Пастка на драконів

— Треба вкрасти у твого батька ту чашу, — тихо промовив Гел, навіть не ворухнувшись.

Ібріс спершу й не зрозуміла сенсу слів. Вона вже дрімала, притулившись лобом до його плеча, вдихаючи тепло його шкіри, що здавалася неймовірно м’якою — майже оксамитовою. Неймовірно… для чоловіка. Але й не чоловік він. Джин.

Її пальці мимоволі ковзнули по його передпліччю, відчуваючи мерехтіння сили під шкірою, і теплий струм пройшов уздовж хребта. Вона здригнулася — не від страху, від того знайомого, але все ще небезпечного бажання. Від того, як її тягне до нього, як колись тягнуло до небезпечних рішень, лише тепер це рішення дихає поруч нею.

Дурепа, — подумала про себе, ледь усміхаючись у темряву. — Цей монстр забере тебе у свої палаючі підземні світи… І що? Ти ж не відступиш.

І тільки тепер сенс його слів прорізав дрімоту.

— Чаша… — вона розплющила очі й повільно підвела голову, зустрівшись з ним поглядом зблизька. Їхні носи майже торкалися. Він не відсмикнувся. Він узагалі ніколи не відсмикувався.

— Ти серйозно? — запитала майже пошепки.

— Я зараз серйозний у всьому, що стосується тебе, — відповів Гел так спокійно, що всередині неї щось м’яко осіло. — І в Марка теж.

Його пальці легенько торкнулися її щоки — майже несміливо, як у того, хто звик тримати силу в ланцюгах, аби не розчавити крихке.

Ібріс на мить заплющила очі, притиснувшись щокою до його долоні. Так мало спокою у їхніх життях, так мало ніжності — і раптом вона є. Тут. Між ними.

— Ми не знаємо, що буде далі, — прошепотіла вона, ніби боялася розбудити долю.

— Знаємо, — тихо відповів Гел.

— Ми мали план рятувати твого друга й мою сестру. Їдемо за дві години, — нагадала Ібріс, поправляючи кинджал під шаром тканини.

— Твій батько має владу, яка дає йому ця чаша, — тихо відповів Гел, уважно стежачи за її рухами. — Якщо він мене приспить — ми програємо всі. Треба відібрати в нього силу. І того кровожерного монстра, що ним керує.

Він зробив паузу. — Ти навіть можеш знову побачити справжнього батька. Того, за яким сумуєш.

Ібріс гірко всміхнулася.

— Він наробив стільки лиха, що я вже навчилася жити так, ніби його ніколи й не було, — прошепотіла вона. — Але якщо викрадення цієї чаші зламає Шейха — добре. Треба продумати операцію.

За двадцять хвилин біля багаття зібралися командири загонів і джин. Обговорили сигнали, маршрути, ризики. Лише один пункт викликав невдоволення жінок — те, що Ібріс має йти до палацу разом із джином. Чужинцем. Чоловіком. І слабшим за мага Долка.

Та Ібріс твердо відрубала:

— Іншого виходу немає. Я не ризикуватиму життями своїх людей.

Підготовка зайняла небагато. Ібріс рухалася з тією зосередженою легкістю, яка завжди змушувала Гела дивитися на неї трохи довше, ніж слід. Вона наказала йому вдягнутися як місцеві: заховати волосся, наліпити бороду. Джин лише зітхнув — за своє безсмертне життя він бачив і не таке.

Та коли Ібріс зникла під чорним вбранням — від голови до ніг — він не стримав роздратованого:

— Здається, це робиться не для того, щоб тебе не впізнали.

— Так тут мусять вдягатися всі жінки, — рівно відповіла вона, натягуючи рукавички. — Ці покидьки створили правила, які роблять наше існування нестерпним. Це чорне — половина тортур.

— У таку спеку? Це вже знущання, — буркнув Гел.

— Так. І вони в цьому зизнаються навіть собі. Та жінки мають приймати це — нібито так хоче бог.

— Наче богам є діло до того, хто які рукавички носить, — пробурмотів джин.

— Богам, може, й байдуже, — її голос посуворішав, — але чоловіки, що не здатні контролювати власні бажання, переклали відповідальність на нас і прикриваються «волею бога». Ховати тіло. Мовчати. Не виходити без супроводу. Не дивитися у вікна. Не носити підбори…

Її голос загрубів від люті.

