Місто Дракона

рік 1201 травень 20

Зранку ми всі зустрілися у таверні. Ваньсі був вночі у механізмі, тож розповів про свою розмову з душею, що замкнена всередині. Його звати Егорон, він художник, що колись жив на острові Скай. Поклонявся Лотандру. (Дописано: Стародавній Бог Сонця). Займався риболовлею, аби прогодувати родину. Але прийшли люди. Вони схопили його та судили за вилов риби у річці. Його пообіцяли не вбивати, якщо він погодиться стати частиною механізму. Але він не знав, що цей механізм — постійні страждання, нестерпний біль протягом віків. І він вже не здатен витримати їх. Саме тому продовжує боротися. Він лише хоче, аби цей біль скінчився.

Ваньсі дав нам звіт по механізму, і ми з Келноззом полетіли до Ґраймер. Жінка була не дуже рада нас бачити. Вона, здається, ніколи нічому не рада. Ми не стали приховувати, для чого ми прийшли. Ґраймер сказала, що їй відомо про цей механізм та вона знає, як замінити душу в ньому. Душа має бути добра, аби не сильно брикалась. І нам буде потрібно протягом хвилини захищати Прогнутий Ряд, адже під час перенесення душі механізм не працюватиме. Ну і найголовніше: Ґраймер була потрібна її Книга Заклинань, що знаходилася в Неосяжній Вежі. Разом з Неосяжним Посохом. Ну звісно, все не могло бути так легко. Ми погодилися (не було вибору), тож повернулися до Катарини, щоб відзвітувати.

Королева ворів була не в захваті від ідеї рятування душі з механізму. Ми вмовили її. Келнозз, як ельф, був дуже захоплений тим фактом, що душа в механізмі є вимерлим підвидом ельфів, тож задля безпеки Прогнутого Ряду нам було потрібно вмовити Катарину. Вона сказала, аби ми подбали про її зустріч з Ґраймер, коли будемо повертатися з Неосяжної Вежі.

Тоді Ваньсі пішов ремонтувати механізм та вмовляти його не вийобуватися, поки ми не повернемося. Уся інша команда сиділа в таверні. Дихати вже було важко, тож ремонт був необхідністю. Раптом Ваньсі вийшов з механізму і попросив мене допомогти. Я вручила йому пляшку лауданума і попросила плеснути мені в обличчя, якщо механізм раптом захопить мою свідомість.

Виявилося, треба було допомогти остудити суміш, якою Ваньсі відремонтував переписані руни. Сам механізм доволі сильно брикався, і було очевидно, що довго він не протримається. Ваньсі сказав, що є час до наступного вечора. Проблемно...

Ми знову відзвітували Катарині і попросили її виписати для нас знижечку на зілля Йорена. Шляхом довгих нудних перемовин вона погодилася. Ми взяли у Тіга 20 пляшок (а я ідіот, до цього купила ще 12). Цей недорослий бізнес був дуже незадоволений цим. Але щоб хоч якось його задобрити, я купила в нього кілька рулонів кольорового паперу. Хотіла зробити квіти для Петри. Нарвати свіжих в Драккенхаймі не доля, тож довелося імпровізувати. Але запасу цього паперу мені до кінця життя вистачить, навіть якщо я захочу їй щодня дарувати такі букети.

Ми вирушили до Ембервуда. Дорогою я зайшла до дворфів на Шрам, аби зробити замовлення. Хотіла собі дальнобійну ґвинтівку та два револьвера. Я вже доволі добре пораюся з нинішньою ґвинтівкою, тож хотілося оновити арсенал. Я почувалась погано, тож Брон погодився везти мене на собі (є плюси того, що він наполовину кінь). Дорогою я зробила багато квітів з кольорового паперу. Коли ми під'їжджали до Ембервуда, нас зустрів паладин Срібного Ордена. Він просив інформацію про наш візит до селища. Я показала йому наші пропуски до Ліхтарів, і він нас впустив.

