Пастка на драконів

Гел увімкнув телевізор, хоч і сам не міг збагнути навіщо. Екран зашипів сірим шумом, як стара голова з бавовною замість думок. Він сів на табурет — на тому самому, що давно скрипів як застаріла рана, — і промовив уголос, ніби відганяючи щось від себе:

— Чорт забирай, я маю робити компас із цього телевізора, а не сидіти тут як покинута дружина. Але... — він зітхнув і відкинувся назад. — Хвилююся за Марка. От і все.

Задзеленчали двері. У кімнату залетіла Кіра, ніби за нею йшов сам страх. Вона притулилася до дерев’яної рами й затисла двері за собою так, наче могла зупинити кулю фанерою.

— Тільки не кажи, що приїхала поліція, — буркнув Гел, повертаючи ручку налаштування. Шипіння згасло. На екрані виникло зображення — спершу розмите, потім чітке — кадри великого міста,

На екрані телевізора — репортаж з іншої країни. Місто — чисте, доглянуте, ніби з ілюстрацій у старих книгах. Вузькі вулички, бруківка, фасади зі світлого каменю, з вікнами вишуканої форми, за якими видно квіти. Люди — усміхнені, хтось грає на скрипці просто на вулиці, діти бігають із повітряними кульками, жінки з торбинками сідають на велосипеди. Ніхто не поспішає. У повітрі — спокій, упевненість, відсутність страху.

— Подивись, — тихо сказала Кіра, — вони там живуть… інакше.

Гел мовчав. Тільки міцніше стис пальці на чашці з холодним чаєм. За вікном їхнього будинку, через тріснуте скло, було видно бетонну огорожу, облізлі стовпи, спустошені клумби й похмуре небо.

— Вимкни це, — прошепотіла. — Нас застрелять.

— Хто? — Гел підвівся, визирнув у шпарину розбитого вікна, одразу скривився. — Пеґґі! — крикнув надвір, хоча не знав, навіщо.

— Вимкни, — цього разу голос Кіри був різкішим, із легким гарчанням.

— Та що з тобою? Це просто інший канал. Інше місто. Інша країна, — він махнув рукою, ніби це була дрібниця, — дивися, які вибори. Голосують. Лідирують два кандидати...

— Ти... шпигун? — Кіра відступила на крок. — Розумієш мову ворогів?

— Я всі мови розумію, — знизав плечима Гел, перемикаючи канал. — Ось, дивися, ще одна трансляція.

На екрані з’явилося інше місто — старе, бруковане, мов казка. Люди в дивакуватих капелюхах, смішних шкарпетках і з пивними кухлями в руках безтурботно тинялися вузькими чистими вулицями, сміялися, співали пісень. Все довкола було живим і ошатним, якось безглуздо теплим. Ярмаркові стрічки гойдалися над головами, й на хвильку здалося, що десь там пахне теплим хлібом і димом від старого каміну.

— Вони... — Кіра втупилася в екран. — Вони там божевільні. Хіба можна так поводитись?

— Вони вільні, — тихо відповів Гел, посміхнувшись. Але в його очах вже була тріщина. — У них є вибір. У них є... свято.

— У нас є дірка в підлозі й сухарі з бурякового жому, — пробурмотіла Кіра.

— І баба Надя з автоматом, — докинув Гел і натис кнопку знову. На екрані з’явилася рідна трансляція: сіра, зашкарубла, як казарма. Ведучий з обличчям поганого актора в підвалі озвучував новини про урожай буряка і нові розпорядження місцевої влади. Все дихало втомою, мертвою стабільністю. Зображення деренчало, ніби сама система не витримувала себе.

— Нарешті, ваша... слава, — пробурмотів Гел, натискаючи «mute». — Де Марк? Що з ним коїться? Даремно я думав, що в нього є мізки.

— Гел, зачекай — ! — спробувала її зупинити Кіра, але було запізно.

Він рвучко відчинив двері — і просто перед ним, у притлумленому світлі, сиділа Білка. Велика, як шкапа. Облізла, як привид. Очі — бурштинові, блимаючі сумом і чимось давнім, майже людським. Вона не рикала. Не гавкала. Просто дивилася.

— Ох, ти, ж дідько.— прошепотів Гел.

У цей момент до нього вже притерся Пеґґі, обернений у кішку — стрункий, вигнутий, із хвостом-перемичкою між світом страху й дурощів. Він муркотів і кліпав невинно, хоча від нього тягнуло магією, як від коробки з вибухівкою.

— Привіт, красуне, — звернувся він до Білки, — ти, здається, скучила?

Білка скосила погляд на Пеґґі, й у ній уперше прокинулось щось інше — цікавість. Можливо, навіть зніяковілість.

Гел зробив крок назад і зачинив двері, ніби повільно закривав кришку з джином.

— Певно, краще з телевізором. Хоч там собаки не такі... особисті.

— Ти серйозно хочеш цю собаку? — озвався Гел, не вірячи до кінця тому, що почув подумки від Пеґґі. — Твій улюбленець? Сам її вигулювати будеш? — Він пирхнув, майже розсміявся, — Трясця тобі, Пеґґі!

Пеґґі спокійно продовжив тертися об його ногу в образі кота, задоволено муркочучи, як ні в чому не бувало. Телепатичне прохання було однозначним, але Гел все ще намагався осмислити абсурд ситуації.

