Пастка на драконів

Гел сидів за низьким столом, укритим рівними стосами папок. Його довгі пальці методично перегортали аркуші, очі ковзали по рядках текстів, що вказували на списки “підозрілих” і звіти про перевірки робочих цехів. Він поводився спокійно, невимушено, майже слухняно. Лише інколи його сині очі, холодні й уважні, піднімалися до жінки, яка повільно ходила кабінетом.

Політінспектор була бездоганною — як і належало жінці її рангу. Струнка, з темним волоссям, зачесаним назад до ідеальної гладкості. Сірий костюм обтягував фігуру там, де це було майже непристойно для її статусу. На високих підборах вона видавалася ще більшою, ще більш грізною — жінкою, якій звикли коритися без слів.

Але з Гелом вона грала іншу гру.

— Ви вмієте працювати руками, — її голос був м’який, обволікаючий, але в ньому відчувалася сталь. — Це… приємно бачити. Рідко хто з чоловіків вашої зовнішності здатен на таке.

Вона підійшла ближче, торкнулася краєм пальців його плеча, провела вгору до шиї, наче перевіряючи температуру шкіри. Гел навіть не поворухнувся.

— Ви дуже тихий, Олександре, — її обличчя було зовсім близько, тепле дихання ковзнуло йому по щоці. — Це насторожує. Зазвичай новачки або трясуться від страху, або говорять зайве… А ви мовчите. Чому?

Гел повільно підняв очі. Його погляд був беземоційним, як у кішки, яка спостерігає за пташкою, ще не вирішивши — зловити її чи відпустити.

— Бо я слухаю, — відповів він рівно. Голос звучав глибоко й м’яко, майже інтимно. — Ви багато говорите, пані. А в таких місцях краще мовчати й вчитися.

Її губи сіпнулися в ледь помітній усмішці. Вона любила ці ігри — владу, яку можна відчувати пальцями, тягучий страх у погляді підлеглих. Але цей чоловік… він не боявся. Це збуджувало її більше, ніж мала б визнати.

— Слухати добре, — її пальці спустилися нижче, ковзнули по рукаві комбінезона, до зап’ястка, де блищав тонкий сенсорний браслет, що стежив за кожним його рухом. Вона торкнулася браслета й натиснула кнопку — він тихо пискнув. — Але ви пам’ятаєте, що цей пристрій не дозволить вам зайвого? Тут усе фіксується: кожен крок, кожен жест…

— Я пам’ятаю, — тихо сказав Гел, і на секунду вона побачила блиск насмішки в його очах.

Вона провела пальцем по його зап’ястку, наче не відпускаючи.

— Добре. Може, з вас вийде толковий помічник. Сьогодні ви допоможете мені відсортувати справи. А завтра… можливо, я знайду для вас важливішу роботу.

Її голос опустився до оксамитової хрипоти. Гел кивнув і повернувся до паперів. Його обличчя залишалося безвиразним, але всередині він уже складав план. Вона гралася з ним, думаючи, що він — ще одна іграшка у її кабінеті. Але це була гра двох мисливців. І він теж умів бути хижаком.

Кабінет був настільки тихим, що чути було лише рівномірне гудіння вентиляції й цокіт підборів по старому лінолеуму. З важких штор лився тьмяний, брудно-золотий світ, відсіклий їх від світу за вікнами.

Гел стояв біля столу, уважно розкладаючи по стосах папки, наче нічого не помічав. Його довгі пальці ковзали по шершавих обкладинках, у повітрі пахло пилом і розігрітим лаком для підлоги. Сенсорний браслет на зап’ястку холодив шкіру, нагадуючи про пастку, в яку він свідомо зайшов.

Політінспектор рухалася тихо, наче хижачка. Струнка фігура в сірому костюмі, темне волосся, заплетене так туго, що тягло шкіру на скронях. І очі — блискучі, насичені голодом влади й чогось ще темнішого. Вона спинилася за його спиною, так близько, що він відчув легкий подих на шиї.

— Ви занадто спокійний, Олександре, — її голос вібрував, наче глибокі ноти контрабаса. — Я не звикла до такої мовчазності. Інші… тремтять, намагаються виправдатися, говорять багато зайвого. А ви… — вона протягнула паузу, торкнулася його плеча кінчиками пальців, провела ними вниз по рукаву, — ви наче спите.

Гел не рухався. Тільки його повіки ледь здригнулися.

