Пастка на драконів

Полковник Клацклоп стояв виструнчившись, наче на параді, в облупленому від часу кабінеті. Поверх стін з осипаною штукатуркою дзижчала телеграма — голос генерала Мудилова бринів гугняво й сердито, як стара ржава труба:

— Злочинці. Особливо небезпечні. Візьміть клітку для утримання — саме ту, яку пришлють із штабу. Дійте за інструкцією. Координати скидають по телеграфу. Не прогавте цей шанс, полковнику, ви чуєте мене?! Верховенство особисто зацікавлене, щоб ці шпигуни дісталися в'язниці — у-в’яз-ни-ці, а не вигрібної ями! Ви мене чуєте, полковнику?!

— Так, мане генерале! Чую вас! Усе буде виконано згідно інструкції! Досконало!

Зв’язок обірвався. Полковник озирнувся на підлеглих, що стояли шеренгою біля стіни — застиглі, з напруженими обличчями.

— Ви чули? Особливо небезпечні. Взяти клітку.

— Пане полковнику, дозвольте доповісти… — капітан Поклонок ковтнув слину. — Клітки немає.

— Мали прислати... — Клацклоп нахмурився, задумався. — Чому не прислали?

— Кажуть, що їм не прислали, пане полковнику, — вклинився лейтенант Втечук, червоніючи, мов гімназистка. — То й вони не прислали. Порадили взяти будь-яку, у якій перевозимо наших вихованців...

Полковник скрипнув зубами, вистрілив поглядом.

— Усе! По машинах! І бережи вас вождь Дід, вождь Батько — й мати їхня, велична Веліна! — рикнув він.

---

Світало.

Табір геологів затиснули в кільце. Військові діяли за інструкцією — методично, холодно, без зайвих криків. Напад був у розрахований момент: між ніччю й першим сонцем, коли сни найглибші, а тіла ще важкі від сну.

Гел спав у спальнику — сам. Марк задрімав біля згаслого вогнища. Пеггі, білий і пухнастий, зігнувся у клубок в спальнику, врешті добряче відігрівшись. Був у подобі собаки — великої, важкої, теплої, як життя.

Нав’язливе тріскотіння прорвалося крізь сон — спершу нечітке, як спогад.

Гел здригнувся. Йому снився гравітав — старий маневрений, з пласкими крилами, і він подумки радів: “От би сюди такого...” Але тут — де “сюди”? Він навіть не знав, де знаходиться.

Цикада?

Очі розплющились миттєво. Сон обірвався. Він торкнув Пеггі, шепнув хрипло:

— Трансформуйся. Сховайся. Вони тут.

Начальник експедиції спав далі, обіймаючи свою дружину — лікарку. Вона була дуже схожа на ту, що колись належала Геловому минулому.

Пеггі зник, білим блиском проскочивши крізь полотно палатки. І вже в голові Гела — його голос:

— Військові. Багато. Оточили. Капець. Але зброя — проста, залізо. Не підготовлені. Знають, але знехтували.

— Марк де?! — подумки кинув Гел.

Закрив очі — й побачив. Очима Пеггі.

Марк — прокинувся. Стоїть, застиглий біля згаслого вогнища. З ним — дівчина в комбінезоні. Марк тримає її позаду себе, прикриває тілом.

— Втекти не вийде, — зітхнув Пеггі.

---

Марк прокинувся різко. Йому в вуха вдарив знайомий скрегіт — той самий звук, який досі снився у найгірших кошмарах. Цикада. Летюча, металева.

Гравітав?

Ні — реальність.

Його серце стиснулося, коли з туману на сході вивалився перший ряд солдатів. Озброєні. У шоломах. Без облич. Зі сріблястими гвинтівками, які важко світилися вранці.

— На землю! Руки за голову! — заверещав хтось голосно.

Це був юнак. Зовсім зелений. На плечах його блищали пурпурові нашивки зі срібними зірками. Надто довгі, надто блискучі — виглядали б смішно, якби не десяток озброєних бійців позаду нього, мов тінь смерті.

Його голос ламався, та зброя — ні.

Марк розставив руки. Повільно. Закрив дівчину за собою.

Поряд тріснуло дерево — кулі шурхотіли ще не по тілу, але вже по повітрю.

Сон закінчився. Почалося інше.

