Пастка на драконів

— Отак я й потрапив до підвалу тієї в’язниці, — закінчив Гел і стиха додав: — Той маг має щось, що пригнічує мої сили.

Навколо багаття запала тиша. Жінки сиділи, завмерши в напівтіні, і їхні обличчя світилися відблисками полум’я — недовіра, збентеження, певна насторожена цікавість. Кілька вдихів минуло, перш ніж хтось порушив мовчанку.

Ібрис хмикнула і струснула головою, наче скидала чиєсь навіювання:

— Чудернацька пригода.

— Але він і справді вдягнений якось… не по-нашому, — озвалася жінка з цигаркою. Бліде лице, русяве волосся, погляд, у якому змішалися цікавість і недовіра. Вона схилилася ближче. — А ну зроби щось… джиняче.

Гел ледь усміхнувся — коротко, але щиро. Нагнувся, зібрав з долівки пригоршню дрібного каміння й пилу. Розкрив долоню. І пил, і камінці піднялися над рукою, застигли, закружляли, мовби невидимий вітер підхопив їх, а потім почали світитися й перетворюватися на крихітні кристали, що сяяли в повітрі, наче мале сузір’я.

Жінки завмерли. У когось округлилися очі, хтось відсахнувся, а хтось навпаки — схилився ближче, боячись відвести погляд.

Ібрис витягла руку, взяла один камінець. Покрутила між пальців. Прискалившись, піднесла до світла.

— Потрібно ж було оглянути твої кишені… щоб переконатися, що не ілюзія. — Вона кивнула. — Діамант справжній.

Після цих слів атмосфера змінилася. Зачудовані голоси злилися в теплий гомін. Жінки з вартових розповідали про його трансформацію так, ніби бачили народження нового чудесного звіра. Через годину Гел перестав бути для них «чоловіком» — став чимось іншим, чимось особливим, дивним і небезпечним, але своїм. Хтось навіть сунув йому в руки миску з рисом та м’ясом, неначе він був голодним подорожнім, а не істотою з іншого світу.

Ібрис деякий час мовчала, вдивляючись у мерехтіння багаття. Потім тихо запитала:

— Як виглядав той, хто тримав тебе в підвалі?

Гел відкинув назад пасмо чорного волосся.

— Високий, трохи згорблений. Обличчя — вилицювате, доглянуте. Коротка борода, акуратна. Волосся коротке, але серед людей він носить хустку, як усі. Одягнений у чорне.

Ібрис завмерла на мить.

— Це Долку… брат шейха. — У її голосі чулося щось темне. — Могутній і жорстокий маг. Хоча… раніше він таким не був. — Вона гірко всміхнулася. — Все змінилося, коли він знайшов ту золоту чашу й почав її досліджувати.

Гел звів брову.

— Він твій батько? То ти… царівна?

Ібрис аж закашлялася від прямоти його слів. Відповіла за неї старша жінка — у всяких платках, із морщинами, що глибоко прорізали її обличчя:

— Так, Ібрис — наша царівна. Завдяки їй ми й досі вільні.

— А Лейла? — тихо запитав Гел.

Ібрис на мить заплющила очі.

— Моя сестра. Батько… одержимий нею. Я думала, він знову закинув її до в’язниці, але… — Вона різко втягнула повітря. — Видно, помилялася.

— Тебе обдурили, дитинко, — промовила стара. Вона нахилилася над казаном, дочекалася, поки вода закипить, і кинула в окріп жменю сухої запашної трави. Накрила кришкою. — Чай готовий, донечки. А я піду спати… Втомилася.

Молоді дівчата допомогли їй підвестися. Інші вже стягнули казан з вогню, поставили на дошку.

Гел сидів мовчки. Слова Ібрис ще крутилися в голові. Він дивився у вогонь — і полум’я, відгукнувшись на його присутність, м’яко потяглося до його долоні. І він дозволив. Дозволив жару торкнутися шкіри, немов хотів упевнитись, що все це — не тінь, не сон і не ілюзія.

Гел ще якусь мить дивився у вогонь, перш ніж заговорити знову:

— Я шукаю свого друга… Марка. — Його голос став тихим, але в ньому чулося щось гостре, як лезо. — Ми потрапили сюди разом, але світ розкидав нас. Я відчував його… а тепер — ні. Розум його затьмарили. Найімовірніше — навмисно.

Жінки переглянулися. Дехто — із жалістю, дехто — з недовірою.

Ібрис підперла підборіддя рукою, вдивляючись у нього, наче хотіла глянути крізь очі — до самої суті.

— Якщо твого друга не було у в’язниці, — повільно мовила вона, — а виглядає він так само незвично, як і ти… то, скоріше за все, його забрали до Аль-Харраса.

Гел підвів погляд.

— Хто це?

— Работорговець. — Ібрис скривила губи, як від гіркоти. — Хитрий, мов пісок у бурю. По-нашому його прізвисько означає “той, хто збирає заблудлих”. Бо забирає всіх — чоловіків, жінок, дітей. А вже кому продасть — залежить від того, скільки золота йому насиплють. Він працює з тим самим магом… з Долку.

Вогонь затріщав, наче підкреслюючи її слова.

— Я… — озвалася дівчина, яка досі мовчала, сидячи трохи осторонь. Вона здригнулася, прибрала з обличчя пасмо волосся. — Я бачила… як когось несли до буса. Хлопця. Високого… з вогненним волоссям. Наче горіло під сонцем.

Гел різко обернувся, і сині очі спалахнули тривогою.

— Волосся… як полум’я?

— Так, — підтвердила вона. — Його несли двоє. Він був непритомний.

Ібрис схилила голову.

— Якщо це твій Марк — він у руках Аль-Харраса. А значить… — її голос став сухим, як пустельний вітер, — його скоріше за все вже продали. Скоріше за все самому шейху. Він полюбляє вродливих хлопців. Дивуюся як вони і тебе не продали...

Гел стиснув кулаки. Вогонь облизав його тінь, і на мить здавалося, що полум’я відгукується на його лють.

— Тоді ми вирушаємо зранку, — промовив він, і це вже був не голос гостя. Це був голос хижака, який знайшов слід.

І жінки — навіть ті, що боялися його — не заперечили.