— Маю надію, баба Надя не прибіжить із своїм автоматом визволяти свою "улюбленицю". Ну добре-добре... — Гел зітхнув і підморгнув Білці, — Тільки я спершу приведу цю красуню до ладу. Хочеш собаку, а далі ще й людської трансформації захочеш.

Пеґґі презирливо фиркнув, ніби навіть ображено, і знову притисся до нього. Його мурчання звучало вже майже тріумфально.

Собака, схожа на залишок колись гордої істоти, сиділа поряд, згорнувшись у великому, занехаяному тілі. Очі — великі, бурштинові, уважні — не просили, а чекали. Смиренно, по-дорослому. Білка вже зробила свій вибір. Смітник був її останнім пристановищем, і воно врешті стало нестерпним. Баба Надя — зла, зламана істота, і Білка це знала. Її старенька кішка навчила її свого часу розпізнавати зло, ще тоді, коли тваринам було безпечно в людських містах.

Гел повільно підійшов, присів на корточки. Його рухи не були загрозливими, але Білка все одно відчувала себе напружено. Вона звикла до болю, неочікуваних ляпасів і гострих запахів. Але щось у ньому було... інше. Тепле. Давнє. Як спомин.

Він провів рукою по її голові, обережно, пальцями ковзнувши по зваляній шерсті. Запах був жахливий — смерділо смітником, гниллю, рибою, псуванням, десь глибше — кров’ю. Можливо, вона й справді вивалялась у залишках чиїхось останків. Але Гела це не спинило.

— Старенька ти, — прошепотів із ніжною посмішкою. — Але це можна полагодити. Ще поживеш.

Пеґґі видихнув з задоволенням, ніби відзначаючи зворушливість моменту. Під руками Гела шерсть Білки почала повільно змінюватися: спершу вона лише ледь тремтіла, потім — ніби очищувалась ізсередини. Старі зваляні клапті спадали самі по собі, а з-під них виростала нова шерсть — м’яка, чиста, блискуча. Очі Білки втратили сірість, у них заграла жива іскра.

— Зараз нагрію води. Помию тебе як слід, — сказав Гел, не відриваючи від неї погляду.

— Геле! — долинуло раптове волання з хати. Кіра.

Гел здригнувся, як після удару струмом, і рвучко звівся. Білка загарчала — не голосно, але з попередженням. Пеґґі вигнувся дугою, підняв шерсть — не злякано, радше інстинктивно.

Гел перший увійшов до хати. За ним послідували і двоє нових союзників. Коли Кіра побачила Білку — її тіло напружилось, вона інстинктивно відступила назад, торкнувшись стіни.

— Не бійся її, — м’яко сказав Гел. — Це твій новий друг. — І вже до Білки, — А ти... ти охоронятимеш її. Це твоя нова господиня. Її треба берегти.

Білка, не зводячи погляду з дівчини, повільно підійшла ближче й зупинилась. А потім, ніби у неї була своя церемонія, опустила голову і підставила широкий лоб із настовбурченими вухами під Кірину руку.

Кіра торкнулась її, спершу несміливо, майже з відразою. Але пальці одразу відчули щось інше: не шерсть — тепло. Просте, живе тепло. Надійне. Затишне, як сон серед зими. Вона погладила собаку ще раз. І ще. А Білка закрила очі.

— Вона... добра, — прошепотіла Кіра, ніби трохи здивовано.

Гел кивнув. Пеґґі, задоволений, вистрибнув на підвіконня й розлігся, спостерігаючи за сценою з виглядом короля, що віддав важливий наказ і був ним задоволений.

— Чого ти кричала? — Гел увірвався до кімнати, в очах блиснули іскри тривоги.

Кіра стояла бліда, з тремтячими пальцями тримала телефон, погляд був порожній.

— Марка... нашого Марка... заарештували, — прошепотіла. — Тільки-но повідомили. Кажуть, у письменника Марка Вереса є брат-близнюк. Він — шпигун. Іноземний агент.

— Що? — голос Гела обірвався на півтоні. — Шпигун? Чому шпигун?

— Бо всі, хто «звідти», — шпигуни, так кажуть. Марк працював на європейську розвідку. Розповсюджував заборонену літературу. Їхня версія. Насправді — просто книги.

— Трясця... — Гел знову повторив своє улюблене, але цього разу воно прозвучало, як вирок. — Вони бояться думки. Треба витягати його.

— Наш Марк чинив опір. Не здавався. Але його скрутили. Кажуть, він застосував іноземну зброю. Щось розпилював у повітрі…

— Це була магія, Кіро. Його захист. Але... Чому вона не спрацювала?

Кіра мовчала, тільки стискала долоні. Її погляд був скляний, у грудях стискалося щось крижане.

— Що тепер? — прошепотіла.

Гел уже щось обмірковував, стоячи біля вікна. Нарешті повернувся.

— Ти залишишся тут. Пеґґі і Білка будуть з тобою. Якщо Пеґґі раптом почне тягнути тебе в ліс — не думай, не озирайся. Просто біжи. Це сигнал. Вона знає, коли треба.

— А ти?

— А я піду по Марка, — відповів він твердо. — Може, навіть по обох. Схоже, у нас тепер множинна проблема з Марками.

Він коротко усміхнувся, але усмішка не дісталась очей.

Гел відчинив двері, подув порив вітру — тривожний, як перед бурею. За мить його вже не було.

Кіра вибігла на ґанок, серце билося в горлі. Встигла лише побачити чорного кота — тінь у нічному світлі. Він перестрибнув поламаний паркан і зник у чагарях.