Ранок. Світанок. Тиша — така, що ніби весь світ затамував подих.

Лише один звук рвав цю примарну рівновагу — ледь чутний, дратівливий скрегіт металу. По периметру табору, нависаючи зловісними тінями, висіли цикáди — бойові гравітативні машини. Їхні кулемети були вже зведені, націлені просто на намети, де ще спали геологи.

Марк стояв, не рухаючись. Все тіло — дерев'яне. Він бачив, як безсоромно легко принижують людей. Це була не просто облава — це була наруга над людяністю, над гідністю.

Він чув, як б'ється його серце — кожен удар болів.

А найболючіше було дивитися, як горда дівчина в комбінезоні, та, що ще вночі говорила про надію, тепер зі стиснутими губами виконує наказ малого, ницого хлопця в уніформі — майже дитяти з погонами. Покірна. Мовчазна. Зламана.

— На землю! — зірвався на крик лейтенант Втечур. Його голос тремтів від нервів. Він бачив, як той рудоволосий юнак — мета всієї цієї операції — стоїть, не ховається, не тікає. І який же він, чорт забирай, вродливий і високий. Ті патли треба обстригти…

Військові рушили вперед.

Вони йшли чітко, мов машини. Почали палити. Полетіли спалахи — вогнемети виривали з палаток полум’я й дим. Намет за наметом — горіли.

Марк обернувся, коли почув перші крики. Геологи вибігали зі своїх притулків — хапали за руки одне одного, витягали важливу апаратуру, намагалися врятувати бодай щось.

Великий кремезний Ніко виносив на плечах хлопців-стажистів.

Гел виніс худеньку дружину начальника експедиції, захищаючи її спиною від попелу й іскор.

Усіх зігнали до багаття. Прикладами, палицями, лайкою. Солдати били людей із тим самим виразом обличчя, як б’ють худобу — холодно, без інтонації. І з видимим задоволенням.

Марк зціпив зуби. Йому хотілося битися, аж пальці стиснулись до крові.

Втечур — знервований, перекошений, — гаркнув, наказуючи стрільцям цілитись у дівчину.

Марк рвонувся, але був збитий ударом у спину. Впав — піднявся на коліна. І знову вдарили.

— “Це садизм. Це не армія. Це кати,” — думав він крізь зціплені зуби, втрачаючи контроль над гнівом.

У цей момент з намету вийшов чоловік у формі. Той самий, що вчора мовчки спостерігав за всім. Саме він викликав військових.

Він підійшов до Втечура, щось прошепотів, киваючи в бік Гела й Марка.

Лейтенант гаркнув:

— Ви двоє! Так, ти — і ти! Лягти на землю! Руки за голову!

Гел і Марк не рушили.

Вони ступили вперед — не як підкорені, а як захисники. Становили собою стіну між солдатами й геологами.

Втечур — зірвався. Дістав пістолет і вистрілив.

Куля поцілила Нікові в ногу — той закричав, впав. Друга куля — у плече лікарки.

Жінка скиглила, стискаючи рану.

— Повторюю наказ! — заверещав Втечур, шаленіючи.

Гел дивився просто на нього. Його очі потемніли, поглибились. У голосі зазвучала сталь:

— Стріляють. Вбивають. Калічать. І ще нас називають чудовиськами…

— Садисти… — додав він уже тихо — і рушив.

Його рух був несподіваним. Рішучим.

Втечур в паніці почав стріляти, задкуючи за спини солдатів. Трусився. Піт стікав з шиї.

Гел сміявся. І його сміх — був як грім уранці.

— Я такий злий, що мені байдуже на ваші кулі. Марку, рятуй геологів!

І він побіг — не на лейтенанта, а до першої цикади.

Одним стрибком — з місця — досяг борту. Схопився. Видерся.

Скинув пілота, зламав прикладом автомат. Схопив кермо — інша рука потяглася до гарматного важеля.

— Усім солдатам! Лягти на землю! Руки за голову! — загримів голос дракона з палуби бойової машини.

— МАРКУ — РЯТУЙ ЇХ!

Полум’я від ранкового сонця злилося з полум’ям війни.

І це був не світанок — це була революція в одному подиху.

Гел стояв на палубі бойової цикади — масивної, наче металева комаха, що виросла зі зла. Його силует чорнів на фоні полум’яного неба, обличчя — мов вирізане з каменю.

