Пастка на драконів

Вантажівка ревіла крізь пустельне бездоріжжя, ковтаючи каміння під колесами. Кожен стрибок відгукувався болем у ребрах — сидіти в кузові було пеклом.

Зв'язані бранці скочувалися по голих дошках, скривилися від укусів мотузок і пилу. Брудні мішки на головах душили, як могильний саван. Гел уже перетинав межу терпіння: цей транспорт — чисте божевілля. Ще мить — і він чкурне в пустелю з Пеггі та Марком. Та раптом Марк позіхнув і провалився в сон, ніби під гіпнозом.

А той шепіт... Він проникав крізь шум двигуна, як нейронний імпульс у мозок. Хтось кликав. Обіцяв силу — за знання. За таємницю, що пульсувала в венах, як чужорідний код.

Гел не міг встояти. Запрошення чіпляло, як гачок. Тікати чи скоритися? Серце калатало в такт колесам.

Вантажівка нарешті загальмувала з риком. Мішки зірвали, і Гел моргнув від сліпучого сонця. Двір — пастка між стінами з потрісканих бетонних блоків, увінчаних колючим дротом. Над ним — тонкі кабелі, напружені струмом, що мерехтів синім озоном. Кам'яниста рівнина без тіні, без життя; лише брудні калюжі в кутах, де гнилі кістки хрустіли під ногами.

Чоловіки в хустках, закутані в довгі сорочки й обвішані стрічками патронів, — як фантоми з постапокаліптичного сну — увірвалися на кузов. Грубі руки хапали бранців, скидали на землю, як сміття. Крики на невідомій мові рвали повітря. Кулаки й приклади молотили по спинах. Марка стягнули м'яко, без ударів — сонного, безпорадного. Обережно внесли в брудний бус, що чатував у тіні.

Гел вирвався з пут:

— Куди його?! Ви не маєте права!

Приклад автомата врізався в щоку — блискавка болю. Гел прохрипів у пітьму:

— Пеггі, тікай!

Кіт вислизнув з його рук — привид у пилюці, тінь, що розтанула в мерехтінні. Забобонні вартові завмерли, очі розширилися від жаху. Крик розірвав двір, як сирена тривоги. "Лягти! Всі — на землю!"

Один з бранців — згорблений, спина викривлена хворобою — не встиг. Постріл, і тіло обм'якло в хмари пилу, кров розтеклася калюжею, гаряча, липка, що просочувалася крізь пальці тих, хто лежав поруч. Гел притиснувся до землі, серце гупало, як барабан у грудях, а шепіт у голові наростав, шепотів: "Сила... Твоя... За знання..." Він стиснув зуби, борючись з імпульсом скоритися, бо знав: один рух — і куля знайде його скроню.

Стрілянина по коту: черги рикошетили від каменів, вириваючи іскри з бетону, пил хмарив зір. Пеггі, наче блискавка в стрибку, мчав до стіни, кулі свистіли повз, одна чиркнула по хвісту, залишивши смужку крові. Вартові ревіли прокляттями, перезаряджали наосліп, один з них спіткнувся об труп і впав, автомат вистрелив у небо. Гел бачив усе крізь заслону сліз і пилу: Пеггі на мить завис у стрибку над колючкою, час розтягнувся, як у нейронному сповільненні, — і кігті вдарили по дротах.

Іскри вибухнули, як нейронний шторм, — сліпучий спалах, що осліпив усіх, грім струму прокотився стінами, змушуючи вартових сіпатися в конвульсіях, волосся дибки, шкіра палить. Кабелі тріснули, як сухі кістки, і напруга згасла з шипінням, лишаючи після себе запах горілого озону й паленої плоті. Двір поринув у хаос: бранці скочувалися на ноги, крики злилися з пострілами, тіні металися в пилюці.

Гел відчув, як кістки хрустять і витягуються, шкіра вкривається лускою — трансформація вдарила, як удар струму. Звір вирвався назовні: грізний драконоподібний кіт розміром з коня, жовті очі палали люттю. Він кинувся на чоловіків у хустках — бородатих, не митих, смердючих потом і пилом пустелі. Гидко кусати таку плоть, але розлютений звір не знав жалю: кігті роздерли сорочки, ікла клацнули біля горла, кров бризнула на каміння.

