Місто Дракона

рік 1201 травень 5

До дня народження Петри 11 днів

Ми не стали розповідати багато Ліхтарям. Врешті-решт до них мала прийти підмога, нехай розбираються. Хоча не впевнена, що вони прийдуть за таких обставин... Ну напевно прийдуть, не будуть же вони своїх кидати напризволяще.

Знову снився дивний сон. На цей раз я була в маєтку Лоренсів, мені було років 7, не більше. Я чула розмови батьків за дверима: приходили з Аметистової академії за мною. Батько дав їм хабаря, і Кассандра була незадоволена цим. Казала, що мене варто позбутися. Згадали дитячий бордель, яким володів дженназі... І принесли отруєний сніданок.

Прокинувшись, я побачили, що тримала в руці буклет з рекламою «дитячого театру» Далаїра. Спогади про тих дітей у клітках повстали у мене перед очима. Їхні налякані погляди, і абсолютна зневіра...

Я одразу ж спалила буклет. Настрій мені навіть не зіпсував Келнозз, якого я традиційно побачила першим. Зробити мій настрій ще гіршим було просто неможливо.

Вель і Келнозз почувалися помітно краще, тож ми одразу вирушили до Йорена. Випросили у нього кілька додаткових пляшок ліків. Також я запропонувала йому невеличкий розіграш для Аметистової академії. Вони прагнуть знайти рецепт ліків Йорена, а Йорен прагне, аби його ніхто не турбував. Якщо він напише нам фейковий рецепт, і ми переконаємо академію, що сам Йорен мертвий, то обидва досягнемо своєї мети. Аметистова академія ніяк не перевірить, чи ми обдурили їх, бо знати цей рецепт ми не можемо. А сам Йорен мертвий. Нехай розбираються з цим самі. Він сказав, що подумає, як зможе змінити рецепт.

Ми вирушили до Парку Королев. На цей раз на воротах була величезна павучиха. Вона зовсім не звернула увагу на те, що ми спалили павутиння і просто почала плести нове. Ми швидко пробігли там.

Ми довго блукали парком. Шлях до відзначеного Йореном місця лежав через струмок, біля якого росла верба. До тої верби був прив'язаний човен. Саміра огледіла його: всередині була книга та шпилька. Пройшовши через міст (це треба було робити обережно, адже верба цілком могла напасти), я опинилася на іншій стороні струмка. Саміра принесла мені цю книгу та шпильку. Книга була про різноманітні рослини Драккенхайма, і мала підпис «Дорогій матусі Леонорі від Катарини». Шпилька була доволі дорогою, тож підозрюю, що теж належала королівській родині. Я забрала їх з собою, аби пізніше віддати Катарині. Але віддати їх довелося раніше.

Ми прийшли до місця призначення. Тут було озерце, в якому ми нарешті побачили ті кляті лілії. Однак їх збирали німфи. Я вирішила заговорити з ними. Загальної мови вони не розуміли, розмовляли Ельфійською. Довелося показати всім мій жахливий акцент. Келнозз кілька разів засудливо дивився на мене. Та знаю я, що в мене погана вимова, відчепися. Не мала я можливості практикувати Ельфійську. Чесно кажучи, Келнозз перший носій, з яким мені доводилося говорити. Ну і ці німфи. Я взагалі вивчала Ельфійську за книжками, напевно і речення будую дивно... Але кому треба, той зрозуміє.

Німфи сказали, що збирають лілії для своєї Королеви і всі квіти належать їй. Ми попросили авдієнції з нею, оскільки дуже потребуємо цих лілій. Трохи посперечавшись, вони таки погодилися на це.

Шлях до Королеви знову лежав до підземелля. Дорогою ми бачили кам'яні статуї, ніби застигли в моменті жаху. Деякі були розбиті. Деякі ще дещо вцілілими. У кімнаті Королеви було багато картин, що показували різні моменти життя останньої королівської родини. На усіх картинах обличчя Королеви Леонори було ніби вишкрябано, вирізано з них. Моторошно навіть.

Я уникала погляду їй в очі. Окрім того, що за правилами етикету заборонено дивитися монарху в очі, ті кам'яні статуї нагадували одне закляття. Точніше одну істоту. У книжках я читала про казкову Медузу Горгону, що своїм поглядом змушувала кам'яніти. Тож головне правило: не дивитися їй в очі. Мою теорію підтверджували змії на голові Леонори, що були видні з-під її вуалі. Вона також говорила Ельфійською.

