Пастка на драконів

Марк увірвався до напівтемної кімнати, де в тісних клітках, наче в залізних коконах, тулилися Олена й другий Марк. Олена лежала без тями, її обличчя бліде, як попіл. Другий Марк, напівпритомний, скорчився в позі ембріона — клітка була настільки мала, що не давала розпрямитися, стискала тіло, немов лещата.

Раптово позаду прогримів вибух. Залізні двері кімнати для допитів зірвало з петель — певно, вояки застосували вибухівку. Майже одночасно двері до цієї кімнати розлетілися від іншої, невидимої сили, вигнувшись, наче папір. З обох проходів хлинули солдати в чорних комбінезонах, їхні шоломи й маски поглинали світло. У руках вони стискали зброю: від компактних бластерів до громіздких вогнеметів, що виблискували загрозливо під тьмяною лампою.

Перед шеренгою зупинився високий чоловік. Його постать горбилася, погляд із-під лоба пронизував, наче рентген. Чорний плащ струменів до підлоги, кашкет без єдиного знака чи нашивки, лише блиск шкіряних черевиків різав око в напівтемряві. Він виглядав, як привид із забутого світу, де символи влади давно втратили сенс.

Чоловік ледь помітно кивнув. Солдати висунули вперед білі коробки, схожі на саркофаги. Їхні кришки відчинилися з шипінням, і звідти війнуло крижаним холодом, що пронизав Марка до кісток.

— Лягаєте в ці коробки, — прогарчав чоловік хрипким голосом, наче вже святкував перемогу над чудовиськами. — Інакше ваші спільники згорять. Усі.

Його інтонація не залишала сумнівів: це не погроза, а вирок.

Гел помітив, як із-за шеренги солдатів у чорних комбінезонах визирає Слідчий. Його прозорі очі блищали задоволенням, наче він уже смакував перемогу. Гел стиснув кулаки. Цей щур не розумів, що згорить разом із усіма, щойно чорні покинуть приміщення, забравши своїх поплічників і архіви. Треба було попередити його, але часу не лишалося.

— Не чіпайте їх, ми здаємося, — різко кинув Марк. Його голос тремтів, але тримався. — Їхні життя за наші.

Гел хмикнув, відчуваючи, як напруга в кімнаті густішає, наче перед грозою.

— Ці люди мають жити, — додав він, дивлячись прямо в очі чоловікові в чорному плащі. — Ви відпустите їх. У Європу.

Чоловік у кашкеті виструнчився, його широкі, волохаті брови поповзли вгору, зморщуючи чоло. Здивування промайнуло в його погляді, але лише на мить. Він відповів, і його голос був такий упевнений, що Гел відчув, як по спині пробіг холодок від цієї майстерної брехні.

— Гаразд. Ви виконуєте наші накази, ми — ваші забаганки. Їх вивезуть до кордону, і вони перейдуть його без перешкод.

Він озирнувся, піймав погляд Слідчого й кинув, наче вистрілив:

— Капітане, готуйте документи для депортації.

Слідчий закліпав, його очі, прозорі, як скло, спалахнули здивуванням. Може, він угледів якийсь знак, може, чоловік у плащі ледь помітно підморгнув, але капітан видихнув, ніби ожив, і гаркнув:

— Єсть! — після чого розчинився в темряві коридору.

Чоловік у кашкеті повернувся до Гела й Марка. Ледь помітна усмішка торкнулася його губ, наче він грав у шахи й щойно поставив мат.

— Ваша черга, — промовив він, і в його голосі бриніла крижана насолода.

Гел розсміявся — різко, майже істерично.

— Та ви ж віртуози брехні! — Він ступив крок уперед, його очі палали. — Хоч при нас витягніть їх із кліток. Їм потрібен медик. Ви люди чи якісь бездушні тварюки?

Чоловік у плащі нахилив голову, його погляд став важким, як свинець.

— Спаліть клітки, — наказав він із байдужістю, наче говорив про сміття.

— Ви збожеволіли! — заволав Марк, кидаючись до кліток. Він упав на коліна, затуляючи їх собою, наче міг зупинити вогнемети. — Ми згоримо разом із ними!

Гел стиснув зуби, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

— Та годі, годі, — пробурмотів він, намагаючись стримати паніку. — Ми виконаємо ваше прохання. Але, трясця, Марку, ти ж пам’ятаєш мою клаустрофобію? Я не можу в той ящик!

