Пастка на драконів

Дим осідав важкими клубами, зруйновані зали дихали жаром, а площа під палацом ще гуділа від криків натовпу. Елайджа стояв на балконі у новому мундирі, відчуваючи на плечах не лише вагу тканини й орденів, а й усю тягарність чужого довір’я, усю отруту відповідальності.

Лія стояла поруч — тиха, наче примара, але її долоня легенько торкнулася його руки, наче нагадуючи: ти не сам. Гел не втручався — тільки стояв у глибині зали, спокійний і хижо усміхнений. Він слухав, як простір шепоче йому щось крізь залишки хаосу, наче вже знав, хто ось-ось з’явиться.

І тоді це сталося.

Крізь дим і гаряче марево спершу пробилася біла пляма — кіт Пеггі, пухнастий, ефемерний, ніби витканий зі світла і попелу. Він йшов, не озираючись, упевнено, лапи не торкалися чорної, обгорілої підлоги. А за ним — постать.

Марк.

Його кроки були важкі, але рівні. Він ішов, мовби піднімався з глибин самого пекла — у подертій сорочці, вугільними слідами на шкірі, але очі світилися тією дикою силою, яку він щойно пізнав. Волосся руде, немов полум’я, ще мерехтіло від жару. Крок за кроком він входив у тронну залу, і кожен його крок віддавався у стінах відлунням, гучним, як удари серця.

Елайджа здався. Він кинувся вперед — не як правитель, а як чоловік, який побачив давнього брата по зброї, друга, того, з ким ділився хлібом, надіями й поразками. Вперше за багато років у його крижаних очах прорвалося тепло.

— Ти… живий… — це було більше схоже на видих, ніж на слова.

Марк лише кивнув.

— Живий, Елайджо. І ти теж. — Його голос був хрипким від диму й внутрішнього болю, але в ньому звучала м’яка усмішка.

Вони зійшлися посеред зали й стиснули один одному руки так міцно, що у тому дотику відчувалась уся їхня спільна історія — перемоги, зради, жертви.

— Я думав, що втратив тебе тоді… — зітхнув Елайджа, та в його голосі була не лише радість, а й гіркота. Бо він пам’ятав, як колись Марк кинув його сюди разом із Веліной. І пам’ятав, як намагався врятувати її… тільки для того, щоб опинитися у кайданах.

Марк відвів очі, вуста напружились.

— Тоді… я зробив вибір. Єдиний, який міг зробити, щоб врятувати інші світи. Але це не звільняє мене від вини.

— Це не час для провини, — тихо сказав Елайджа й легенько торкнувся його плеча. — Ти тут. І цього достатньо.

— Ти змінився, — відповів Марк. — Бачу в твоїх очах більше сили, ніж було колись. І… вона теж поруч.

Лія досі стояла мовчки. Її погляд ковзнув від Марка до Елайджі й назад. Вона згадувала, як цей рудоволосий чоловік колись прикрив її від куль у в’язниці, і тихо, майже шепотом, сказала:

— Дякую тобі… за те, що тоді врятував мене.

Марк ледь посміхнувся.

— Ти вільна тепер. І заслуговуєш на світ без кайданів.

Гел дивився на цю сцену, спершись на дверний косяк. Пеггі вже вмостився на його плечі. Він мовив з ледь помітною іронією, але голос звучав тепло:

— О, так. Мій кіт знову знайшов загубленого короля. І тепер, здається, я маю двох правителів замість одного. Ця планета, мабуть, нарешті в надійних руках.

Марк і Елайджа не розсміялися — але в їхніх очах спалахнуло щось світле. Мовчки вони стояли поруч, пліч-о-пліч, дивлячись на натовп, що збирався під балконом. Вони не потребували слів — у цих двох було братерство, яке не зруйнувати ані часом, ані війною, ані зрадами.

