Пастка на драконів

Гавріїл наказував коротко — уривчасто, голос його нагадував кинджал, що розтинає тишу.

Безіменні ангели корилися беззастережно, наче були не воїнами світла, а рабами темряви.

Крилаті, створені колись для підтримки гармонії, тепер сліпо виконували волю того, хто давно відмовився від світла.

Він знав цю стару базу до найдрібніших тріщин у стінах — кожен потік енергії, кожен вузол.

Колись, тисячі років тому, Гавріїл допомагав Мардуку — творцеві й повелителю — створювати цю мережу, яка відкачувала силу із наймогутніших істот. Вони перетворювали живих магів і драконів на батареї.

Але Мардук загинув — через власні експерименти. І Гавріїл знайшов собі нового господаря. Щоб коритися, зневажати й ненавидіти.

Повітря у лабораторії дзвеніло — ніби саме каміння волало. Кірід і мармур, з яких було збудовано стіни, бриніли від перенапруги. Простір тут був стиснутий, наче пружина — готовий вибухнути у будь-яку мить.

Клітку відкрили.

Бранця витягли з кірідових грат, які ще потріскували холодним вогнем.

Гавріїл знав, що навіть якщо серце дракона зупинилося, то це тимчасово. Тому поспішав.

Але встиг ще й помилуватися.

Таке створіння…

Таке прекрасне.

У трансформації людини, але з чітким відчуттям звіра в кожній лінії. Гавріїл відчував хвилю знайомого збудження — тонкого, отруйного. Йому завжди було солодко мучити красивих. Тих, хто викликав захоплення навіть у муках. Чи особливо у муках.

Гела поклали на мармурове крісло. Ремені — мов залізні змії — стягнули його зап’ястя, щиколотки, груди. Безіменні мовчки працювали, натреновані до автоматизму.

Зверху — сітка. Поглинач. Сріблясті нитки, живі, ворушилися, наче дихали.

Гавріїл видихнув повільно, вдоволено.

І в цю мить Гел отямився.

Сині очі блиснули — незрячо… Намагався розгледіти, де перебуває, але образи танули. Свідомість затьмарювалася. Голова боліла, наче її стискали кірідовими обручами. Відчув холод.

Холод обпікав. Здавалося, кірідові ножі проходять крізь тіло. Сітка ожила — запрацювала, і почала витягувати енергію, розшарпуючи її на волокна.

Гел заволав.

Його крик злетів у повітря — різкий, сповнений болю, що проникав глибше у кістки. Крик тікав углиб мармурових стін, розривав простір, змушував тріпотіти найхолодніші душі. Крик відчаю.

А Гавріїл лише стояв поруч. Не кліпав. Не ворушився. У його погляді ангельська безжальність.

Механізм працював у своєму ритмі - більше болю, більше енергії. Габрієль стежив за кожним спазмом тіла пристегнутого до мармурового крісла, ніби диригував симфонією страждання. Коли крик стих, він підняв руку — поглинач вимкнули.

Повільно підійшов. Його кроки відлунювали у іскристій, наелектризованій тиші. Він схилився над тілом дракона — закривавленим, скрученим, але живим. У його очах — спотворена ніжність.

— Ну ж бо… — прошепотів. — Яке витончене створіння.

Гел хрипко прошепів:

— Ковдрочку під спину постеліть… холодно.

— Скоро тобі стане гаряче, потерпи, — ангел з усмішкою провів пальцями по його щоці, торкнувся волосся.

Гел скривився, але голос залишався твердим:

— Щиро ненавиджу усіх Габрієлів, яких зустрічав.

— Та невже? — муркотів ангел, нахилився ще ближче, спираючись ліктем об підлокітник крісла. — Зі скількома ти, маленький дракончику, мав честь?

— Хіба я мушу пам'ятати кожного? — прошипів Гел. — Але ти найгірший.

— Ображаєш, космічне чудовисько. — Габрієль вирівнявся, віддав наказ: — Увімкнути. Десять хвилин.

Потужний удар холодом пройшов тілом дракона. Він не кричав. Цього разу тільки напружив м’язи, зціпив зуби. Судоми пронизували кожну клітину, а крізь його шкіру зривалися сліпучі іскри полум’я — дух вогню чинив спротив навіть на межі.

А потім — усе згасло.

Темрява впала раптово, ніби хтось закрив очі світові. У лабораторії стало тихо, як у вакуумі далекого космосу.

Габрієль, чий зір прорізав пітьму, знервовано розглядав систему. Його погляд завмер. У кутку сидів кіт. Білий, пухнастий. В його пащі — кабель, що іскрив.

Кіт сяяв. Його шерсть потріскувала розрядами. Він задоволено мурчав.

— Ти що, волохата потвора?! — закричав Габрієль, і зірвався з місця, втрачаючи ангельську велич.

Кіт спокійно опустив кабель... просто в калюжу, яку щойно залишив. Кабель з шипінням торкнувся рідини.

БАХ!

Усе вибухнуло. Спалах сліпив. Енергія вибила систему.

Гел хрипло засміявся. Затискачі відпустили руки, він зісковзнув з крісла на холодну підлогу, вільний.

— Котики найкращі істоти у всесвіті, — прохрипів. — Так, мій маленький? Гарно ти їх.

Безіменні ангели завмерли — страх заскреготав між їхніми крилами. Вони не наважувалися ступити крок.

А от Габрієль кинувся до в'язня — мовчки, з люттю. Його тіло сяяло, він був вищим за дракона, сильнішим… але не швидшим.

Гел вдарив кулаком знизу в щелепу. Гостро, точно, з усією "любов'ю" до ангелів. Хруснуло.

Габрієль злетів у повітря й гепнувся об підлогу.

