Пастка на драконів

Гел запитав:

— Я мушу знати правду про тебе.

Яскраво-сині очі із зацікавленістю вивчали обличчя рудого, наче дракон хотів прочитати минуле Марка, скануючи його мозок.

Марк сидів, заплющивши очі, вдаючи, що дрімає. Насолоджувався тимчасовим спокоєм.

— Здається, я вже все тобі розповів, — не відкриваючи очей, спокійно мовив він.

Гел криво усміхнувся:

— Професія - кавовар.

— Ні, я не звичайний кавовар, — з тим же спокоєм відповів Марк. — Я — власник кав’ярні. Тієї самої, яку ти, між іншим, зруйнував.

— Та ні. — заперечив Гел. — Я не руйнував, лише намагався рятувати тебе. То все ті тіні, вони усе зруйнували.

— Дякую, — буркнув рудий без жодної теплоти.

— За що? Врятувати не вдалося ні тебе, ні себе, — хмикнув Гел, — Погоджусь - ти власник кав’ярні, простий, звичайний, звичайнісінький, такий собі стандартний власник кав'ярні. На Землі? Так?

Цього разу Марк нарешті розплющив очі й подивився на нього уважніше.

Гел посміхнувся, дивлячись Маркові в очі. Насупившись спитав:

— Ти про що? Чи це сарказм?

— Ти володієш силою, яку мають безсмертні. Я не можу читати твоїх думок. І тебе викрали космічні бандити, - перерахував Гел.

Марк відповів тільки кривою посмішкою й знизав плечима:

— Що за нісенітниця?

— О! І ти зовсім не здивувався, що я — бог.

— Нічого особливого. Кожного ранку я готував каву для самого Анубіса. Якщо, звісно, він не сидів у витверезнику, — сухо відповів Марк і підкинув до вогнища кілька гілок.

— А коли я перетворився на кота?

— Я був занадто наляканий, щоби одразу зрозуміти.

Його надмірний спокій починав Гела дратувати.

— А коли я став драконом? Ти не злякався! - Додав Гел, й пожартував, Мабуть до твоєї кав’ярні леди чи не щодня ходять дракони!

Марк нічого не сказав. Просто підвівся, струшуючи з колін сухе листя, й неквапом попрямував у напрямку кущів.

— Далеко йдеш? — хмикнув Гел.

— У мене є природні потреби, — терпляче кинув рудий через плече. — Тільки не кажи, що в кущах дроти й мене вдарить струмом.

І зник у гущавині.

Гел перевів погляд на небо, яке також здавалося болотною водою. Його волосся саме закрутилося у важкий вузол на потилиці. Пробурмотів, звертаючись до кота який дрімав на його колінах:

— Така вже таємниця. От зануда.

Кіт нічого не відповів. Він спокійно спав. Гел кивнув, погоджуючись з власними висновками, що нікому нічого не цікаво. Зняв кота з колін поклав біля багаття:

— Спи, малий. Я піду назбираю ще хмизу. Холодно тут.

Гел підвівся, потягнувся, як кіт, що прокидається від полуденного сну, і поволі рушив у протилежну від Марка сторону. Неквапом пішов між дрібних болотяних дерев, збираючи гілля у мокрій траві.

Вогонь за спиною вже майже зник у сутінках, Молодий ліс наче старішав на очах, ставав темнішими, химернішими, мов спогади, які краще не згадувати.

Гел зупинився, озирнувся. Під ногами хруснуло гілля.

— Занадто темно, — прошепотів.

І саме в цей момент щось клацнуло під ногами — людина б не почула. Гел не встиг відреагувати, коли з темряви вистрілило темною чорною кулею. Летіла швидко, повітря гуділо. Гел не втигав ухилитися, куля вдарила йому у груди.

Біль розбила його свідомість. Ребра тріснули. Куля розгорнулась у кірідового павука, павук стиснув серце Гела й зупинив. Він впав у темну траву. Очі побіліли.

— "Яка падлюка тут, так добре мене знає?" — він ще міг думати.

Магію дракона павук згасив разом з його серцем.

Навколо впали стіни — шість пластин кірідової клітки, темні - поглинали світло і силу. Гел опинився у страшній коробці, свідомість згасла. Останні думки були сповнені відчаю:

"Ні тільки не знову…" — Промайнули спогади як він залишав тіло щоб вирватись з пастки.

Кров, — його кров, що була усім — ставала сухою, мов пісок у годиннику.

— Марк… — шрошепотів.

І помер.

-----

Марк зупинився різко.