Розмова була довгою. Леонора не хотіла віддавати лілії навіть якщо вони для збереження життя її підданих. Довелося віддати їй книгу і шпильку в знак того, що ми прийшли від Катарини. Я побачила її тугу за своєю дитиною. Дізнавшись, що Катарина жива, Леонора звучала справді щасливою. Я задумалася: чи думала б моя мати так про мене, чи була б щасливою дізнатися, що я жива? Навряд. Я ніколи не відчувала подібної любові, і я заздрила Катарині. Я не мала родини, не мала людей, які б так молилися за моє життя.

Зрештою, нам вдалося переконати Леонору фон Кессель віддати нам лілії. Вона дозволила забрати всі, окрім шістьох. Виявляється, лілії говорять з нею... Дивна жінка. Драккенхайм насправді дуже змінює людей.

Повертаючись з Парку Королев, ми знову пройшли повз галявину з янголами. Ті лати досі були там. Келнозз наказав усім дивитися на статуї і підійшов до лат. Я ув'язалась за ним. Замість мене згори дивилася Саміра. У латах була записка від колишнього Керуючого замком Драккен, Йоганна Айзнера, до Королеви Леонори в день трагедії. Він наказав їй тікати через сад і забезпечити свою безпеку. Про дітей і Короля обіцяв подбати він сам. Точніше про сина. А про безпеку дочок він молитиметься. Який відданий захисник...

На цей раз повернення до Йорена викликало у нього хоч якісь приємні емоції. Ми принесли йому близько 30 лілій. Натомість він дав нас зілля лікування та рецепт для мого плану. На цьому ми розійшлися.

Був заледве полудень. Келноззу прийшла геніальна ідея, що пригод на дупу нам не вистачило. Він нарешті розповів про свої сни (а казав, що йому нічого не снилося). Він розповів, що бачив у ньому Еоґана, наставника Джейка Склозуба, що жив за замком Драккен в околицях міста. Йому снився дивний обряд, в якому дроу (якого ми і прийняли за Еоґана) мечем пронизував тіло ельфійки, яка лежала на жертовному вівтарі. Він кричав «Морріган», і жінка підводилась з вівтаря. Вона витягала з грудей меч і відсікала голову дроу. Потім, ніби нічого не сталося, піднімала голову з землі і прикладала до тіла Еоґана. Вона приростала назад до нього.

Келнозз сказав, що це не єдиний сон, що снився йому за їхньої участі. Особливо після слів Джейка Склозуба про те, що Еоґан став такою ж істотою, як і Келнозз. Він міг бути пов'язаний з Королевою Воронів. А оскільки ми мали вільний час, то вирушили туди.

Шлях був довгим, але відносно безпечним. Усі небезпеки почалися, коли ми зайшли до якоїсь печери. В якийсь момент ми зрозуміли, що темрява, у якій ми опинилися, магічна. Келнозз визнав, що ставало небезпечніше. І тільки в той момент вирішив попередити, що якщо там не одна істота, схожа на нього, то ми живими звідси навряд вийдемо... ТІЛЬКИ ЗАРАЗ ВІН НАС ПРО ЦЕ ПОПЕРЕДИВ. Але якщо я пишу цей щоденник, це означає, що ми живі.

Ми дійшли до жертовного вівтаря. Біля нього стояли два скелети, які точно відтворювали сцену відрізання голови. Аж сироти пройшли шкірою. Келнозз недовго думаючи, сів на вівтар та почав читати молитву Королеві Воронів. Не встиг він дочитати, як різко замовк і ніби застиг. Я підійшла і тицьнула його пальцем у плече, із жахом відчула трупне задубіння. Не те, щоб Келнозз випромінював ауру життя, але тут він ніби вже два дні як мертвий. Це сталося так різко, що я навіть не знала, що і думати. Навіть перелякалась. По-перше, я не очікувала, що він так швидко відкинеться, бо він був ніби найдосвідченіший в різних небезпечних ситуаціях. По-друге, це він нас сюди привів і тепер взяв і здох? По-третє, тут було якось моторошно... А матюки Келнозза якось відволікають від тривожних думок. Тому мені дуже не хотілося, аби він помер через якусь там молитву. Я продовжувала тицяти в нього пальцем, ніби очікуючи, що це його поверне до нормального стану. І яке було моє здивування, коли він дійсно раптом знову потеплішав. Я почала сильніше відчувати сірчастий запах. За ці пару хвилин я навіть встигла за ним засумувати.

