Пастка на драконів

Повітря в місті було важке й нерухоме. Вулиці без єдиної папірці, без собак, без запаху їжі. Лише стерильні фасади та плакати з червоними літерами:

"Зрадників викриємо. Зрадників знищимо."

Гел і Марк просувалися вузьким провулком. Тут, під тінню старого тополя, пахло пилом і гнилими листям. Вдалині, на перехресті, повільно крокували патрульні - чорні силуети з жорсткими рухами, мов заводні ляльки.

- Нам не можна на світло, - шепнув Гел, зупиняючись за низьким парканом. - У них інструкція стріляти без попередження.

- Звідки ти знаєш? - Марк тримав Пеггі так, ніби кіт міг захистити їх обох.

- Знаю. Це їхній світ. Тут порядок не просто слово. Тут він - релігія.

Вони дочекалися, поки патрульні розчинилися за рогом. Далі пересувались ривками - від дерева до сміттєвого бака, від бака до стіни.

Нарешті книгарня. Маленька, затиснута між двома продуктовими. Світло у вікнах гасло повільно, залишаючи лише тьмяне відображення вітрин.

- Вона там, - шепнув Марк. - Чекає, поки заберуть патрулі?

- Ні. Закриває касу. Чуєш? - Гел кивнув на тихий дзенькіт ключів.

Хлопці сховалися в зарослі бузини біля бічної стежки. Марк вдихнув повітря, насичене запахом прохолодної землі й кори дерев. Серце билося так, що здавалося - його стукіт чути на весь квартал.

- Гел... а якщо вона... закричить?

- Якщо закричить - у нас рівно п'ять секунд до пострілів. Не дай їй закричати.

Двері книгарні нарешті відчинилися. Дівчина вийшла, замкнула двері на ключ і озирнулася. Її обличчя було спокійним, молодим, чистим, наче вимите до блиску. Світле волосся зібране в акуратний хвіст, на плечах темно-синій піджак, в руках в'язана торбинка. Вона видалася Маркові символом усього справжнього, що залишилося в цьому світі.

Вона рушила вузькою вуличкою. Патрульних не було. Мить. Кроки.

- Зараз, - шепнув Гел.

Марк, вискочив з корчів, схопив її за лікоть і різко затягнув назад у тінь.

- АА!.. - почала вона, але рука Марка закрила їй рот.

- Тихо! Це я... - прошепотів він.

Вона вдарила його торбинкою, але коли очі зустрілися - страх на її обличчі спалахнув і зник, змінений обуренням.

- Марк?.. - прошепотіла вона, вириваючись. - Ви... ЩО ви робите?!

- Ми... Я маю поговорити. Про ту книгу, про себе, про свою дружину- голос Марка тремтів. - Вони... вони взяли її.

Дівчина вирвалася, але не втекла. Лише відступила на крок, притискаючи сумку до грудей.

- Ви божевільні. Тут за таке до стінки - її голос затремтів. - Ідіть звідси.

- Допоможи нам, - Гел вийшов з тіні. Його фігура була високою, невимовно спокійною, а в очах щось невідоме. - Або ми всі загинемо.

Вона глянула на них обох. На Марка - відомого письменника, якого звинувачують у "зраді Батьківщини". І на дивного красеня з надто довгим волоссям і очима кольору холодного неба.

- Ви... небезпечні. - Її голос знизився до шепоту. - Вони шукають вас. По всьому місту.

- Ти знаєш, де тримають ув'язнених? - Марк зробив крок ближче. - Де вона?

Дівчина закусила губу. Здригнулася від звуку сирени, що затихала десь за містом. Потім різко кивнула на вузький провулок:

- Провулок за книгарнею. Йдіть. Там не патрулюють. Я... я подумаю, що зробити.

- Подумай швидше, - буркнув Гел. - Бо завтра може бути пізно.

Вулиці передмістя здалися Маркові безкінечними й гнітючими. Тут усе було однакове: одноповерхові сірі будиночки, низькі паркани, втоптана земля без клумб чи дерев, лише рідкісні пошарпані ліхтарі й патріотичні гасла на кожному перехресті.

"Ворог не пройде. Пильність - зброя народу."

Дівчина йшла попереду, дивлячись лише під ноги. Ключі в її руці дзенькали надто голосно у тиші, яку порушував тільки віддалений виття сирен.

- Сюди, швидше, - прошепотіла вона, відмикаючи двері до невеликого будинку на околиці. - Мене не повинні бачити з вами.

Марк із Гелом увійшли слідом. У передпокої пахло чистотою й чимось теплим, домашнім - наче свіжа випічка, хоча на столі в кухні лежала лише хлібина, загорнута в сірий папір.

Дім був аскетичним: старі, відполіровані до блиску шафи, однакові стільці біля столу, тонкі штори на вікнах. Жодних картин, квітів чи дрібничок. І лише два предмети виділялися: великий холодильник "Мінськ" і громіздкий телевізор з опуклим екраном, на якому ще блимало слабке світло від вимкненого каналу.

- Нічого собі... - Марк підійшов ближче. Він бачив сучасні плазми у своєму світі, але цей монстр із пузатим екраном здався йому чимось з іншої епохи. - Це телевізор?

- Так. Новий, - відповіла дівчина, знімаючи пальто. - Дістала... по знайомству.

Гел усміхнувся кутком губ.

- У цьому світі все дістають по знайомству. Навіть хліб.

- Правда, - кивнула вона, відкриваючи холодильник. - Чаю? Кави немає... її зараз важко дістати.