Ми одразу пішли до Руноткача. Він вже повернувся зі своєї подорожі. Говорив з нами про Неосяжну Вежу. Обіцяв кожному по 10 тисяч золотих за посох і просив допомоги в затриманні Ґраймер. Якщо після всього, що ми дізнаємося в Неосяжній Вежі, ми погодимося стати на його бік, він просив повідомити його. На свій захист він сказав, що повернувся із Зіккурату Енігми (Аметистова академія в Елірії), де був трибунал щодо місцевого архідруїда. Він відстояв його життя, і запевнив нас, що Ґраймер ніколи б цього не зробила.

Коли ми пішли від Руноткача, нас до себе запросила Река. Вона розповіла, що Руноткач за життя цього друїда погодився стратити всіх його підлеглих. Тож значна частина Аметистової академії хоче повернення Ґраймер. Вона попросила нашої допомоги з прибиранням зі шляху Руноткача. Ми погодилися. За її планом, ми мали забрати посох та сказати Руноткачу, що згодні на його план затримання Залізної Баньші. Тоді ми маємо сказати Реці та Райані про те, що візьмемо участь в їхньому плані. І коли Руноткач прийде на затримання Залізної Баньші, він перестане бути архімагом.

Після цієї розмови, ми розділилися. Келнозз, Брон і Вель пішли до таверни, Перрі захотів на Шрам, а Ваньсі — зі мною до Ліхтарів. Дорогою я розповіла йому про минулу розмову з Дрекселем і згадала про Ганса. Ваньсі виявив деяку зацікавленість у знайомстві, тож я вирішила трошки допомогти.

Але спочатку ми прийшли до Петри. Вона працювала у своєму наметі. Я подарувала їй букет паперових лілій, і дівчина з радістю прийняла цей подарунок. Я спитала про те, як у неї справи і мимохіть згадала про Ансома. Петра сказала, що він «випадково» впав обличчям в землю. Кілька разів. А в лазареті завідувачка випадково переплутала знеболювальне і проносне. Тобто Петра. Я залилась сміхом. Це було вражаюче. Я знала Петру як доволі ніжну дівчину, що вже почала забувати про те, що вона офіцер. Можливо мені не варто було так радіти побитому обличчю та розірваному від проносу анусу Ансома, але кого це хвилює? З нашої першої зустрічі цей малий ставився до мене і команди як до гірших собі. Ми рятувати життя, були куди кращими людьми навіть за нього самого. Та свою думку він не змінив. І так було все моє життя. Він був не єдиним, але найбільше мене дратувало те, що ця людина була така близька і з Петрою, і з Кілліаном, і все ще настільки дурна. Я все ще не могла пробачити його за те, що він робив з Петрою.

Але мені було приємно, що Петра зробила це для мене. Я переймалася, що вона може переписати Ансома, а я не хотіла цього. Вважаю, що людина має саме усвідомити свої помилки. І не хотіла, аби Петра зайвий раз виснажувала себе цим. Вона побила Ансома, бо не хотіла, аби він ображав мене. І не хотіла образити мене тим, що перепише його. Але її підтримка була цінною для мене. У моєму житті ще жодна людина не заступалась за мене.

Я попросила Ваньсі залишити нас наодинці, і поцілувала дівчину. Мені було незручно проявляти таку увагу в присутності інших, тож до цього я обмежилась легким поцілунком. Я подякувала Петрі за те, що вона зробила. Але переймалась, що це погіршить її взаємини з родиною. Вона запевнила, що все добре, і це нормально для армії.

Е: Я можу померти. Майже впевнена, що помру набагато раніше за тебе.

П: Я теж можу померти. Якщо чиєсь бажання до Драккенхайма буде сильнішим за твоє.

Е: У такому випадку, я достатньо божевільна, аби протистояти Драккенхайму.

Е: Я хворію... З самого дитинства. Я не здатна відчувати радість чи щастя, і я впевнена, що колись мене це вб'є.

П: Я можу переписати тебе. І ти зможеш бути щасливою.

Е: Ти не зможеш: я блаженна. Це може нашкодити тобі. Я не хочу цього.

