уламків. Йому було шкода стародавніх витворів — тих, що пережили тисячоліття й упали лише тепер, під руками людей.

Вогонь танцював на уламках граніту, піднімаючи в небо чорні клуби диму.

Чорні постаті внизу знову заворушилися — розбіглися, сховалися за темні вантажівки.

І тоді — новий вибух. Земля здригнулася, а друга статуя впала, розлетівшись уламками, мов кам’яний дощ.

— Може, відкриємо новий портал… бодай кудись? — запропонував Марк, прикриваючись від пилу рукою.

Гел похитав головою:

— Поки не маю сили. Усе пішло на стабілізацію переходу. Треба знайти новий резервуар з енергією. Тут вони також мають бути, — сказав він, вдивляючись у горизонт, де тремтіло гаряче повітря.

— Трясця… — буркнув Марк.

Пеггі заховав мордочку в пухнасті лапки й низько загарчав, наче теж втомився від усього цього пекла.

Гел обережно погладив кота по спині.

— Друзі, тримаймося. Ми виснажені, але живі. Відпочинемо, а потім дістанемо енергію. Я вже знаю, де ми, — його погляд став уважним, — і щойно отримаю доступ до магії, відразу витягну нас до Олени… до кав’ярні… і до Джарека.

Він глянув на обрій.

Вдалині, серед пісків, піднімалися темні мінарети, над якими кружляли дрони. Повітря тремтіло від спеки й гулу старих генераторів.

На прапорах майорів золотий напис стародавньою мовою, але Гел прочитав його — «Шаріат».

Він повільно вимовив назву, наче пробував її на смак:

— Шаріат… Цей світ пахне смертю і законом.

Марк глянув на нього здивовано:

— Ти знаєш, де ми?

— Так, — Гел кивнув, — Іра́к. Або щось дуже схоже на нього. Світ, де віра сильніша за розум, і магію спалюють разом з тими, хто її носить.

Пеггі насторожено підняв голову, шерсть на потилиці стала дибки.

— Гел, — прошепотів Марк, — здається, нас уже помітили.

Вдалині по піску сунула колона чорних автомобілів. Пилова буря здіймалася над пустелею, мов стіна.

Гел вдихнув гаряче повітря й сказав рівно:

— Починається друга гра. І, схоже, тепер ми — єретики.

Сонце спалювало шкіру, пісок хлюпав під ногами, і все одно здавалося, що кожен крок супроводжується важчим тягарем у грудях. Сили ще не повернулися. Магія вичерпалася, тіло відчувало кожну подряпину як прірву.

Угорі, на гребені пригорка, вирізнялися постаті — не люди, а силуети в чорному, з закутими головами і довгими рогатками на плечах. Вони спускались на них мов тіні, рівними рядами, як на полювання. Під ними — вантажівки з бортами, тюки, мотузки, і запах нафти.

Марк відчув, як серце стискається — не від болю, а від того, що все це виглядало так знайомо й принично: світ, що карає сильних за їхню індивідуальність, що перетворює свободу на злочин. Він підвів очі й побачив їхні обличчя — висушені, обпалені, очі, наповнені фанатичною рішучістю.

— Стати! — пролунав наказ, і він прозвучав без тіні сумніву.

Гел насупився, але його насмішка була кинута в порожнечу. Попри втому, попри пісок у волоссі, він зберігав у поставі ту саму хижу гідність — той особливий виклик, який віддавався у кожному його кроці.

Коли перші руки схопили їх — грубі, шкірясті, без церемоній — Марк відчув холод від кованого ланцюга на зап’ясті. Метал впився в шкіру, але в його погляді не було істинного страху — була тиха, глибока образа. Він уже бачив, як зриваються маски, бачив, як змінюються ролі: ті, кого пригноблювали, ставали карателями — і навпаки.

Гел рикнув, що звучало більше як саркастичний сміх.

Кіт, як завжди, був близько, але тут навіть його хутро не нагадувало про диво — він тремтів, нервово шипів і виблискував як крапля світла посеред темряви бурі.

Місцеві обступили їх тісним кільцем. Хтось кричав молитви, хтось накази. До Марка підійшов чоловік середнього віку — суворий, з бородою, з очима, що не знали пощади.

— Ми не вбиваємо без слухання, — проговорив той, так, щоб всьому натовпу було чути. — Але ви — єретики. Ви підлягаєте очищенню.

Гел також дозволив себе зв'язати. Він не чинив спротиву — беріг залишки сили.

Їх заштовхали в кузов вантажівки, де вже лежали інші — ті, кого спіймали на дорозі того дня: старі, діти, купці з витертою тканиною. Люди в мовчазному страху сплели погляди, хтось плакав, хтось удавав байдужість. Пустеля гуділа навколо, немов великий дзвін.

Пеггі знайшов щілину в борті та прошмигнув уперед — спробував зачаїтися ближче до Марка. Кіт присів на його колінах і притисся лобом до долоні в’язня. У цьому акті була більше ніж відчай — це був обмін впевненістю: ти — я, я — ти.

Марк відчув, як у грудях росте важливість вибору. Він міг би враз застосувати силу, розірвати мотузки, підпалити балки кузова і втекти. Але навколо були люди — жінки з дітьми — і вогонь, що вирвався тут, спопелив би їх усіх.

Він глянув на Гела. У тих очах — не просто іронія, а розуміння. Гел кивнув ледь помітно. Їхній зрозумілий, безслівний договір проліг у повітрі: пережити — щоб мати можливість чинити опір потім.

Кузов зашпортівся в дорогу. Вітри били в обличчя, піднімали пил, що сипав у долоні як сіль. Люди навколо тіснилися — їхні тіні стелилися по піску, а на горизонті з’являлась стіна, що була схожа на укріплення.

Перед тим як двері зачинилися, з натовпу пролунало прокляття — і тепер воно не було адресоване лише їм. Воно було до всього світу, що дозволяє йому руйнувати, а потім правити руїнами.

Гел притис Пегі до плеча, вимовив щось, що звучало як побажання й загроза в одному: — Тримайся. Ми не віддамося.

І в останньому світлі, поки кузов віддалявся, Марк дозволив собі одну маленьку посмішку — не гучну, не святкову, а ту, що належить людям, які пам’ятають, заради чого вони борються.