Місто Дракона

рік 1201 травень 11

До дня народження Петри 5 днів

На світанку ми зібралися вирушати до Руноткача. Я ледве вмовила інших, що це хороша ідея. Але наші плани зруйнував Мел, який зустрів нас на ґанку. Королева ворів хотіла нас бачити.

Королева хотіла, аби ми змусили дворфів на Шрамі платити їй данину. Я була не дуже задоволена такими дорученнями. Пам'ятаю я ту ніч на Шрамі. Дякую, більше не хочу. Саме тому, взявши листа від Катарини, Келнозз з командою направився до дворфів, а я — в Ембервуд.

Насамперед я відвідала коваля-ювеліра, про якого колись дізналася у Реджинальда. Замовила в нього подарунок для Петри: золоту заколку з інкрустованим деліріумом. Я хотіла б додати туди інше каміння, але Драккенхайм не місце, де можна так шикувати. Головним елементом дизайну було гравіювання Первісною мовою: «Нехай вітер вкаже тобі шлях». З цією фразою пов'язана легенда, яку я вигадала, коли була ще зовсім малою.

У кожного з нас є свій вітер. Вітер, що народжується з нашого серця. І тоді, коли ми не маємо сил йти далі, коли нас розривають сумніви, він підхоплює нас і несе шляхом, якого прагне наше серце. Треба лише вірити... Довіритися цьому вітру. І тоді він обов'язково вкаже нам правильний шлях.

Візит до Руноткача був менш успішним. Він зробив з мене піддослідного щура! Змусив пити воду за неправильним рецептом Йорена, а потім заливав деліріумну рідину прямо в кров. Я хотіла його розірвати на місці.

Він вилікував мою чуму та виснаження, проте змусив мене виконати деяке завдання: вбити Йорена. Я, звісно ж, була в захваті від цієї пропозиції. Особливо уявляючи реакцію Келнозза. Якщо після цього я залишуся жива протягом хвилини, то я вважатиму це благословенням. Але відмова означала перетворення в піддослідного щура. Краще померти від Келнозза. Амулет я таки отримала. І на цьому дякую.

Наступна станція: 4 експедиційний корпус. Я довго сумнівалася, чи варто йти. Але як тільки я подумала, що нічого страшного не буде, якщо я тихенько проскочу до Петри, я побачила у воротах Дрекселя, що розплився в усмішці. Чесно, мені усмішка Келнозза навіть здалась симпатичною на його фоні.

Дрексель дуже хотів бачити всю команду. І коли йому не вдалося вмовити мене чекати в таборі, збирався відправити за ними. Але мені все одно вдалося завітати до Петри, під його важке зітхання. Вибачте, пане Дрексель, я дуже хочу відстрочити момент, коли мені між ребер прилетить пара прихованих клинків. Але, чесно кажучи, я навіть сумувала за Келноззом. Перемовини з йобнутими мужиками мені давалися складно. Краще б він отримував деліріумну рідину в рану і погрози розправою. Він хоч може погрожувати у відповідь... Я можу тільки запропонувати Руноткачу адресу щурів.

Петра була в медпункті, як завжди. Вона лежала на ліжку, від нудьги дивлячись у стелю. Спочатку вона мене і не помітила, але одразу звернула увагу, коли я привіталася. Її погляд моментально став яскравішим і вона сіла на ліжку, вітаючи мене. Я сіла навпроти. Вперше за кілька днів я почувалася добре, без втоми і чуми, але я відчувала, що навіть якщо б я ледве ходила від болю, зустріч з нею змусила б мене почуватися краще. Я нічого не можу зробити з цим... Я впевнена: я так безнадійно закохана в неї. Знаючи, що вона ненавидить мене. Знаючи, що не маю навіть мріяти про неї. Але це почуття до Петри досі тримає мене тут. Прагнення побачити її ще раз. Бажання побачити день, коли вона буде щасливою. Знаючи, що для цього мені варто буде зникнути.

Дівчина попросила мене відпросити її у батька на прогулянку. Після її останньої місії, вся команда окрім неї загинула, і Дрексель дуже переймається за її безпеку. Я погодилася допомогти їй вийти. Дрексель був дуже скептично налаштований, але я змогла переконати його, що забезпечу для Петри захист.

Вийшовши з табору, Петра мене обійняла, як вона завжди це робила при зустрічі. Вона виглядала радіснішою, ніж раніше. Видно, сидіти зачиненою в медпункті вона не хотіла. Коли я почала розмову з прізвища фон Кессель, погляд дівчини став дещо розчарованим.

П: Ти знаєш.