— Усім солдатам! ЛЯГТИ НА ЗЕМЛЮ! РУКИ ЗА ГОЛОВУ! — гарматне дуло хрипіло й дрижало в його руках.

І в цю мить Марк піднявся з землі. Обличчя — спокійне. Очі — чорні, як ніч, у якій гинуть зорі. Він опустив руки, ніби відпускав щось невидиме… і випустив темряву.

Морок з’явився не одразу — спершу це була тінь, мов від хмари. Потім — вітер, що пахнув вогкістю й попелом. А далі — хвиля. Чорна, жива, слизька. Вона сунула з усіх боків — ковтала обличчя, збивала людей з ніг, затикала роти. Морок затінив небо, погасив сонце — залишив тільки тремтячі очі і тіла, що опускалися на землю, втрачаючи волю.

Геологи здригнулись — і скинули кайдани страху. Вони, мов навчені, піднялись і почали бігти у різні боки намагаючись знайти серед цього всього жаху свої машини..

Першими вскочили Ніко, дядькові допомогли хлопці студенти, жінка з коротким волоссям підвелася тримаючись за поранене плече. Слідом — решта. Хтось кричав, хтось плакав. Морок огортав усе, мов намагався заколисати їх на мить спокою. Вже сереж усього гуркоту чулося як двигун за двигуном вмикається. У геологів були усі шанси врятуватися.

Та не встигли Гел і Марк ступити всередину.

Постріл.

Глухий. Придушений. Точний.

Марк сіпнувся — і впав на коліна.

Кров — мов вино — розлилася по землі. Він схопився за бік. Очі його ще палали, але вже слабшали.

— МААААРК!!! — голос Гела пронісся над полем, хрипкий, рваний, дикий.

Марк завалився на землю. Рана палала в боці, дихати було важко. Навколо — хаос і напівтемрява. Морок, що він випустив, уже танув, розчинявся у повітрі, як дим після грози.

Над Марком із пістолетом стояв дядько у формі, він цилився драконові у голову й дивився на Гела, кивком голови наказав підійти до нього.

Гел зістрибнув з палуби — і його тіло знову змінилось. На мить він був силою — вогнем і люттю — а тепер, торкнувшись землі, відчув щось інакше.

Щось крижане пронизало його до кісток.

Його шкіра парувала. Кристали намерзали на плечах. Температура падала — а його магія в рідкому стані лише пришвидшувала внутрішнє замерзання.

— Марк… — прохрипів він, схилившись над другом. Пальці тремтіли.

Сил не залишилось. Навіть крик застряг у грудях. Чоловік із пістолетом вдоволено розглядав обидвох наче власну здобич.

— Гел… тікай… — прошепотів Марк. Але було пізно.

Металевий обід кийка врізався в плече Гела. Той похитнувся.

Другий удар — у шию. Його зігнуло — не впав, але втратив орієнтацію.

З усіх боків — солдати, вже в протигазах, обгорнуті у термоодяг. Хтось мав рідкий азот в ампулах. Їм знали ким саме вони мали справу.

Вогонь — загасили. Морок — розвіяли. Цикада взлетіла без хлопців.

Гела валили на землю вдесятьох, і навіть тоді він рвався, шипів, гарчав, наче дикий звір. Тіло його вкрилось інієм, дихання — парою.

— Не чіпайте його! — кричав Марк, намагаючись піднятись. Йому заламували руки, тиснули рану, привалили прикладом до ґрунту.

— Ціль спіймана! Обоє! — доповів хтось у комунікатор.

Їх волокли, як мішки. А тоді… поставили клітку.

Металева. Висока. З вузькими ґратами. Всередині — решітка холодна, як сам сніг. І запах — примусовості, страху, гнилої влади.

Їх кинули туди.

Марк — знесилений, кривавий. Гел — напівзамерзлий, тихий, сидів на підлозі, обійнявши себе за плечі, аби хоч трохи зберегти тепло. Його волосся покривалось кристалами, а пальці вже не ворушились. В його очах тлів лише вогник сорому — за те, що не зумів урятувати друга.

— …замерзаю, — прошепотів він.

— Я з тобою, — сказав Марк, стуляючи повіки. — Поки я дихаю — не дам тобі зникнути.