Пастка на драконів

Будинок Кіри ( так звали дівчину )був невеликим, охайним і насторожуюче стерильним. Пройшовши вузьким коридором, хлопці опинилися у маленькій кімнатці. Ліжко з вузьким залізним каркасом та пружинами, які легенько поскрипували навіть від пориву вітру. На стіні — гаптовані серветки зі стандартними візерунками, на підлозі — ідеально витертий лінолеум, який віддавав запахом старої мастики.

— Тут… як у лікарні, — пробурмотів Марк, оглядаючи шафу, що нагадувала наглухо закритий гріб.

— А що ти хотів? Лежанку дракона? — сухо кинув Гел і потягнувся, зачепивши головою стелю. — Ця країна не для високих. Я на підлозі.

— Правда? — Марк полегшено зітхнув. — Ти ж не влізеш у це… це ліжко для дітей.

— Хоч ноги звісиш, письменнику, — хмикнув Гел.

Пеггі, який усю дорогу мовчав, тепер заплигнув на ліжко й скрутився клубочком біля подушки. Біле хутро світилися в напівтемряві.

— Ну от, місце зайняте, — кинув Гел, стелючи собі на підлозі ватники, принесені ще з заводу. — Будеш ділити з котом.

Марк вмостився на ліжку, підклавши під голову тонку подушку, набиту якоюсь жорсткою ватою. В кімнаті пахло чистотою та пральним милом, змішаним із легким ароматом сирих дерев’яних дощок.

Радіо тихо потріскувало на підвіконні, час від часу випускаючи в ефір щось на кшталт ліричної естради:

> “Любов моя — до рідної землі…”

Потім мелодія переривалася, й голос диктора оголошував:

“…завод імені Прогресу виконав п’ятирічний план за чотири роки. Вітання трудовому колективу! Також сьогодні надійшла допомога для братнього народу…”

Марк закрив очі. У темряві він бачив майже так само добре, як і при світлі. Його погляд упав на книгу — його власну. “Захисники Орелії”. Він тримав її на грудях, гортуючи сторінки наосліп.

— Невже я написав щось таке небезпечне? — прошепотів він сам до себе. — Просто історія… просто діти й вигаданий світ…

— Просто свобода думки, — озвався знизу Гел. — Цього достатньо, щоб тебе спалили на вогнищі, Марку. У світах, подібних цьому, навіть фантазія — злочин.

За вікном просвітили фари патрульної машини. Гел миттєво напружився, притиснувшись до холодної підлоги. Пеггі насторожено підняв голову, вуха рухалися, вловлюючи кожен звук.

> “…підтримати успіхи в металургії! Слава героям праці!” — донеслося з радіо.

— Не вмикай світло, — шепнув Гел. — Їх чуття на такі речі натреноване.

— Я й не думав… — Марк тихо закрив книгу, відчуваючи, як по спині пробігли мурашки.

Звуки за вікном затихли, машина поїхала далі, та напруга не спадала. Десь у далині завив сиреноподібний ріжок патруля.

— Тут не сплять навіть ночами, — додав Гел. — Така ілюзія порядку, від якої хочеться блювати.

— І ми серед цього… — Марк стиснув книгу. — Я мушу знайти її. Якщо вона ще жива.

— Вона жива, — твердо відповів Гел. — Але йти слід обережно. Цей світ… він не прощає помилок.

Марк затих. У кімнаті запанувала тиша, яку зрідка порушували удари годинника з іншої кімнати та монотонні голоси з радіо. Дім дихав стерильністю й тривогою.

Ранок настав непомітно. Крізь щільні фіранки просочувався тьмяний сірий світ, такий самий, як і вчорашній вечір. Місто не мало ранкових пахощів кави чи свіжого хліба — лише сухий, холодний запах мастила й димових труб.

Кіра накрила на стіл у своїй вузькій кухні. Маленький стіл, три однакові табурети. У склянках парував чай — міцний, терпкий, що залишав по собі гіркоту. На тарілці тонкі скибки ковбаси, акуратно розкладені поруч із житнім хлібом.

Пеггі сидів біля порцелянової тарілки від чайного сервізу і пив молоко. Справжнє, щойно отримане натуральним способом.

— Маю ще одне питання, — Гел поставив склянку, в якій чай залишив темне кільце. — Мені потрібен матеріал для компаса. Якщо ми його зробимо, я зможу відшукати портал і відкрити його. Без цього ми застрягнемо тут надовго.

— Матеріал… — замислилася Кіра, граючи пальцями з крайчиком серветки на столі. — У місті є сорок сьомий завод. Виготовляють запчастини до ракетних установок. Там може бути щось, що вам потрібно.

— Завод зброярів? — Гел підняв брови. — Звучить обнадійливо.

— Але потрапити туди складно, — поспішно додала вона. — Перепустки, охорона, патрулі… Хіба що…

— Хіба що? — Марк нахилився вперед.

— Моя мати працює там, — Кіра зітхнула. — Вона… політичний інспектор. Перевіряє робітників на надійність. Вони бояться її.

— Політичний інспектор, — Гел скривився. — Чудово. Матеріал може й знайдемо, а ось у кабінеті мами опинимося швидше, ніж під шафою коти.

— Ми не в найкращих відносинах, — продовжила Кіра. — Але я спробую… спробую переконати її допомогти. Для цього мені треба дізнатися, що саме вам потрібно.

— Магнітне осердя, кристалічні конденсатори, дріб’язок для стабілізації енергополя, — почав перелічувати Гел, немов замовляв продукти на ринку.

— Я нічого з цього не розумію, але мати точно матиме доступ до складів. Хоча… — Кіра замовкла, погляд її став важким. — Якщо хтось дізнається, нам кінець.