Та раптом — сонливість. Тіло зрадило, м'язи налилися свинцем, нігті ковзнули по бетону. Гел застиг, хриплячи, — і побачив його. Дивний чоловік біля пошарпаних темних дверей тримав знайомий резервуар: блискучий пристрій, що висмоктував магічну енергію на кілометри, як чорна діра. Гел потрапив у пастку — поле пригнічення здушило його трансформацію, шепіт у голові згас, як сигнал на перешкодах.

— Ні, ти не будеш вбивати моїх рабів, — прошипів незнайомець, голос — як скрегіт металу по склу.

Гел кліпнув жовтими очима, борючись з пітьмою, що накочувала. Світ розплився — і провал.

Отямився в клітці: грубій залізній конструкції посеред бетонної кімнати, де пахло іржею й пліснявою. У кутку тихо гудів енергосмок — резервуар мерехтів, висмоктуючи залишки сили з повітря. Незнайомець, закутаний у чорну хустку й довгу сорочку, наче відлюдний мудрець з забутих архівів, сидів на стільці біля агрегату. Очі його блищали холодним допитливим вогнем.

— Я завжди хотів побачити істоту з інших світів, — промовив він, ніби смакуючи слова. — Розкажи, звідки ти прибув.

Гел не змінював форму — залишився грізним звіром, великим котом з іклами, що виблискували в тьмяному світлі. Сів на задні лапи, відчуваючи, як тіло тремтить, ніби по венах тече електричний струм. Енергосмок можна було від'єднати — Гел відчув це інстинктом, пульсацію слабкого зв'язку. Але в ослабленому стані протистояти магу... Той був середнім, не генієм, та щось підсилювало його. Не технології — артефакт. Знайомий відбиток: з світу Гела, крадений релікт, що резонував з його власною енергією, як отрута в крові.

— Чого мовчиш? — наполіг маг, нахилившись ближче. — Співпрацюй — і тебе погодують. Зміни форму. У нас на планеті немає переверетенів, лише легенди про демонів-змін.

— Ви, певне, усіх винищили, — огризнувся Гел, голос хрипкий, як гарчання.

— Звідки ти прилетів? — повторив маг, тон став гострішим, ніби лезо, що торкається шкіри.

Гел підвів жовті очі до стелі — потрісканий бетон, вкритий павутиною тріщин, пліснява сочилося з кутів. Кімната на третьому поверсі вниз, під в'язницею, де зависали відлуння стогонів і ланцюгів. Тягар болю й страху тиснув, як гравітаційний колапс — нестерпний, задушливий. Ослаблений Гел відчув: місцевий маг живиться цим. Жахлива енергія — суміш відчаю й смерті — просочувалася в артефакт, підсилюючи його, і тепер отруювала Гела, роблячи слабким, як тінь.

— Я не знаю, — прошепотів Гел, борючись з хвилею нудоти.

— Як це — не знаєш?

— Не можу знайти дорогу додому. Провалююся у ваші мерзенні світи, наче це альтернатива нормальному космосу. Нібито всю гидоту, що колись була там, злили сюди — смітник для засранців. І ти — один з них.

Маг усміхнувся — крива, хижа посмішка, що розтягнула шрами на обличчі. Кивнув чоловікові в хустці, що чатував у тіні дверей. Той підняв автомат — холодний блиск ствола в напівтемряві. Постріли вдарили по лапах: перша куля чиркнула по м'язам

Гел засичав.

— Кулі не пробивають твою шкіру? — Маг нахилився ближче, очі блиснули в напівтемряві, ніби сканери в пошуку слабкості. — Добре. Киньте в клітку гранату.

Бородань — той самий, з хусткою, просякнутою потом, — виконав наказ миттєво. Металевий кулястий предмет просвистів крізь грати, загудівши таймером, як нейронний лічильник смерті. Гел не вагаючись — лапа блиснула, м'язи напружилися сталевими тросами — виштовхнув гранату назад, у бік ворога. Вона покотилася по бетону, відлічуючи секунди.