Кіт голосно й сердито нявкнув, наче казав: «Досить розважатися, драконе, тікаймо!

Гел озирнувся — аварійне освітлення блимнуло. Хитаючись від слабкості, він посунув за своїм котом.

Коли система перезавантажилася, безіменні побачили зруйновану лабораторію, задимлений мармур і Габрієля, який лежав серед уламків, розгублено дивлячись у стелю.

Із темряви ще пролунало: "Коти найдовершеніші істоти Всесвіту - та ви цього не знали?"

Коридори пульсували червоним світлом аварійного освітлення. Сирени вили у високочастотному ритмі, і металеві стіни, немов живі, здригалися від відлуння вибуху. Гел побіг. Шкутильгав, притулявся до розпечених панелей, щоб відновити енергію теплом. Шепотів: "Не зупинятися".

Кіт мчав попереду — білісінький, мов блискавка серед диму.

Кожен крок Гела — відлуння болю. Кірідовий павук, той маленький мерзотник з чорно-синім панциром, усе ще сидів у ньому, обплутав серце і нервову систему мікронитями.

Кожен удар серця віддавався рвучким спазмом. Наче чужі пальці стискали м’язи зсередини.

“Вони все одно мене спіймають. Якщо я не позбудуся клятого робота”.

Кіт зупинився. Автоматичний замок однієї з нескінченних кают захрипів, але пропустив. Спочатку у відчинені двері зайшов Пеггі, за ним Гел.

Гел спиною притулився до стіни й повільно сповз по ній на металеву підлогу, Подих збився. Руки тремтіли.

Кімната була технічною — скупчення труб, панелей, датчиків. Тиша.

“Ото влип. Куди я біжу? Гівнюки просто активізують імпульс й мені капець”.

- Пеггі тобі краще заховатися.

Пеггі сердито нявкнув, шерсть настовбурчилась агресивно.

- Я розумію, маленький, але хтось мусить бути вільний, і це знову ти.

Пеггі із співчуттям потерся об ноги Гела, сів йому на коліна обережно, щоб не викликати зайвого болю.

Гел думав, шукав вихід, Згадав Марка й застогнав від безпорадності.

Марку.

Згадав його очі. Й руку, простягнуту крізь ґрати кірідової клітки у спробі звільнити його. Гел бачив, що кірід і йому завдає болю, хоча на звичайних людей він не має впливу.

"Чому кірід тебе палить, Марку?"

Рудий не був схожим на дракона, але занадто багато збігів.

"Тільки не кажи що ти напівкровка, хлопче?" — прошепотів Гел.

Кіт жалібно нявкнув, притисся до його тремтячої руки.

Цікаво, чи знає той рудий про своє походження? І якщо він дійсно напівкровка, то хто знає, якою силою володіє? Ким була його мати? А батько?

“Ні хлопче ти не під'єднаний до тієї клятої машини й не помираєш у руках гидкого ангела-садиста”. Запевняв себе Гел, скривився, обіперся лобом у коліна. Пошкоджене павуком серце не могло відновитися й пропускало удари. Павук стискав його повільно й невблаганно.

— Або він мене, або я його, — прошепотів він крізь зуби. — Я зможу я сильний й достатньо божевільний.

Кіт виборсався з рук Гела. Занепокоєний, дивися у очі свого друга. Гел його почув. Пеггі нявкнув тихо: "Марк ще живий. Роби щось".

Гел повільно підвівся, вчепившись за трубу.

— Так кицюнь, своїх ми не залишаємо. Але я мушу позбутися павука. Треба знайти знаряддя.

Він зупинився перед одними з багатьох дверей і штовхнув їх. Вони легко піддалися, і Гел опинився в порожньому приміщенні. Зачинив двері кімнати за собою з глухим клацанням. Спрацював автоматичний замок. Сіра металева порожнеча приміщення, лиш кілька миготливих панелей на стінах, світло тьмяне, неприродне. Усе довкола — холодне, байдуже.

Гел повільно йшов уздовж стіни, дихаючи уривчасто, тримаючись за груди. Павук — кірідовий паразит — стискав серце. Металеві лапки, вп'ялися в металеве тіло. Біль розливався пекучими хвилями по всьому тілу.

Робот розроблений спеціально, для драконів.

— Мушу вирвати його з себе, — прошепотів Гел, голос хрипкий, тихий, - Мушу, і все. Досить тягнути з цим.

Сів під стіною. Пеггі сів поруч, намагався забрати на себе частину болю.

Гел розстебнув сорочку, під шкірою — дивовижне видовище. Між ребер, ближче до серця, металеві щупальця пульсували зеленим вогнем. Наче якась інопланетна квітка проросла в ньому зсередини. Він мусить витягти павука з першої спроби і без спеціальних інструментів — смерть. Інакше він довго не отямиться.

Випустив кігті, вп'яв їх різко, не шкодуючи себе, у живіт, під ребра, біля вузла — різкий біль прострелив хребет. Гел стисув зуби. Тіло почало бліднути, втрачаючи колір. Крав чорна блискуча заливала живіт поглинала тканини, метал підлоги. Гел не хотів думати, що може так провалитися на нижній ярус. Вже не бачив нічого, тільки відчував, як стиснув у руці кірідового павука й з останніх сил на границі свідомості вирвав його з-під своїх ребер, розриваючи собі серце й легені.

Впав на бік. Так і застигнув у сплячці, поки триватиме регенерація, стискаючи у кулаці павука. Пеггі обережно зімкнув щелепи на кірідовій потворі, ламаючи складний механізм. Потім витяг робота з руки свого друга й виніс з кімнати, скинув якийсь важкий ящик щоб причавити. З відчуттям гарно виконаної роботи ліг біля Гела, чекаючи, поки той отямиться.

Пеггі не переставав кликати Марка.