— Нам і так кінець, якщо залишимося тут, — відрізав Гел.

За вікном глухо проїхала патрульна машина, світло фар ковзнуло по стіні кухні й швидко зникло. Радіо тихо бубоніло у сусідній кімнаті:

> “…партійні збори в трудових колективах пройшли на високому ідеологічному рівні…”

Пеггі сидів на столі, тихо муркочучи. Його очі світлилися в напівтемряві. Марк мимоволі погладив його, намагаючись заспокоїти власну тривогу.

— Ви не зобов’язані ризикувати, — нарешті сказав він до Кіри. — Це наша проблема.

— Ви ще не знаєте, що таке життя тут, — з гіркотою всміхнулася вона.

Гел ковзнув поглядом по годиннику на стіні. Стрілки глухо тікали, відміряючи час до їхньої потенційної поразки.

— Що ж… — промовив він. — Завтра ми йдемо на завод. Час спланувати диверсію.

Тишу кухні розрізав тріснувший звук чайника. Парова хмара піднялася вгору, заповнюючи простір сухим теплом. Кіра мовчки розливала чай у склянки, а Гел і Марк стежили за її рухами — рівними, майже механічними. У вікно вряди-годи ковзало світло патрульної машини, й на секунду ставало видно, як виблискує блискуча емаль кухонної шафи.

— Туди так просто не попасти. Потрібні перепустки. До того ж лише керівники мають перепустки потрібного рівня.

— І ти знаєш спосіб як дістати таку перепустку? — спитав Марк, тримаючи долонями гарячу склянку.

— Знаю. — Її пальці ковзнули по гладенькому столу, стискаючи його край. На мить в очах Кіри промайнула нерішучість, але вона швидко сховалася за холодною маскою. — Але нічого не запитуйте. Вам краще не знати.

Вона встала й швидко рушила до сусідньої кімнати. Гел і Марк обмінялися поглядами. Пеггі на столі нервово махав хвостом, ніби відчуваючи зміну в повітрі.

За хвилину Кіра повернулася, тримаючи в руках невелику металеву коробку. Сіла, поставила її на стіл і різко зсунула кришку. Всередині — декілька потертого вигляду документів, вкритих тонким шаром пилу.

— Ось ваш єдиний шанс, — вона виштовхнула папери ближче до Гела. — Перепустки. Офіційні. Ніхто не перевірятиме, якщо не викликати підозри.

Марк узяв одну в руки. Сухий картон, трохи вигорілий шрифт, офіційний герб і червоні печатки. Він не знав, чи полегшення це чи навпаки — ще глибше занурення в чужу гру.

— Звідки вони? — обережно запитав він, але Кіра підняла голову й глянула так, що він відчув мороз уздовж хребта.

— Не запитуй, — її голос був рівним, але в ньому тремтіла крижана рішучість. — Повір, тобі не сподобається відповідь.

Гел посміхнувся куточком губ, поклавши документи назад у коробку.

— Ти мені подобаєшся, Кіро, — тихо мовив він. — У тебе сталеві нерви.

— Це не нерви. Це звичка. Якщо народишся тут, інших варіантів немає, — вона зітхнула й відвела погляд. — Моя мати працює на тому заводі. Я вже казала про це. Вона там головна. Головніша за директора. Я знаю всі зміни охорони, розпорядок, навіть аварійні виходи. Але пам’ятайте: якщо вас спіймають — я вас не знаю.

— Ми будемо тінями, — запевнив Гел.

За вікном знову пройшла патрульна машина. Гул мотора, тріск радіо, сухий командний голос у гучномовці:

> “…пильність — головна зброя пролетаріату. Будь-який підозрілий елемент має бути негайно повідомлений органам порядку…”

Пеггі здригнувся від звуку й заплющив очі. Марк повільно поклав перепустку на стіл, втупившись у неї.

небезпечне.

Тиша в кімнаті була пронизана запахом свіжого мила й прасованих комбінезонів. За вікном хрипів гучномовець, перераховуючи здобутки трудового дня. Марк сидів на стільці, спиною до Кіри, а вона зосереджено заплітала його волосся в тугу косу, час від часу торкаючись пальцями його шиї, обережно й майже благоговійно.

— Ти ніколи не носив косу? — спитала вона тихо, злегка посміхаючись.

— Не мав нагоди, — відповів Марк сухо, дивлячись на своє відображення у маленькому дзеркалі. Він бачив, як його вогняне волосся, зачесане назад, вплітається в рівний вузор Кіриних пальців. Від цього відчувався дивний дискомфорт… і водночас спокій.

— Шкода. У тебе дуже гарне волосся, — її голос звучав щиро, без натяку на флірт. Просто констатація факту.

Кіра зав’язала кінчик коси тонким шнурком і відклала гребінець.

— Гел, твоя черга.

Гел засміявся й слухняно нахилив голову.

Його чорне, хвилясте волосся, , було важким і гладким. Кіра провела пальцями по пасмах, відчуваючи холодок — наче воно було не зовсім людським. Вона намагалася не видати захоплення, але в очах сяяло відверте здивування.

— Ви обидва… як картини, — мовила вона мрійливо. — Наче зі світу, якого тут ніколи не було.

— А ми й є звідти, — тихо відповів Марк.

— Саме тому вам потрібно стати непомітними, — Кіра встромила останню шпильку й одягнула на Гела кепку. — Тепер ти звичайний робітник 47-го заводу. Вітаю.

Гел підморгнув у дзеркало:

— Найсексуальніший робітник у цій пролетарській утопії.

— Замовкни й натягни комбінезон, — відрізала вона, але кутики її вуст смикнулися від усмішки.