Е: Так. Була в архіві. Проте мене турбує дещо інше.

І мене дійсно турбувало інше. Імена в її особовій справі. Усі ті інтимні стосунки з побратимами... З 12 років. Це не виглядало як згода.

Е: Я хотіла спитати тебе про твої... стосунки з побратимами.

П: Засуджуватимеш мене? Як і Кілліан?

Я подивилася на брата. Той сказав, що бачив лише приклад своєї матері, яка у житті мала лише нашого батька. Отримавши суддівським молотком по голові, Кілліан залишився стояти, чекаючи своєї черги на виховну бесіду.

Е: Ні, у жодному разі я б не стала засуджувати тебе. Я хочу знати лиш одне: ти цього хотіла? Чи вони примушували тебе?

П: Це мій обов'язок. І я була не проти. Було боляче тільки перші пару разів, потім звикла...

Е: Це не може бути обов'язком. Це твоє бажання. Завжди має бути лише бажання. Обох. Ти завжди маєш можливість сказати «ні», і вони зобов'язані прислухатися. А якщо не зрозуміють, то можеш дати їм в око. Кулаком. Кинджалом. Ґвинтівку можу позичити.

П: Але я згодна. Інакше буде боляче. Вони примусять силою. Вони так роблять з іншими. Краще вже бути згодною, можу і потерпіти.

Чому? Чому цей світ такий жорстокий? Чому жодне щире серце не залишається без шрамів? Чому навіть дочка Еліаса Дрекселя, дівчина крові фон Кессель, має у 12 років стати секс-іграшкою для власних співслуживців. Ніхто не вартий такої долі. Жодна дитина... У її очах я бачила ту малечу, що витягла з борделю Далаїра. Найменшій було 6. Вона ледве вміла говорити, але вже мала «обов'язок». За чиї гріхи відповідала та дитина? За чиї гріхи відповідала Петра, змушена 5 років обслуговувати бажання тих чоловіків? Щиро переконана, що так і має бути.

Е: Ти ж читала мою справу, чи не так? Ти знаєш, що я мала такий самий «обов'язок» перед Далаїром. Вважаєш, я мала дозволяти так поводитися зі мною і надалі?

П: Я не можу вирішувати за тебе.

Е: Але?

П: Але на твоєму місці я б не пручалась.

Е: Я не пручалась, Петро... Я не пручалась і на моєму тілі досі залишилися шрами, які мені не вдалося вилікувати. Якби не дозволяла йому це, то вже була б мертва...

П: Але ти кохаєш його. Я б змінила його, але він вже мертвий.

Мені не вдасться переконати Петру в тому, що з нею поводяться жахливо. Це так глибоко засіло в її голові... Я не злилась на неї через це. Мені було боляче. Боляче за кожен раз, коли вони торкалися її. За кожен раз, коли вони переконували її, що так має бути. Коли переконували, що її тіло і душа не можуть належати їй. І я почувалася такою безсилою. Я так хотіла захистити її, але нічого не могла зробити. Лише намагатися переконати її боротися за себе. Та кожного разу вона казала про свій обов'язок, про те, що її душа і тіло належать Вестмару. Про те, що я хочу, аби вона належала лиш мені. Я хочу, аби вона належала собі. Бо якщо з нею щось станеться, більше ніщо в цьому світі не матиме для мене значення.

П: Я подумаю над цим... Якщо ти станеш заміною.

Е: Я стану тільки якщо забажаю цього. Тож я подумаю над цим.

На цьому наша розмова завершилась. Ми прогулялися ще трохи Ембервудом, обговорюючи плани на її з Катариною ідеальний світ. Це здавалося таким неважливим після всього, що я дізналася. Хотілося спопелити табір Ліхтарів. Але Петра, незважаючи на все, дбала про них. Я не можу принести їй ще більше болю.

Запропонувала дівчині завітати зі мною на Прогнутий Ряд за командою. Оскільки я не планувала брати когось з собою з Ембервуда, то прилетіла туди без коня. Довелося просити Петру посидіти в сумці, поки я долетіла до квартири. Варто мені було витягти дівчину з сумки, як вона кинулась обійматися. І двері у кімнату відчинив Келнозз... У нього було тільки два питання: «Як моя зустріч з Руноткачем?» і «Якого хуя тут робить Петра?» На обидва з цих питань відповідь йому б не сподобалася. Якщо отримувати пиздюлів, то отримувати пиздюлів, але принаймні не в обіймах Петри. Попросила її відпустити мене.

