Пастка на драконів

Дорога була дивна. Розбита, мов після сну, в якому все відлунює і бринить. Калюжі блищали, мов уламки неба, що тепер світило фосфоричним, мертвим сяйвом. Нескінченна рівнина лисніла водою, як розбите скло. Красиво — фантастично красиво — але мертво. Жодного вогника. Жодного натяку, що серед цього дикого, затопленого краю ще жевріє людська присутність.

Машина глухо торохтіла, мов дерев’яна карета майбутнього, в якій механіка рухається паровою системою. Частину деталей справді було зроблено з дерева — залізо на цій планеті певне йшло на зброю. Не на дороги. Не на людей.

Гел вів вантажівку, стискаючи кермо, ще трішки від’їхати далі від скаженої цивілізації до світанку. А той уже маячив на краю неба, розмазаний хмарами, що світилися зсередини блідо, хворобливо. Треба було знайти сховок на день.

Марк дрімав на задньому сидінні, хитаючись у такт трясці. Пеггі, у подобі пса, сидів попереду, мовчазно вдивляючись у темряву — не очима, а шостим чуттям.

І саме в цю мить Гел відчув це. Не побачив, а згадав — з глибин пам’яті, що належала комусь іншому — як виплавляти болотяне залізо. І саме тоді, як киця у трансформації білого пса муркнув, він побачив. Очима, яких у звичайних людей не було. На узбіччі лежало щось живе.

Машина зупинилася зі скреготом. Гел вийшов, не відчуваючи небезпеки — тільки біль. Біль чужий, стомлений. У мокрій траві, що світилася слабким світлом роси, лежав чоловік. Лахміття прилипло до шкіри. Поруч — шкіряний чохол з гітарою.

— Перед тим як уб’єте, — прохрипів чоловік, не підводячись, — дайте трохи поїсти. Я втомився… бігати.

— Зараз, дядьку, зараз, — Гел опустився навпочіпки, обережно. Він розумів, чому той так подумав: Гел був у краденому солдатському однострої.

Марк визирнув із кабіни, сонний:

— Вже світанок? А це хто?

— Їсти просить, — коротко відповів Гел. — Допоможи, затягнемо його в кузов. І рушаймо. Треба сховатися.

Разом із Марком вони легко підняли змарнілого чоловіка. Той був легкий, як висушене гілля. Пеггі крутився під ногами.

Гел дав бардові шматок хліба і трішки пісного м’яса — він знав, як годують тих, хто голодував. Пеггі, у своєму собачому вигляді, вдивлявся у подорожнього з тихим співчуттям.

— Геле, лісу не видно, — сказав Марк з-за керма.

— Ви дезертири? — прошепотів бард, уже жуючи повільно, вдячно.

— Ні. У відрядженні, — відповів Гел.

Бард хмикнув. Без віри. Але вголос більше нічого не сказав. Йому, схоже, теж не хотілося зустрічатися з тими, хто носив форму.

— У вас зачіски не місцеві, — додав після паузи. — Колись давно у нас дозволяли чоловікам такі зачіски. Я відвик від волі. Якщо шукатимете, де перепочити — трохи далі є закинутий полігон. Там ще стоїть стара технічна халупа. Машинка ваша влізе. Я там ночував минулої ночі. Міг би й залишитися, але їсти захотілося. Отут, з'їздіть на ґрунтову.

Його голос був спокійний, майже лагідний, але в ньому була порожнеча. Як у згарищі, що ще пахне димом.

— Дивні ви, хлопці. Наче з минулого. Довге волосся… я й сам носив у юності. Був музикантом.

— Селяни подорожніх не годують? — запитав Гел.

— Я бард. А бардів більше не годують. Ми вороги народу. Нас дозволили вбивати. Тож ми тихо вмираємо — на болотах, у таборах.

— За що? — Марк був щиро здивований.

— Ви точно не місцеві, якщо не чули указів вождя, — бард посміхнувся. — Можна ще хліба? І, може, трішки сивої водички…

— Ні, дядьку. Зачекай. Якщо все буде добре — за годину ще поїси, — м’яко сказав Гел.

— Ця дорога… така, як у світі, де я виріс, — пробурмотів Марк, — тільки там ми їздили на конях.

— Тут, хлопчики, не було доріг. Ми літали. Гравітави, сині, зелені, смарагдові й блискучі… мої батьки мали такі. Ми жили на верхніх рівнях — там, де сонце. А тут, де зараз бараки, були поля. Роботи вирощували їжу. Ми процвітали… сімдесят років тому.

Бард говорив, ніби крізь сон. Ніби розповідав не про себе, а про стару казку, яку вже ніхто не слухає.

— А тоді нашого правителя вбили. Прийшов він. Вождь. І вся планета, з усіма рівнями — заповнилася дикими людьми… з нізвідки…

Машина звернула, і між двома штучними пагорбами вони побачили бетонний дах. Старе укриття — мов забутий рот велетня. Усередину могли в’їхати ще п’ять таких самих машин.

— Дрова там, під стіною, — втомлено буркнув бард. — Я трохи посплю. У вас тут тепло.

