Пастка на драконів

Хутір зустрів їх вечірнім димом. Пахло гаром, сіном і чимось затишним, майже домашнім — якщо не враховувати, що дім був напіврозвалений, з дверима, які тримались на одному цвяху, і зруйнованим дахом.

Кіра стояла на ґанку. У темряві її світле волосся здавалося білим, як попіл, а на плечах — вовняна кофта з діркою на рукаві.

— Ви живі! — вигукнула вона, і вже за мить зіскочила зі східців.

Марк не встиг нічого сказати — вона обійняла його. Просто і щиро, не надто довго, але достатньо, щоб усе навколо на секунду стихло. Потім вона поцілувала його в щоку. Легко, ніби випадково, але не зовсім.

— Ти тхнеш, каналізацією. — сказала вона з посмішкою, не відступаючи далеко. Очі її блищали в напівтемряві, і в них було щось дитяче, водночас сміливе й зворушливо вперте.

— Сміттєзвалище… — хрипко відповів Марк, опускаючи погляд. — Там свої аромати.

Вона ще трималась поруч, і він не відступив. Їх не торкнулась відверта ніжність, ще ні. Але в повітрі між ними щось змінилось. Теплішало. Густішало.

Гел пройшов повз них, мов не помітив нічого. В руках у нього був телевізор — брудний, подряпаний, але з надією на функціональність.

— Якщо тут знову щось горить, я хочу про це знати раніше, ніж побачу в небі, — пробурмотів він, відкриваючи двері ногою.

У хаті запахло пилом й електрикою. Старе радіо на столі видавало періодичні "хр-хр", ніби намагалось пригадати молодість.

Гел зняв сорочку, кинув її на спинку стільця і розібрав телевізор з такою повагою, як хтось інший знімав би ризи з мощей святого.

— Паяльник де? — кинув він у простір.

— Під банкою з маринованими грибами, — автоматично відповіла Кіра. — І не бери той ніж, я ним хліб ріжу.

Марк стояв під навісом. Вітер тягнув за комір, але не йшов усередину. Кіра все ще була поруч — уже мовчки, не торкаючись, але присутністю. Вона хотіла щось сказати, але не сказала. Йому було трохи ніяково, і трохи добре.

— А Пеґґі?

— Він… е-е… лишився на побаченні, — відповів Марк.

— З Білкою?

— Можливо, в нього складні смаки.

Кіра засміялась, але очей з нього не зводила.

В хаті клацнуло, щось загорілось, і Гел урочисто оголосив:

— Ефір ловить. І є новини. Погані. Хто б сумнівався.

За вікном над горизонтом прокотився перший гуркіт грому. Із заходу насувалась буря.

Телевізор заскреготів, блимнув зеленим і ожив.

Екран спершу показував сніг, сірий і шурхотливий, потім - обличчя диктора, бліде, мов із воску, з очима, в яких давно не лишилось нічого живого. Позаду нього - геральдика, мертва ідеологія на дешевому фоні.

- ...у рамках операції «Осінній вітер» затримано ворожого агента, дитячого письменника Марка Вереса, якого тривалий час розшукували за підозрою в державній зраді, шпіонажі та виготовленні підривної літератури для неповнолітніх.

У Гела в руках завис паяльник. Кіра повільно підняла голову. А Марк застиг, немов усередині нього щось забилось об скло.

На екрані був він.

Марк.

Але... ні. Не він.

Той, інший, на записі, був схожий на нього настільки, що в жилах почало повзти щось холодне й важке, як ртуть. Худіший. З погаслими очима. Волосся коротке, збите. Обличчя - як після трьох років у бетоні. В очах - зламана тиша.

Його вели в кайданках, згорбленого, до старого УАЗика. Обабіч - двоє у формі, в чорному, із масками. Ніхто не говорив, лише камери фіксували кожен кадр, мов шоу смерті транслювали у прайм-тайм.

- Це... - почала Кіра, але зупинилась.

- Це не я, - хрипко сказав Марк. - І це... я.

Він бачив усе: як інший він злегка кульгав. Як на ньому теліпалась стара куртка, мов чужа шкіра. Як він ледь обернувся на звук клаксонів і злякано, несміливо глянув у камеру.

Марк інстинктивно зробив крок назад, ніби те обличчя могло стягнути його крізь екран.