Щось тріснуло всередині — не думка, не емоція, а мовби нитка, що зв'язувала його зі світом, раптом порвалася. Серце забилося частіше, а в грудях з’явилося відчуття, що щось пішло не так. Жахливо, фатально не так.

Його тіло рушило ще до того, як він усвідомив, куди біжить. Стежка петляла, віття били по щоках, але він не зупинявся. Чим далі тікав уперед — тим сильнішим ставало відчуття холоду, що розповзався по спині. Його дихання ставало усе гучнішим. Паніка вже не ховалась — вона йшла поруч.

І тоді він почув. У власній голові думку, таку голосну що задзвенів мозок.

Відчайдушно, сповнено болем, його кликав Гел.

Марк вбіг у темну галявину — і зупинився, тут саме повітря здавалося неправильним. У центрі стояла металева клітка, що здавалася чорною дірою. Шість стін. Без щілин. Без дверей.

Усередині лежав Гел.

Скручений, наче обплетений тінями, які пульсували навколо нього, мов хижі змії. Він не дихав. На губах — кров.

— Гел! — закричав Марк, кидаючись уперед.

Він торкнувся блискучої поверхні клітки — і відісмикнув руку з криком.

Біль прошив його долоні. Шкіра, ніби торкнулася розпеченого заліза, почорніла миттєво, пішли бульбашки. Він зойкнув, упав на коліна.

На зап’ясті — тавро. Те саме, яке він завжди ховав. Воно пульсувало криваво, мов рана, що раптом знову відкрилася. З нього текла жива кров, гаряча, червона. Воно ніби плакало, реагуючи на щось жахливе, старе, знайоме.

— Ні… ні… — хрипів Марк, — Тримайся… тримайся, чуєш? Розплющ очі дурню!

Він знову кинувся до клітки — знову біль, як лезо. Руки тремтіли. Він ридма вдарив по стіні кулаком — без жодного ефекту.

— Відкрийся! Відкрийся, гадино! — горлав він, немов міг перекричати саму смерть.

На галявину вибіг Пеггі. Ві занявчав так розпачливо наче дитина заплакала, обіг клітку, вдарив по ній лапами.

Тіло Гела сіпалось судомами. Марк побачив, як щось рухається у нього в грудях, як щось чорне блимає зсередини.

— Ти не мертвий, — прошепотів Марк, уже майже без голосу. — Ти ж… ти ж дратуєш мене… ти не маєш права просто… взяти… і…ти не можеш залишити мене в цьому жахливому місці.

Він втиснув лоба в металеву стіну. Гарячий метал опік шкіру, але він не відчував нічого, крім безсилля.

Клітка мовчала.

Всередині лежав наче мертвий той, хто завжди жартував, хто не боявся нічого.

Марк не чув, як кричить. Голос зірвався до хрипу, руки обпалені, пальці — в крові. Металева клітка не зрушилася ні на міліметр. Пеггі вже не нявкав сидів і дивився у ту страшну клітку.

— Залишайся зі мною… — прошепотів Марк, знову і знову торкаючись проклятих грат, хоч і знав — буде боляче.

І було.

Кожен дотик — як зустріч з лезом, що точиться в саму душу. Шкіра горіла. Зап’ястя пульсувало, тавро світилася кривавим вогнем. Йому здавалося, що сам простір навколо тремтить, як перед бурею.

А потім щось зашурхотіло згори.

Він підвів голову — на нього впала сітка. Легка, майже невидима… але з тонких, гнучких металевих ниток, що світяться холодним сріблястим блиском. Вона обгорнула його, вп'ялася у шкіру.

Відчув, що тіло стало важчим. Пекучий жар. Наче шкіру пропускали через розпечене сито, а вени залили кислотою.

Марк скрикнув. Упав навколішки, намагаючись стягнути сітку… але вона стискалася. Наче жива, реагувала на кожен його рух. Метал горів. Він бачив, як на руках з’являються сліди опіків, як нігті тріскаються, як сили витікають з тіла, мов пісок крізь пальці.

І його магія — зникала.

Сітка вичавлювала з нього все, що робило його… ним. Вогонь в очах згасав. Дихання уривалося. Він бачив лише: клітку і тіло Гела всередині.

— Пробач… — ледь чутно видихнув Марк.

Пеггі розгублено бігав навколо сітки, котові здавалося що він збожеволіє, він не міг нічим допомогти своїм друзям, його наче позбавили усіх сил.

Світ нахилився. Галявина попливла. Голоси стали далекими. Сітка стискалася міцніше, мов глузуючи.

Думки Марка зупинялися. Немов хтось вимикав, одну за одною, лампи у кімнаті.

І останнє, що він встиг відчути, що хтось спостерігав.

А потім — темрява.