— Вони цим принижують самого бога, — обурився Гел. — Як таке взагалі можна вимагати?

— Якщо вже джин таке каже, — пролунав тихий голос старої, яка підійшла так нечутно, що навіть Гел її не помітив, — то ті тлумаки священних слів давно мали б закрити роти. Закони пишуть вони, не бог.

— Вони жорстокі кати, — знову заговорив Гел, — але перекладають усе на свого бога. Дикість. Це завжди було?

Стара закурила, видихнула дим і хитнула головою.

— Ні. Це почалося десять років тому, коли прийшов Шейх. Це він наказав Долку почати розкопки, знайти чашу. Це він налив у неї кров.

Мовчанка повисла важкою завісою.

Десь попереду лунав шурхіт, командири перевіряли зброю, горів тихий вогонь. Ібріс і Гел стояли поруч — закутана в чорне царівна і вбраний у чужий одяг джин, який мав більше синіх відблисків в очах, ніж дозволяли легенди.

Гел нахилився ближче, так, щоб тільки вона могла чути:

— Ти не повинна робити цього сама.

— І ти не повинен мене супроводжувати, — так само тихо відповіла Ібріс. — Але ми йдемо. Разом.

Вона хотіла додати ще щось — обережне, тверезе, розумне — але слова застрягли. Він просто простяг руку й торкнувся її пальців, захованих у рукавички. Навіть через тканину вона відчула тепло, яке не належало цьому світу.

Він підняв її руку до своїх губ і доторкнувся — майже благоговійно.

— Якщо щось піде не так… — прошепотів він.

— Не кажи, — перебила вона.

І перш ніж страх устиг розростися між ними, Ібріс підняла обличчя й поцілувала його — коротко, але глибоко, щиро, так, ніби віддавала йому щось, що давно було приховане. Ніби визнавала: вона боїться втратити його так само, як він її.

Гел завмер лише на мить, а потім притиснув її до себе. Поцілунок став повільнішим, теплішим, обережним — як перше сонце після бурі.

— Повертайся, — прошепотіла вона, відходячи на крок.

— Разом повернемось, — відповів він.

І обидва знали: наступні години можуть стати останніми.

Стара машина рвонула з місця, задиміла і загуркотіла так, що здавалося — вона от-от розсиплеться. Гел сів за кермо без вагань:

— Жінок, які керують автомобілем, тут просто спалюють живцем, — пояснила Ібріс, і він навіть не спробував сперечатися.

Вони їхали крізь нічне місто, сховане в тіні й страху. Мотор підскакував на ямах, кузов деренчав, а вікна тряслися, відбиваючи жовте миготіння ліхтарів. Гел тримав кермо впевнено, але погляд ковзав то праворуч, то ліворуч — і він бачив усе.

Озброєні загони шейха стояли на кожному перехресті — мов кам’яні статуї, тільки очі рухалися. Їхні автомати блищали під місячним світлом. Поруч — поліція, яка пильно вдивлялася в чоловіків, що проходили повз, і в жінок, що поспіхом ховали обличчя. Чорні силуети патрулів, хрипкі переговорки, постріли десь у глибині кварталів — місто дихало терором.

Гел стискав кермо так, що побіліли кісточки пальців. Ібрис сиділа поряд нерухомо, тільки очі ледь-ледь звужувалися, коли вони проїжджали повз черговий блокпост. Вона дивилася вперед із рівним, крижаним спокоєм людини, яка бачила це все надто довго.

Загони солдатів то й справа зупиняли машини попереду — витягали когось на вулицю, ставили на коліна, перевіряли документи, або просто били за щось невидиме. Гел намагався дихати рівно.

— Так виглядає місто, коли ним править страх, — тихо сказала Ібрис, не повертаючи голови.

Вони в’їхали у вужчі вулиці, де будинки тісно тулилися один до одного, немов боялися розпастися від найменшого крику. Тут було темніше, тіні глибші, а небезпека — ближча.

Глуха ніч огорнула їх, коли машина нарешті звернула у подвір’я розвідниці. Гел заглушив мотор, і різкий, нестерпний гуркіт раптом перетворився на важку тишу. У подвір’ї світла не було — тільки ледь чутний шурхіт вітру в сухому листі.

