Пастка на драконів

Вулиці були дивно порожні. Лише рідкісний вітер ганяв обгортки від морозива та сіро-білі клапті газет із гучними заголовками:

«Соціалістична мрія здійснена!»

«Мир. Праця. Щастя.»

На фасадах будинків яскраві плакати. Усміхнені обличчя. Червоні прапори, що тремтіли від подиху вітру, мов застиглі язики полум’я.

— Тут завжди так тихо? — голос Марка зривався на шепіт.

— У таких місцях завжди тихо, — відповів Гел спокійно. Він ішов легко, з тією особливою врівноваженістю, що належить лише тим, хто багато бачив. — Тиша — це завжди перший сигнал, що за тобою дивляться.

Марк ковтнув, відчувши, як сухість дерло горло. Серце билося глухо, наче заблукало між ребрами й тепер намагалося вирватися.

Оленка…

Його дружина мала бути тут. У цьому місті. Він уявляв її серед цих вулиць — таку саму, як завжди: усміхнену, із трохи скуйовдженим волоссям, у сукні кольору нічного неба. Але уява ламалася, як старе скло. Тіні цього міста пожирали навіть спогади.

— Гел… — Марк рвучко схопив того за руку.

На іншому боці вулиці, біля кіоску з вивіскою «Морозиво. Завжди свіже», стояли двоє в зеленій формі. Патрульні. Вони повільно йшли вздовж дороги, черевики ритмічно клацали по бруківці.

— Притиснись до стіни. І не рухайся, — коротко сказав Гел.

Вони сховалися у вузькому проїзді між будинками. Запах цегли й старого мастила різав ніздрі. Десь за стіною дрібно клацав друкарський верстат. Рівний, немов пульс.

— Дивись. — Гел нахилився до Марка, показуючи очима.

На перехресті з’явилися двоє в темних костюмах-трійках. У руках — чорні папки. Вони передали патрульним кілька фото й щось тихо пояснили. Один з них обвів поглядом вулицю, і Марку здалося, що очі тієї людини блиснули холодом, схожим на лезо ножа.

— Що вони роблять? — прошепотів Марк.

— Шукають нас. Точніше, тебе. — Гел примружився. — Розшукові листи. Фото. Стандартний підхід.

— Чому? — у голосі Марка чулося майже благання. — За що? Я ж нічого не зробив…

— Ну… мабуть, зробив. — Гел нахилив голову, усміхнувся куточком губ. — Що ти такого небезпечного написав?

— Це маячня… — Марк стиснув кулаки. — Я не письменник. Я… я каву варив.

— В іншому світі — так. А тут ти, схоже, варив ідеї. І вони виявилися отруйними для системи.

Оленка…

Марку раптом здалося, що він чує її голос — тихий, як шепіт вітру, що пробіг вузьким провулком.

«Ти обіцяв повернутися. Ти обіцяв.»

Він затулив обличчя руками. У грудях стискало так, що важко було дихати.

— Ми знайдемо її, — тихо сказав Гел, не відводячи очей від перехрестя. — Але тільки якщо залишимось вільними.

Марк кивнув, ніби сам собі.

— Рухаємося. — Гел поклав руку Марку на плече. — Тут нам не місце.

— Куди? — ледве прошепотів Марк.

— Туди, де люди все ще читають твої книги. Я бачив знаки. Вони є. — Гел на мить підняв очі до вицвілої вивіски “Книги. Журнали. Газети.” — А це, як правило, найкращий початок.

Двері магазину дзенькнули. Усередині стояла тиша, тільки десь у глибині потріскував ламповий радіоприймач, монотонно декламуючи:

«Соціалістичне завтра вже сьогодні…»

За прилавком сиділа дівчина — русяве волосся туго заплетене в косу, очі насторожені, але при цьому лагідні. Вона тримала під прилавком книгу й швидко її заховала, коли глянула на Марка. Спершу в її погляді з’явився страх, але за мить — подив.

— Ви… — ледве чутно прошепотіла вона. — Ви Марк Верес?

— Що? — він спинився, в горлі пересохло. — Звідки…

— Я читала вас, — так само тихо відповіла вона. — Ваш “Сад для тих, хто чекає”. І “Небо, якого ми варті”. Ви… це ви?

Гел підвів брову й театрально озирнувся на Марка.

— Виходить, я зірку супроводжую? — шепнув він.

— Це якась помилка… — Марк невпевнено ступив уперед. — Я не… письменник.