- ...його дружину, Олену Верес, було затримано раніше. Вона наразі очікує на вирок суду у виправній установі №7. Жінку звинувачують у пособництві, укритті особливо небезпечного злочинця та зберіганні заборонених рукописів...

І тут вона - Олена.

Марк завмер. Його легені стиснулись, наче щось обмотало їх зсередини. Він не бачив її роками - чи днями? У цьому світі час ішов навиворіт.

Екран показав камеру. Метал, плитка, тьмяна лампа. В кутку - лавка, на ній сиділа вона. Інша. І водночас - його. Волосся - не зелене, як він пам'ятав, а русе, зібране в гульку на потилиці. Затягнуте, акуратне. Лише очі - ті самі.

Вона не плакала. Не кричала. Вона просто сиділа і дивилась уперед. І в цьому погляді було щось таке, що змусило його знову зробити крок назад.

- Вони... вони не ми. Але це ми, - прошепотів він.

На екрані тим часом продовжували:

- Очікується, що вирок буде оголошено вже наступного тижня. Обвинувачення вимагає вищої міри покарання.

Марк вдарив по телевізору кулаком. Екран замиготів, зображення скривилось, а потім зникло - залишився лише тьмяний шурхіт електронного білого шуму.

Він стояв, тремтів, і не міг нічого сказати. Щось давнє і болюче ворушилось під його ребрами, щось, що було давно поховано - обличчя, голос, шепіт крізь сон.

Кіра доторкнулась до його плеча - легко. Не для втіхи, а щоб просто бути поруч. Він не здригнувся. Не відсторонився.

А Гел повернувся до паяльника і сказав:

- Вони почали діяти. І, здається, швидше, ніж ми гадали.

- Я мушу піти туди. - Голос Марка різав тишу. Він сидів на лавці під навісом, плечі напружені, погляд скляний. - Вона там. Вона жива.

- Марку... - Кіра сіла поруч, торкнулася його руки. - Ти не знаєш, що це за світ. Ти не знаєш, хто вона тут. Це не твоя Олена.

- Зовні ні, - він подивився на неї, різко, відчайдушно. - Але це вона. Я відчуваю.

- Ти бачиш тільки картинку, - втрутився Гел. Стояв біля дверей, схрестивши руки. - Це не твій світ. Не твоя війна. Ти тут узагалі випадково.

- А я думаю, не випадково, - буркнув Марк. - Може, я саме тому тут. Щоб її знайти. Щоб виправити все.

- Що саме ти хочеш виправити? - Гел втомлено зітхнув. - Ти телевізор дивився? Ти бачив себе? Це не ти. Ти ж інший. Навіть пахнеш інакше, - додав він з кривою посмішкою, киваючи на Кіру. Та одразу відвела погляд.

- Ви не розумієте. - Марк встав, нервово почав ходити двором. - Я винен. Я не знаю як, але через мене вона там. І якщо я не зроблю нічого, то...

- То просто ще один ідіот вилізе в центр міста з "героїчною" пикою і його одразу ж спіймають, - перебив Гел. - Це не любов, Марку. Це маячня.

- Та йди ти, - тихо, але з болем. Марк зупинився, глянув на нічне небо. - Я піду. Навіть якщо сам.

Кіра піднялася за ним, схопила за руку.

- Послухай, будь ласка. Це все - пастка. Ти не рятуєш її. Ти віддаєш себе. І нас. Ти потрібен тут. Ми потрібні одне одному.

Він дивився на неї довше, ніж треба. Дивився так, ніби зважував. А потім обережно відпустив її пальці.

- Пробач, Кіро.

І пішов.

Гел позіхнув, сів на східцях і витяг люльку, котру знайшов на смітнику.

- Що?! - Кіра розгублено обернулася до нього. - Ти просто... даси йому піти?

- Нічого з ним не буде, - сказав спокійно. - Упертий як баран, але розум є. Перетравить, подумає, знайде десь кропиву - і повернеться. Він такий. Його не спиниш.

- А якщо не повернеться? - в її голосі здригнулось.

- Тоді ми самі його витягнемо. Але спочатку - хай сам із собою побореться. Інакше не дійде.

Кіра стояла в дверях, притискаючи долоні до грудей. Гел знову запалив люльку.

- А поки що... телевізор знов не працює. Треба конденсатор змінити.