Я розповіла про свою зустріч з Руноткачем. Я шкірою відчувала, як Келнозз з усіх сил намагався не прирізати мене на місці. Напевно, шкода контракт, який він через мене підписав вчора. Крізь стиснуті зуби він процідив: «Йди доповідай Ґраймер». Доповідь була доволі успішна, Ґраймер була не проти. Проте ми мали певну проблему: рецепт води Йорена досі був нікому не відомий. Найкращим рішенням було б дізнатися з його справи в архіві цей рецепт. Для цього нам знадобилася б допомога Петри. І вона погодилася допомогти. Якщо я її поцілую. Келнозз погрожував вбити когось з нас, якщо я цього не зроблю. Петра нагадала йому, що її старша сестра знаходиться буквально в ста метрах від нас і кількість потенційних жертв зменшилась до мене. Я зробила так, як просила дівчина. Я не хотіла цілувати її тоді. Не так. Не впевнена, що була готова до цього. Згадала про свій досвід гри в театрі. Впевнена, для Петри цей поцілунок відчувався жахливо. Моє роздратування було сильнішим за мої почуття до неї. Злилась на неї, хоч і розуміла, що вона просто не розуміє концепцію активної згоди після всього, що пережила. Але змусити мене зробити те, чого я не хотіла... Мого самоконтролю вистачило на те, аби не провести їй годинну лекцію про мої особисті кордони. І Келноззу теж, для загального розвитку. Розкомандувався.

Петра розповіла, що контактує з архівом через сни, але її сила дуже обмежена. Вона може поставити тільки два питання, і їй знадобиться на це близько години. Ми одразу спитали про Йорена і його рецепт. Друге питання: Марі Айзнер, донька управляючого замку, в якої має бути печатка. Вона була потрібна Катарині.

З архіву Петра дізналася, що Йорен сам не має рецепта. Він розподілив обов'язки між учнями, і сам лише змішує результати їхньої роботи. Сам алгоритм дій він теж не пам'ятає, лише свою частину. Так само, як і його учні.

Про Марі Айзнер було відомо небагато. Вона зникла 15 років тому на Ринковій площі. Більше записів про неї не було.

Петра виглядала дуже виснаженою після цього сну. Я запропонувала їй відпочити ще пару годин, але вона наполягала, що ми маємо повернутися до її батька. Сперечатися з нею було беззмістовно, тож ми вирушили до Ембервуда. Я купила маску для Артура і заспиртований член для Келнозза. Артур подарунок оцінив, а от Келнозз чомусь розлютився і кинув в мене ту банку. А був такий смішний жарт... І коштував цей член мені цілих дві золоті.

Дрексель був дуже радий нас бачити, оскільки прибуло його улюблене гарматне м'ясо. Він дав нам завдання: звільнити Часову Вежу для Ліхтарів. Зачистити від всякого Драккенхаймського зброду. Чому саме ми? Бо Ліхтарі, які там були, або померли, або збожеволіли... Серйозно, що не місія: то мертві Ліхтарі. Кого вони там беруть на службу? Хто застрягне в ілюзії, хто збожеволіє, хто у вампіра в акваріумі... Добре, що вони не відправили нікого в Щуряче Гніздо рятувати Петру, боюся, що вони б не дійшли до Щурячого Гнізда навіть за 10 років.

За це завдання нам пообіцяли по тисячі золота та всякої зброї з їхнього арсеналу. Довелося погодитися, але я натякнула Дрекселю, що було б непогано, якби вони поспішили зі звільненням садиби Кляйнберг і мого брата. Лорд-командор також намагався погрожувати нам смертю та шантажувати мене Петрою. Він сказав, що їй було б дуже сумно, якби я померла, і мені б не хотілося її засмучувати. Я натякнула Дрекселю, що прикидатися турботливим батьком не варто, адже він хоч і намагається захистити Петру, але те, що відбувається перед його носом, не бачить або не хоче бачити.

Петра була не дуже задоволена тим, що я розповіла йому. Проте я сказала їй: «Дрексель питатиме в тебе, а чи розповідати йому — це вже твоє рішення. Зрештою, були і інші жертви, і мовчати про них я не можу»

Ми захотіли побачити тих божевільних, що повернулися з Часової Вежі. Вони боялися темряви і говорили про якусь Графиню. Ми якось привели до тями одного з них, він постійно казав якісь числа, дослідили його речі, та знайшли там набір різних хімічних речовин для спалаху світла. Здається, таке використовують для моментальних зображень. Напевно, він натякав на те, що світлом можна перемогти Графиню. Як добре, що мені не потрібна алхімія, аби створювати світло.

Після цього ми відправилися відпочивати. На ранок вирушимо до Часової Вежі.