Лія тихо притулилася до Елайджі — так, що Марк помітив і ледь-ледь кивнув. Йому вистачило однієї миті, щоб зрозуміти: цей союз народився не тут і не зараз, але саме тут стане їхнім випробуванням.

— Ще один світ без диктатора… — пробурмотів Гел, запалюючи сигарету. — Але скільки ще лишилося?

Зала потонула у тиші. На балконі, під червоним небом і шлейфами диму, стояли ті, хто вижив. І ті, хто знову стануть героями.

Гел з Марком непомітно залишили балкон. Пеґґі слідував за ними.

Вони йшли вузьким коридором, стіни якого ще пахли попелом і розпеченим металом. Під ногами шурхотів попіл, що осів після пожежі, а у повітрі витав спокійний запах згарища — тихий свідок шаленства, яке залишилось позаду.

Гел ішов першим, руки в кишенях, недбало похитуючись, наче на прогулянці .Пеггі, білий кіт, ступав поруч, лапи його не залишали слідів у пилюці. Марк ішов трохи позаду — у сутінковому світлі його обличчя було спокійним, майже безтурботним, але в куточках очей ще тліло те полум’я, яке нещодавно спопелило стіни палацу.

— Ну що, готовий повернутися до своєї кави? — тихо кинув Гел, навіть не озирнувшись. Голос його прозвучав буденно, але у тій буденності була глибина, наче він запитував: ти готовий жити далі?

Марк усміхнувся. Ледь-ледь, так, що то більше нагадувало подих.

— Готовий… — він відчув, як у грудях стискається від спогадів. Маленька кав’ярня на розі вулиці. Запах свіжомеленої арабіки, легкий дотик жіночих пальців до його руки. Голос дружини, теплий, затишний, як плед у дощовий день. — Я скучив за нею. За нею… за кавою… за тим, що було.

Гел зупинився, обернувся, очі його сяяли хижо і тепло водночас.

— Тоді пообіцяй, що приготуєш і для мене. Найсмачнішу каву у своєму житті. З цукром і коньяком. — Посмішка на його вустах була майже грайлива.

— Добре, — кивнув Марк. — Це я вмію.

Вони зайшли у невелике приміщення, де колись, мабуть, був якийсь службовий кабінет. Вікна були розбиті, шибки висіли уламками, а на столі хтось залишив розірвані папери й перекинуте чорнильницею перо. Тут було тихо. Тиша, яка здається майже святою після гуркоту й криків.

— Ну, що Вогнику? Разом?

Марк кивнув з готовністю.

— Так. Разом…

Хлопці одночасно підняли руки — повітря в кімнаті злегка задрижало. Пеггі стрибнув на підвіконня й уважно спостерігав, як простір перед ними почав скручуватися, наче невидимі руки склали його у спіраль. Повітря стало густішим, наче мед, запахло озоном і свіжою землею. У повітрі замерехтіли золотисті нитки, що тяглися у невидиму далечінь.

— Готовий? — спитав Гел.

— Завжди, — відповів Марк.

Вони одночасно зробили крок вперед. Але ледь їхні долоні торкнулися м’якої плівки порталу, щось змінилося. Золотисті нитки різко потемніли, забарвившись у чорнильно-синій, майже фіолетовий відтінок. Із центру спіралі повіяло крижаним вітром, який різонув обличчя, як лезо.

— Щось не так… — прошепотів Марк, але вже було пізно.

Сила всередині порталу раптово смикнула їх уперед, немов гігантська невидима рука. Простір навколо здригнувся й почав тремтіти, мов живий. Замість звичного світла їх оточив темний туман, що стискав груди і шепотів незрозумілими голосами.

— Гел? — Марк спробував відступити, але не зміг — ноги загрузли у тумані, який вже обвивав його щиколотки, стегна, руки.

— Тримайся. — Гел встиг тільки кинути це, перш ніж їх обох поглинула темрява.

Кіт летів слідом з жалібним нявком

Але ж куди?

Тиша. Морок.

І світ навколо зник.

Кінець другої частини