— Чи, може, вам це подобається? — її голос став тихішим, шовковистим і хижим водночас.

Пальці спустилися до його зап’ястка, ковзнули по браслету, ніби досліджуючи його. А потім сміливо пішли вище, під манжет комбінезона, стискаючи передпліччя, відчуваючи міцні, сухі м’язи.

— Ви дуже… цікаві, — вона зробила крок уперед, притискаючись до його спини грудьми. Гел відчув її тепло навіть крізь тканину. Її руки вже були на його талії, пальці повільно й упевнено сповзали вниз, до ременя комбінезона. — Така статура… така тиша… — її подих обпік йому шию.

Він відчув, як застібка ременя легенько клацнула.

— Ви розумієте, що в цьому кабінеті ви — лише мій ресурс? — шепіт був зовсім поруч, її губи ковзнули по його шкірі. — І я використаю вас… так, як захочу.

Рука впевнено рушила вниз, зухвало досліджуючи територію, куди навіть не кожна коханка наважилася б.

— І мовчатимете, — додала вона, вже зовсім нахабно, обвівши пальцем лінію вгору по стегну. — Бо тут усе під моїм контролем.

Гел досі не рухався. Його обличчя залишалося беземоційним, але під спокійною поверхнею щось ворушилося. Він дозволяв цій жінці грати в її гру, дозволяв, щоб її руки торкалися навіть там, куди не мав би пускати нікого. І тільки він знав, що це — частина його власного плану.

В її очах вже спалахувало полум’я перемоги, коли пальці ковзнули під ремінь його комбінезона. Вона відчувала, як дихає його тіло, як напружені м’язи під долонями ледь здригнулися — наче від збудження. Її подих став частішим, губи торкнулися шкіри під його вухом, а пальці вже нахабно досліджували його стегна.

— Розслабтеся, Олександре, — її голос знову став шовковим, але вже тремтів від азарту. — Це буде приємно... До речі у вас цікава структура тіла. Ви дивний....

— Авжеж, — його відповідь була такою тихою, що вона ледве її почула.

Її пальці спинилися. У ті самі миті холод, важкий і густий, мов туман, накрив її свідомість. Щось невидиме, слизьке й важке сповзло її шкірою, повзло вгору по шиї, ковзнуло за очі. Жінка завмерла, губи розтяглися в безглуздій півусмішці.

— Закрий очі, — шепіт Гела був теплим, майже ніжним. — І віддайся відпочинку.

Її повіки тремнули й впали. Вона видихнула, наче після кохання, і повільно опустилася на крісло. Її дихання стало рівним і глибоким, а вираз обличчя — задоволеним, навіть щасливим.

Гел спокійно розправився з власним одягом, підвів комір комбінезона, застебнув ремінь, що вона встигла розстебнути, і озирнувся на жінку. Вона виглядала так, наче тільки-но пережила бурхливий, солодкий акт кохання — щоки рум’яні, губи трохи розпухлі, руки безсило спали з підлокітників.

— Солодких снів, — прошепотів він, ковзаючи пальцями по її щоках.

Тоді він підійшов до столу, спокійно відсунув стос папок. Ковзнув поглядом по печатках, індексах, звітах із грифами “Цілком таємно”. Його руки працювали швидко, але без метушні — зухвале самовладання справжнього хижака. Він витягнув із шухляди темно-коричневий коньяк, кришталевий бокал і налив собі.

— Ну… за гостинність, — усміхнувся Гел, відкидаючись на спинку її крісла.

Його погляд ковзнув по шафці біля столу. Він обережно відкрив її — цукерки в червоній обгортці, коробка кави, сигари.

— Ще й кава. Щедра душа, — він розгорнув одну з цукерок і кинув у рот. Делікатна гіркота шоколаду розтанула на язиці. — Чудова компенсація за мою присутність.

Гел упізнав марку кави — дорога, дефіцитна, певно, дістана “по блату”. Він повільно зібрав коробку, прихопивши й кілька цукерок, поклав усе в свою сумку.

— Це не крадіжка, а бартер. Я ж зробив для тебе красу, моя залізна пані, — він говорив уголос, хоча жінка спала.

Відкинувшись у її кріслі, Гел ковтнув ще коньяку й закрив очі, дозволяючи собі кілька секунд спокою. Але глибоко всередині вже вимальовувався план. Він знав, що робити далі.