Гел і Марк вийшли. Повітря пахло вогкістю, але й спокоєм. Дрова відсиріли, але їх можна було використати. Поруч валялися шматки брезенту й згорнута маскувальна сітка — як свідчення минулих війн, що не закінчились.

— Чудове місце, — всміхнувся Гел.

— Ми як два дикуни, — пробурмотів Марк. — Той дядько нас не зрадить?

— Немає чим. У нього навіть зв’язку немає. І він… він справжній. Я бачив той світ його очима, — Гел замовк на мить. — І знаєш… я не розумію, як можна за сімдесят років… усе так знищити.

Ніч в укритті пройшла спокійно. Пеггі чув щось десь у темряві — тіні ковзали поміж бетонних плит, але не насмілювались наблизитись. Марк спав, закутавшись у куртку, тихо, без звичних снів. А Гел майже не зімкнув очей. Він сидів поруч із бардом, дослухаючись до хриплого дихання, що все частіше зривалося на тишу. Вночі бард прокидався, просив хлібчика, Гел годував його.

На світанку бард уже не дихав.

Лежав, як і напередодні — з тією ж напівусмішкою і спокоєм, якого не мав за життя. Його рука стиснула край чохла від гітари, ніби намагався втримати останню ноту.

— Він помер, — сказав Гел просто.

Марк підвівся, мов закам’янілий.

— Без імені. Без дому.— Але з гітарою, — тихо додав Гел.

Вони не говорили багато. Просто загорнули тіло в стару маскувальну сітку, наче в саван із війни. Знайшли ліс за пагорбами — невеличкий гай, дикий і густий, як спогад про минуле, яке не стерлося до кінця.

Яма була неглибока, але земля забрала барда охоче. Здавалося, він повертався туди, звідки вийшов — у глибоку тишу, в порожнечу без указів і таборів.

Коли останній шматок землі ліг на тіло, Гел присів поруч, витяг гітару з чохла. Вона була стара, струни поржавіли, але голос ще мала. Провів пальцями по струнам, пробуючи лад.

— Він казав, що колись грав на святах… — буркнув Марк, відводячи очі.— А тепер ця гітара плаче на похороні.

Гел заплющив очі, і заграла музика. Не гучна, не зухвала. Повільна, мов кроки крізь руїни. Голос його був чистий, спокійний, і трохи далекий — наче кликав не людей, а душі.

«Сонце сходить на згорілих дахах.

Птахи не співають — їм нікуди летіти.

Місто мовчить. І я мовчу з ним.

Бо помер ще один, хто колись співав.»

Пеггі підійшов, ліг поруч, поклав морду на лапи. Марк стояв трохи осторонь, схиливши голову. Вітер торкався листя, ніби підспівував.

Коли пісня стихла, в повітрі лишився присмак солі. Можливо — від сліз. А, може, від того, що світ сам оплакував барда.

Гел підвівся, перевісив гітару на спину.

— Ми заберемо її з собою. Це не інструмент. Це — пам’ять.

Вони рушили назад до укриття. Попереду — дорога. Мовчазна, як і завжди. Але тепер з гітарою. І голосом, який пам’ятав, що в цьому світі колись співали.

Холодні степи починалися там, де закінчувалась надія.

Спочатку дорога ще петляла між поодиноких дерев, але незабаром усе зникло. Лише вітер. І земля, суха й потріскана, вкрита шрамами давніх вибухів. Терикони сіріли на горизонті, мов кістяки гігантів. Чорні кургани покинутих шахт.

Вантажівка вже кілька годин гуділа, мов старий звір. Пальне тануло швидше, ніж сподівались. Ліси залишилися позаду. Попереду не було, ні дерев, ні селищ. Лише ржаві тіні бурої трави, мов спогади про літо.

Пеггі спокійно спав на колінах Марка. Інколи піднімав голову, і одним оком дивився на Гела. Впевневшись у тому, що з його драконами все нормально знову засипав.

— Щось гуде… — сказав Марк.

Гел зупинив машину. Прислухалися.

У тиші степу звук розростався, набував форми. То був не вітер. Це був потяг. Далеко, за териконами. Пульсуючий, важкий, мов биття механічного серця.

Потяг промчав на горизонті, наче привид. Слідом — стовп пилу й глухий гуркіт, що ще довго дзвенів у вухах. Марк раптово зблід і торкнувся білосніжного хутра кота.

— Я відчув. Усередині — повно людей. І страх. Багато страху. -Прошепотів він.

Гель прошепотів:

— Я також... Я також...

Машина рушила далі, та несподівано мотор задрижав, захрипів… і змовк.

— Все. Кінець. — Гел вдарив по панелі. — Далі пішки.

Навколо — нічого.

Холодне небо, як метал.

Степ, що не мав початку й кінця.

Жодного звуку, крім вітру, який дув із півночі.

— Куди нам тепер? - Вперше в очах рудого з'явився страх.

—Вперед.

Пеггі у трансформації пса озирався, наче чекав, що з’явиться ворог. Але ворога не було. Тільки степ, що дивився на них, як забутий Бог.