Вибух розірвав повітря: сліпучий спалах, уламки розлетілися хмарою шрапнелі, рикошетячи від стін з іскрами. Бородань не встиг відскочити — забув про власну тінь у хаосі. Уламок врізався в плече, розірвавши плоть; він заревів, хапаючись за рану, кров залила підлогу липкою калюжею. Маг же... Маг стояв нерухомо, закутаний невидимим силовим полем — прозорий купол мерехтів озоном, відбиваючи уламки, як пил від щита. Його посмішка не згасла, лише стала гострішою.

Гел заплющив жовті очі, відвернувся в тісноті клітки — стіни тиснули, як вакуумна камера, — але вибухова хвиля лизнула лусочки, не залишивши й подряпини. Його шкіра — ідеальний панцир, кована в зоряних бурях, — поглинула удар, ніби порожнеча.

Маг спостерігав, пальці барабанили по краю стільця, ніби кодуючи алгоритм тортур.

— Полийте цю істоту кислотою, — наказав він, голос рівний, як лазерний промінь. — Тільки активізуйте щити.

Скрипіння — іржаві механізми застогнали, як старі сервоприводи. Навколо клітки опустилися пластикові панелі: прозорі екрани, що загуділи, активуючи бар'єр. Бородані в круглих шапочках — свіжі заміни, очі налякані, руки тремтять — притягли баклажки. Кислота хлюпнула крізь отвори: смердючий шторм, шипіння пари, що жерла метал. Вони плескали наосліп, і краплі відскочили, обпалюючи власну шкіру — крики болю, булькання плоті.

Гел розсміявся — низьке, гортанне гарчання, що відлунювало стінами. Соляна кислота шипіла на гратах, роз'їдаючи залізо, але його луска... Вона стояла, непохитна, блискуча, ніби алмаз у короні. Ідеальне створіння — коване для космічних бур, не для цих примітивних іграшок.

— Ви б краще в технології вклалися, — кинув він, тицьнувши лапою в грати, де метал уже тав підтеклою лужицею.

— Припиніть! — Маг роздратовано махнув рукою, ніби відганяючи муху. — Бруд, сморід, гидота, смерть... Геть звідси!

Підлеглі відступили, хапаючи баклажки, залишаючи за собою сліди опіків і проклять.

— Може, я також піду? — Гел тицьнув лапою в грати сильніше, метал прогнувся з хрустом. — Долийте ще кислоти. Покажіть, на що здатні ваші іграшки.

Маг стиснув губи, очі звузилися — сканер, що шукає тріщину в коді.

— Чому ти не опираєшся моїй магії? У тебе — океан сили. Ще й ще. Опирайся! Роби щось!

— Що ти хочеш, щоб я зробив? — запитав звір, жовті очі блиснули викликом, м'язи напружилися під лускою.

— А що ти можеш, окрім трансформації?

— А вам навіщо це знати?

— Хочу, щоб ти служив мені, — відповів Маг, голос став тихішим, але гострішим, як голка в нейроні.

— Я нікому не служу, — огризнувся Гел, ікло блиснуло в тьмяному світлі.

Маг підвівся — вайлуватий, повільний рух, ніби гравітація тягнула його вниз, або тягар артефакту висмоктував сили. Він не наблизився до клітки, тримався поодаль, в безпечній зоні поля. Тихо, майже шепотом:

— Посиди тут. Подумай. Темрява й невідомість — найкращі кати. До речі... що то було, схоже на привида?

— Не скажу.

— Й не цікаво. Тваринка якась, — засміявся чоловік, але сміх вийшов порожнім, як луна шахті. Він повернувся й вийшов, двері клацнули, як замок шифру.

Світло згасло — клацання вимикача, і бетонна підземелля поринуло в непроникну темряву. Тільки гудіння енергосмока в кутку, як дихання машини, і відлуння серцебиття Гела — рівне, непохитне. Напруга наростала: не в болю, а в очікуванні.