Жінка, що жила тут, вийшла з темряви так тихо, ніби була не людиною, а тінню. У неї було троє синів-підлітків — високих, наляканих, але гордих. Вона мріяла виростити їх, одружити, і тільки тоді піти в пустелю до своїх сестер.

— Заходьте швидко, — шепнула вона. — Солдати ходять поруч кожні десять хвилин.

У тісному підвалі будинку Ібрис перевдягнулася у чоловічий одяг. Руки її рухалися швидко й чітко, без зайвих жестів — вона перетворювалася на іншу людину. Її погляд став суворішим, хода — коротшою, майже військовою.

Гел завмер на мить, коли побачив її такою. Ібрис підняла каптур, пригнула голову — і зникла жінка, яку він щойно цілував. Залишився відважний чоловік, який має місію.

Вони вийшли у темряву.

Стіна палацу була всього за дві вулиці. Вона височіла над кварталом — гладка, біла, холодна, така ідеальна у своєму світлі, що здавалася неживою. Лінія колючого дроту сяяла на ній, немов корона з отруйних голок. А нижче… нижче висіли люди. Ті, хто був покараний за непослух.

Ібрис довго дивилася на стіну, не рухаючись. Її голос, коли вона заговорила, прозвучав низько й глухо:

— Коли я була маленькою — це був світлий дім… — вона ковтнула повітря, немов воно раптом стало занадто важким. — А зараз — фортеця страху. Ходімо.

Вона справді знала у цьому палаці все — кожен коридор, кожен потаємний хід, щілини у стінах, про які давно забули навіть наглядачі.

Тісні, вузькі, задушливі переходи між стінами стискали їх, немов живі. Гел ішов за нею, але щелепи стискалися, а серце калатало. Стеля була надто низькою, повітря — надто важким, простір — надто тісним.

Клаустрофобія накотила хвилею, гарячою, липкою. Пальці тремтіли, але він уперся в стіну плечем і зробив глибокий вдих.

Йди. Йди за нею. Не зупиняйся.

І він ішов — кожен крок через силу, через пульс, що гримів у вухах. Ібрис зрідка озиралася, намагаючись упіймати його погляд. Її очі, приховані тінню, виблискували впевненістю й рішенням.

— Я ще кота тут загубив… білого, — прошепотів він, ковтаючи сухе повітря підземелля.

— Знайдемо і твого кота, — усміхнулася царівна, але усмішка вийшла швидше гострою, ніж заспокійливою. — Добре, що котів ці дурні не стріляють.

— А кого вони стріляють? — він ковзнув поглядом у темряву, наче очікував, що звідти зараз вилетить стріла.

— Вони ненавидять собак, — тихо відповіла Ібрис.

— Це вже патологія… ненавидять жінок, ненавидять собак… Що з цими людьми не так?

— Усе, — хмикнула Ібрис, і цей звук відбився у камені, наче короткий удар меча.

Вона торкнулася долонею стіни — довге, майже ніжне ковзання по камені — і раптом натиснула прихований механізм. Сіра плита зрушилася убік без жодного скреготу, наче наслідувала її рухи. Перед ними відкрилась простора кухня.

Порожня. Тиха. Ніч тримала тут свою владу, не допускаючи жодного подиху живих.

— Тримайся ближче, Джине, — прошепотіла вона. — Зараз у наступний коридор… тут, між стінами. Йдемо. Не роби таких очей.

Бліде світло з підлоги тремтіло, відбиваючись на її щоках. Вона рухалась швидко, майже ковзала — тінь, що знала кожен цей лабіринт. Її пальці знайшли важіль з точністю людини, яка десятки разів ховалась тут від смерті. Стіна праворуч повернулась, повільно відступаючи в темряву.

Відкрився вузький прохід — такий вузький, що високому джину довелося зігнути плечі й голову. Камені холодно ковзали по його спині. Він став схожий на тінь, що неспокійно дихає й ледь вміщається між двома світами.

Ібрис ішла попереду без вагань. Внизу зяяв ще один спуск — крутий, мов горло якогось кам’яного чудовиська.

— Не відставай, — кинула вона тихо. Голос її заглушила темрява, що почала поглинати їх обох.

Він пішов за нею, не поставивши жодного запитання. Бо кожен звук тут відлунював надто голосно, надто живо… і надто привабливо для тих, хто стріляє в усе, що рухається.