Марк, усе ще на колінах, кліпав очима, його погляд метався між клітками. Олена, що досі не промовила ні слова, повільно підняла голову. Її очі, сповнені втоми й болю, зупинилися на Маркові. Потім перевела погляд на другого Марка в клітці, і знову на чужинця перед собою. Її рука, тремтяча, простяглася крізь прути й торкнулася його долоні. Вона прошепотіла, і її голос був ледь чутним, наче вітер у порожній шахті:

— Хто… ти?Не треба заради нас помирати, — прошепотіла Олена, її голос тремтів, наче листя на вітрі, сповнений болю й ніжності. Її пальці стиснули руку Марка, і в тому дотику спалахнула іскра — знайомість, що пронизувала серце, ніби вони знали одне одного в іншому житті. — Ми були щасливі. А тепер... разом. Не треба, Марку. Будь ласка.

Марк загарчав, низько й грізно, його очі спалахнули вогнем, але в тому звуку бриніла не лише лють, а й розпач. Він дивився на неї, на цю жінку, яка була дзеркалом його втраченої коханої — ті ж риси, той же погляд, що пронизував душу. Хімія між ними пульсувала, як електричний струм, попри розуміння: вона не його, він не її. Але в той момент це не мало значення. Його долоня стиснула її руку в відповідь, на мить затримавшись, ніби намагаючись утримати привид минулого.

— Олено... — прошепотів він, голос хрипкий від емоцій, що вирували всередині. — Я не можу втратити тебе ще раз. Навіть якщо ти... не моя.

Повітря в кімнаті нагрівалося, ставало густим і гарячим, наче в пеклі. Марк сам перетворювався на розпечену лаву — його тіло розросталося, заповнюючи тісний простір, пульсуючи жаром, що змушував стіни тріщати.

— Т-т-тт-т, — розгублено запинався Гел, озираючись навсібіч, шукаючи вихід із цієї пастки. Серце калатало в грудях, напруга стискала горло. — Марку, посунься до центру й спали цих покидьків на хрін! Задовбали!

Лава, набуваючи форми вогняної ящірки — з гострими кігтями й палаючим хвостом, — повільно посунулася від кліток назустріч чоловікові в кашкеті. Солдати в чорному відступали, їхні маски спотворювали обличчя страхом, командир відходив останнім, його плащ майорів, ніби крила примари. Гел кинувся до кліток: залізо розсипалося під його доторком, звільняючи бранців, але вони не могли поворухнутися — тіла, зморені катуваннями, відмовляли, м'язи тремтіли від болю.

Гел простягнув руку до білих коробок — вони хитнулися, ледь не розбившись об стіну від телекінетичної хвилі, що прокотилася кімнатою. Спершу він закинув Олену в першу, потім другого Марка в другу, і з силою проломив стіну в сусідній кабінет, штовхаючи коробки туди. Одяг на чорних солдатах спалахнув, вони заметушилися, поливаючи вогняну істоту з вогнеметів. Кімната перетворилася на пекло: полум'я ревло, дим заповнював легені, стіни чорніли від кіптяви.

Гел стрибнув слідом за коробками й швидко зліпив стіну назад — нерівно, з тріщинами, але часу не було. В сусідній кімнаті, освітленій холодним флуоресцентним світлом, стояв чоловік у білому халаті, його обличчя бліде від шоку. Перелякана медсестра тулилася в кутку, її руки тремтіли.

— Пане лікарю, — усміхнувся Гел, оголюючи ікла, що блиснули в напівтемряві, ніби в хижака. — Ви мені й потрібні.

Кришки коробок відчинилися з шипінням. Олена й другий Марк лежали всередині, насолоджуючись прохолодою, що розпрямляла затерплу спину, але біль пронизував кожен нерв — від ран, від усього пережитого.

Гел відчув, як енергія пульсує в повітрі, ллється звідусіль: ці люди в чорному мали резервуари з магією, приховані акумулятори сили. Йому потрібні були ці запаси. Він створив портал — вузький, на коротку відстань, бо більшого не вистачало сил, — і жестом запросив лікаря з помічницею пройти вперед. Швидко понишпорив по полицях, хапаючи сумки з медикаментами, і провів портал над коробками з бранцями.

Медсестра верещала, лікар хапав повітря відкритим ротом, його очі вирячені від жаху. Гелу їх не було шкода — він пам'ятав, у яких структурах ці двоє працювали, чиї накази виконували.