Як тільки він прийшов до тями, то почав кричати на мене. Суті я мало зрозуміла, тож все як завжди. Через кілька ельфійських матюків я нарешті змогла розібратися, що він від мене хотів. Сказав різати йому живіт. Ну... Не так я уявляла наше зближення одне з одним. Але витримувати крики чи то недовольства, чи то болю від Келнозза вже ставало неможливо. Я зробила як він просив, і яким було моє здивування, коли розрізавши живіт чаклуна, я побачила клинок. Коли я витягла його, то Келнозз навіть розслабився. Видно, біль пройшов. Я віддала клинок новоспеченому батьку, і довірила Ваньсі зашити рану. Тільки нещодавно думала, що ми в цій команді майже як родина, а тут вже партнерські пологи. Стрімко у нас стосунки розвиваються, нічого не скажеш...

Не встиг Ваньсі зашити Келнозза, як той вскочив з вівтаря. А на нього наскочив другий Келнозз з ельфійським клинком. Почалася бійка. З обличчя нападника виросли ніби якісь дивні паростки і засмоктали Келнозза. Огидне видовище. Сподіваюсь, Келнозз так не вміє, бо я його навіть на гарматний постріл до себе не підпущу. Хтозна, що вигадає цей старий збоченець.

Коли Парацетамол відтягнув Келнозза від другого тліючого, то сам став його жертвою. Тільки ця падлюка стала ще й невидимою. З горем навпіл ми пристрелили його, але від Парацетамола відвалився шматок голови... Виглядав він не дуже. Якийсь дуже смертоносний у тліючих засос, варто бути уважнішою з Келноззом.

Цей тліючий ще й вмів у магію. Двічі обійшов мої закляття, ще й ніби в голову намагався залізти. Я думала, мені череп розірве... Досі у голові паморочиться. Хотілося б його пнути наостанок, але він виявився колегою Келнозза, довелося стриматися.

Я намагалась реанімувати Парацетамола, але виглядав він все одно погано. Шматок деліріума в його голові був тріснутий. Хоч ми і підняли Парацетамола на ноги, та він ледве ходив. Запхали його в сумку і мали поспішити до Ембервуда.

Перед цим через закляття ми поговорили з мертвим тліючим, так і дізналися, що він Еоґан, і він теж служитель Королеви Воронів. Однак після трагедії 15-річної давності Аргонат (бог Альфа і Омега) повністю захопив це місце. Через це Келнозз не міг зв'язатися зі своєю богинею. Через це Еоґан піддався його впливу і став зовсім неконтрольованим.

Я допомогла Келноззу викопати могилу для Еоґана. Коли він почав погребіння за допомогою молитви, ми всі відчули приближення якоїсь могутньої істоти. Я стала читати молитву разом з Келноззом. Зрештою я навіть зробила з неї пісню, бо мені стало нудно, а в молитви ритм непоганий. Чаклун кинув на мене кілька косих поглядів, але нічого не сказав. Істота, яку ми відчували, ослабла та пішла з цього місця. Еоґан був похований. Треба було повертатися в Ембервуд і показати Парацетамола Руноткачу. На даний момент це було найдоступнішим варіантом.

Від закляття Еоґана голова досі боліла. Келнозз дозволив мені поїхати з ним верхи на коні. Ми відправилися першими, аби якнайшвидше доставити Парацетамола до Аметистової академії. Дорогою, вже біля млина я знову відчула запах парфумів Петри.

Але ми вирішили пройти через міст. І тут почалися труднощі. Туман вже розсіявся, проте не його ефект. Вже на мосту ми забули одне одного. Злякавшись, я перетворилася на вітер і втекла до селища. Можливо, саме тому я пам'ятала дещо більше за Келнозза.

Ми зустрілися знову в таверні, де винаймали будинок. Я пам'ятала, що жила там не одна. Власниця сказала, що один з них Келнозз, який якраз зайшов випити. Ми як завжди трохи посперечалися, я дістала свій щоденник, аби відновити деякі спогади. Я повернулася до будиночку, і за годину прийшла Вель. Вони з Ваньсі не втратили пам'ять, тож допомогли команді воз'єднатися. Ми вирушили до Червоного Лева.