- Ми не вибагливі, - мовив Гел, вмощуючись на стілець. - А ковбаса?

- Є. Сьогодні якраз взяла. Подруга працює продавчинею в гастрономі. Дістала "по блату". Справжня, не та, що для простих смертних.

Вона дістала з холодильника невеликий батон ковбаси, акуратно нарізала тонкими скибками. Поруч поставила банку з маринованими огірками.

Пеггі також дістався кусок ковбаси який він одразу ж і з'їв.

- Хліб свіжий. Хоч трохи смаку додасть, - тихо додала, ніби вибачаючись за відсутність усього іншого.

Марк сидів за столом, спостерігаючи, як вона вправно рухається кухнею. Її волосся, світле й блискуче, було зібране в тугий хвіст, обличчя свіже й чисте. Жодного запаху дешевих парфумів - лише природна чистота й щось, що нагадувало про її молодість.

- Тут... дивно, - нарешті промовив Марк, оглядаючи кімнату. - Чисто. Дуже чисто. Навіть надто.

- У нас так заведено, - відповіла дівчина, наливаючи чай у склянки з товстого скла. - Пильнують. У кожному будинку може бути перевірка. Не можна, щоб був безлад. Це... правило.

Гел скосив очі на вікно. Штори були тонкі, тіні за ними ледве помітні.

- Як давно за тобою хтось приходив? - запитав він.

- Рік тому. Бо в районі хтось розклеїв якісь вірші. Шукали автора. Не знайшли. Звісно, я знаю, хто то був... - вона зітхнула. - Тут усі все знають. Тільки мовчать.

Марк стискав склянку з чаєм так сильно, що пальці побіліли.

- Вони тримають мою дружину? Де?

- Не знаю, - її голос був тихим, але щирим. - Але я дізнаюся. У мене знайомі... серед тих, хто працює на відділ "Н". Вони можуть знати.

- Відділ "Н"?

- Там утримують тих, хто під слідством. Зрадників, шпигунів, письменників... таких як ви.

- А ти не боїшся нам допомагати? - Гел підняв на неї пронизливий погляд.

Вона мовчала кілька секунд, дивлячись на нарізану ковбасу на тарілці.

- Боюся. Але ще більше боюся... мовчати.

Марк відкинувся на стілець і провів долонею по обличчю. Тіло було втомлене, але мозок не відпускав: думки крутилися навколо одного.

- Чого вони так чіпилися до моєї книги? Що я там такого написав? - його голос тремтів від напруги.

Дівчина завмерла, тримаючи в руках ніж для ковбаси. Потім обережно поставила його на стіл і присіла на край табурета.

- У мене є... одна примірник, - сказала тихо, майже шепотом. - Залишила собі. Всі інші вилучили.

Марк випростався:

- У тебе?

Вона кивнула й підвелася. Кроки по скрипучій підлозі здавалися надто гучними. Гел лише проводив її поглядом, а пальці його правої руки ледь помітно ворушилися - він був готовий у будь-який момент зробити щось... своє, драконяче.

Дівчина нахилилася до килима біля стіни, відсунула його ногою. Дошка підлоги під килимом виявилася хиткою. Вона підважила її нігтем і витягла тонкий томик у м'якій обкладинці, обгорнутий газетним папером.

- Тримайте, - вона простягла книгу Маркові. - "Захисники Орелії. Том I". Автор - Марк Верес.

Марк узяв її так, ніби то була крига, яка може тріснути від дотику. На обкладинці - ілюстрація: група юних героїв, що стояли на пагорбі й дивилися на величезний чорний замок у далині. Все це в ніжних пастельних тонах, ніби для дітей.

Він глянув на своє прізвище: "Марк Верес".

- Але це ж... - його голос зірвався. - Це просто казка! Дитяча фантастика! В моєму світі таких історій маса. Ніхто за них не заарештовує. Тут немає політики, немає ніяких прямих натяків...

- Я не знаю як у вашому світі, але у цьому світі, - втрутилася дівчина, - навіть казка - це загроза. Ваша книга вчить... що можна боротися проти темного володаря. Що можна об'єднатися. Що зло не вічне.

Гел пирхнув.

- Точно. Для режиму страшніше за зброю - ідея, що зло можна перемогти. Вони краще посадять казкаря, ніж дозволять дітям мріяти про свободу.

Марк гортнув сторінки. Малюнки, діалоги... Усе таке знайоме й одночасно чуже. Тут не було ні пропаганди, ні політичних меседжів. Але він помітив, як дівчина стежить за ним - її очі світилися сумішшю захоплення й страху.

- Ви не розумієте, - сказала вона тихо. - Діти шепочуть цитати з вашої книги на уроках. Хлопці малюють на партах "герб Орелії" і говорять, що він принесе їм щастя. Вчителі рапортують про це нагору.

- Це всього лише історія... - Марк притис книгу до грудей.

- Не тут, - відрізала вона.

У кімнаті повисла тиша. За вікном у далині завив патрульний ріжок, і всі троє здригнулися. Гел, як завжди, першим повернув собі спокій.

- Значить, книга - ключ, - мовив він. - А твою дружину вони, ймовірно, тримають як... приманку.

- Я маю її знайти, - вперто сказав Марк. - Допоможіть мені.

Дівчина обвела поглядом кімнату й шепотом додала:

- Я знаю, хто може знати, де вона. Але це небезпечно. І вам доведеться довіритися людині, яку краще обходити стороною...