— Тут ви письменник, — відрізала дівчина. Вона нервово обвела зал очима, ніби за кожним продуктом могли ховатися чужі вуха. — Вам не можна тут бути.

— Чому? — голос Марка зірвався. — Що сталося з моїми книгами? Чи можна їх у вас купити?

— Вчора всі забрали. Прийшли люди в костюмах, вантажили в ящики й казали: «Це — в утиль». Відтепер вони заборонені.

— Але чому?! — Марк відчув, як кров гупає в скронях. — Що я їм зробив?

— Вас звинувачують у зраді Батьківщини, — сказала дівчина так тихо, що слова були схожі на подих. — Ви написали речі, які не слід було писати. Вони кажуть, що ви… ворог.

Марк зробив крок назад. Ноги ніби обважніли.

— Це якась помилка… — прошепотів він. — Це не я…

— Я знаю, — очі дівчини стали теплішими. — Але система не помиляється. Ви мусите йти. Просто йдіть.

Вона кинула погляд у глибину магазину.

— Там чорний хід. Вийдете й звернете праворуч. Далі тримайтеся вузьких вулиць. І… нікому не довіряйте.

Гел кивнув, вже спокійно й швидко оцінюючи вихід.

— А ти розумна, — сказав він дівчині. — Дякую.

Двері магазину дзенькнули вдруге. Гел і Марк різко пірнули за прилавок і зникли в темному коридорчику, що тягнувся до чорного виходу.

Ледь вони зникли за дверима, передній дзвінок подзеленчав. У магазин увійшли двоє чоловіків у темних костюмах. Один худорлявий, із загостреним обличчям, інший кремезний, мов шкаф. В руках у худого — тонка чорна папка.

— Добридень, — голос у нього був рівний, з льодяною ввічливістю. — Ми шукаємо двох осіб. Ви їх не бачили?

Продавщиця нервово посміхнулася й почала переставляти банки з компотом.

— Ні… нікого не було. Тільки бабуся за молоком, та й та ще вчора.

Худорлявий прищурився, але нічого не сказав. Кремезний тим часом підійшов до вікна, вдивляючись у вулицю, куди вже швидким кроком зникали Гел і Марк.

Вони вийшли через чорний хід, двері за ними тихо клацнули. Провулок був тісний, пахнув сирою цеглою й мишачим гноєм. Гел тримався трохи попереду, йшов швидко й безшумно, а Марк щоразу озирається, немов відчуваючи на собі невидимі погляди.

Тиша.

Ні машин, ні дитячих голосів. Лише рідкісні кроки патрульних у далечині, рівні й монотонні, як метроном. З відчинених вікон лунали гучномовці:

«Мир. Праця. Щастя. Кожен день — крок до великої мрії!»

А з радіоприймача на балконі тонко й уривчасто звучав марш:

“Вставай, країно велика…”

Марк ковтнув повітря — воно було занадто чисте, сухе, ніби стерилізоване.

— Що тут відбувається? — голос його тремтів. — Що… я такого страшного написав, що мене звинувачують у зраді Батьківщини?

Гел зупинився. Кинув короткий погляд на Марка. Вуста його ледь сіпнулись, ніби він хотів усміхнутись, але не став.

— У таких режимах страшним може бути що завгодно, — відповів він тихо. — Від рецепта, як правильно варити картоплю… до космічних подорожей на мітлі.

— Ти жартуєш? — Марк хрипко видихнув.

— Жодної іронії, — Гел подивився на плакат на стіні, де червоними літерами написано: «Той, хто сумнівається — зрадник!» — Утопії ламаються навіть від мрії. Можливо, ти мріяв не про те.

Вони швидко минали вузькі дворики з однаковими будинками — кожен із вивіскою “Слава праці” чи “Читай газету — працюй краще”. На балконах не було жодних особистих деталей: ні квітів, ні сушеної білизни. Лише прапори й однакові червоні килими, що висіли, як безликі обличчя.

— Це ненормально… — прошепотів Марк. — Тут немає життя. Навіть запахи не ті…

— Це порядок, Марк, — Гел зиркнув на нього через плече. — Порядок, що пожирає хаос, поки не залишилось нічого людського.

Марк озирнувся. Йому здавалося, що за кожним вікном хтось спостерігає — старі сусідки, патрульні, просто тіні.

— Ми знайдемо Оленку? — його голос зірвався на шепіт.

Гел не відповів одразу. Лише пришвидшив крок.

— Знайдемо. Але спершу треба розуміти де ми, і що тут взагалі відбувається.