Там нас зустріла Река. Окрім рецепта Йорена і новини про його смерть, ми також повідомили їй, що дещо підзабули. Вона використала на нас розсіювання магії, і пам'ять нарешті відновилася. Келнозз чомусь волів все знову забути.

Ми показали Реці Парацетамола. Вона сказала, що Руноткач не візьметься за нього, і нам потрібно вирушати в театр Роз до минулого архімага. Чорт забирай, ще цього не вистачало... Також зайшла мова про очі, і виявилося, що око, яке я отримала в подарунок після незабутнього сну, було якимось механізмом... Келнозз кричав на мене, як завжди. Звинувачував, що я раніше на це увагу не звернула. Але я намагалася з ним поговорити! Тільки от цей мангал ніколи не хоче мене слухати. А винна чомусь я.

Река виштовхала нас з кабінету, і я пішла до Ліхтарів. Трохи полякавши варту (я перетворилася на вітер, і вони мене побачили тільки біля воріт), я зайшла до їхнього табору. Зустріч з Дрекселем пройшла доволі по-діловому. В принципі, як завжди. Я повідомила про смерть Йорена, він попросив виконати наступне доручення. Треба було залишити припаси для місії у трьох місцях Драккенхайма.

Я вирішила про всяк випадок спитати у Дрекселя, чи не відомий йому Кілліан Лоренс. Я почула те, чого боялася найбільше: він служить в 4 експедиційному корпусі. Дрексель спитав мене, чому я цікавлюся ним, але вже знав відповідь. Навести про мене деякі довідки було не так складно, тим паче з його впливом. Але те, що він сказав наступним, нажахало мене найбільше: під час нападу вампірів Кілліана викрали. Вони викрадали багатьох. Кілліан тоді був біля воріт, які охороняють Ліхтарі. Заспокоювало лише одне: принаймні був шанс, що він ще живий. Я попросила Дрекселя зустрітися з його співслуживцями, які вижили. Він дозволив, але всі його виживші побратими знаходилися у підземному «лазареті», де і Ґрінт. Я все одно спустилася туди. Єдиним там співслуживцем Кілліана був чоловік, вже у роках. У камері він малював очі. Усюди. Це виглядало навіть гірше, ніж минулого разу. Чоловік був не те, щоб сильно притомний. Розповів, що вампіри хапали людей і уносили в бік замку Драккен. Серед них і Кілліан. Поранений.

Але він розповів ще дещо цікаве про ці очі. Він був щиро переконаний, що за ним постійно спостерігають. Що початком всього є очі. Я не стала його переконувати у зворотному, тож пішла.

Я хотіла зустрітися з Петрою, проте Дрексель сказав, що вона пішла на місію. Тож я спитала у нього, чи бувала вона колись на Прогнутому Ряду. Він сказав, що ні. Мені все більше не давали спокою ті парфуми та зацілована подушка. Дрексель сказав, що парфуми в Петри доволі розповсюдженні у Вестмарі. Можливо, він має рацію, і це були якісь фанатки з Прогнутого Ряду... Я вже зовсім заплуталася. Та й після новини про Кілліана це мене хвилювало найменше.

Повертаючись до будинку, я побачила якесь зборисько Палого Вогню. Підійшла до них. Матіас розповідала про паломництво. Усі вони збиралися вирушати. Людей було багато, навіть занадто. Я зустріла Вель, і під кінець промови Матіас покликала нас на свою імпровізовану сцену. Вона сказала, що наша команда захищатиме паломників на їхньому шляху. Я хотіла заперечити, але якесь закляття забрало мій голос. Суки. Я їх всіх спалю в їхній же жаровні. Ворон Келнозза літав над нами. Я намагалася попросити про допомогу, як могла, а він тільки каркав. Його теж спалю.

Після цього Матіас запросила нас до свого намету. Я була проти цієї самогубчої місії, але Келнозз і Вель погодилися. Матіас сказала, що заплатить будь-яку ціну. Тож ми домовилися на 10 тисяч золотих на кожного. Якщо вже йти на це самогубство, то за великі гроші. Вирушатимемо зранку.