П: А я хочу, аби ти була щасливою.

Е: Не ціною твого власного щастя.

П: Аби я була щасливою, маєш бути щасливою ти.

Е: Я не зможу, якщо ти страждатимеш через мене. Я знайду інший спосіб одужати. Якщо Драккенхайм дозволить мені.

П: Ми можемо поїхати кудись далеко. Я можу списатися зі служби. Туман розповсюджується повільно, тож якщо ми відправимось на інший континент, то матимемо багато часу.

Е: Але Драккенхайм не відпустить нас.

Дівчина зітхнула і кивнула, погоджуючись. Я хотіла відвідати Ансома, тож залишила ще один поцілунок на її губах, йдучи. Петра мала повертатися до роботи. Я вийшла з намету і пішла до лазарету. Бо Ваньсі теж казав, що хоче навідати Ансома.

Усередині було трошки брудніше, ніж зазвичай. Стояв стійкий аромат біологічних відходів. Завдяки магії я змогла полегшити свою участь. Здалося, що інші пацієнти були мені вдячні за освіжене повітря.

Знайти Ансома було легко — варто лише йти на запах. Поряд з ним сидів Ваньсі, який теж не міг стримати злегка гидливий вираз обличчя. Ансом сидів з пляшкою зілля в руці. Я впізнала його — лікувальне. Видно, Ваньсі вирішив допомогти хлопцю. Варто було мені підійти, як він вчергове забруднив штани своїми відходами. Я зітхнула (але неглибоко, бо запах був не з приємних), і магічно прибрала усі залишки Ансомової життєдіяльності. Використала магію також аби вилікувати його. Хлопець дивився на мене неприязним поглядом, і помітно через силу перепросив за сказане напередодні. Я прийняла його вибачення. Тоді він подякував за лікування. Я вирішила пожартувати, і сказала, що ціна за використання магії — його смерть. Він помре за два дні. Малий Ланг не на жарт перелякався, тож мені довелося зізнатися в тому, що це несерйозно. Зовсім не розуміє гумору, малий. Коли ми з Ваньсі йшли, то я попросила його задуматися про те, що є причини, через які його сестра і батько мене цінують.

І вирушили ми з Ваньсі якраз до його батька. Дрекселя у кабінеті не було, тож нас відвели до його особистого намета. Петра казала, що він погано почувається, але я не очікувала, що настільки. Я помітила деякі зміни в таборі. Особливо здивували паладини Срібного Ордена біля входу до намету Дрекселя. І особлива перевірка документів. Нас з Ваньсі без проблем пропустили до чоловіка. Дрексель намагався встати, але виглядав дуже втомленим, тож я наполягла, аби він відпочивав. Неочікуваною гостею була Офелія Рід. Я помітила, що вона накладала на Дрекселя закляття заспокоєння, тож поцікавилася станом чоловіка. Його мучили кошмари. Він бачив, ніби ця вся ситуація призвела до кровопролитної війни, і він був винен у сотнях смертей. Магічно я ніяк не могла допомогти, тож вирішила допомогти чим могла. Я сказала чесно: смерть Маршала — не його провина, і через нього війна не почнеться. Ми зробимо усе можливе, аби не почалась.

Матріарх поцікавилась розслідуванням смерті Маршала. Я сказала, що найбільш ймовірним варіантом наразі є вампір. Більше розмов одна з одною ми вести не хотіли, тож я і Ваньсі покинули намет. Оскільки Ваньсі зацікавився Гансом, я вирішила, що можливо варто їх познайомити. Кілліан показав нам тренувальний майданчик, де зазвичай можна було знайти Ганса. Він був тренером новобранців. Залишивши Ваньсі на майданчику, я швиденько змилась назад до Петри. Дівчина дивилася на мапу, де були помічені місця можливих зіткнень на кордоні з Елірією. Я почала обговорювати це з нею. Складні політичні розмови точно не для мене... Я вже й не пам'ятаю, про що була розмова. Але пам'ятаю, як ця розмова довела нас до обговорення майбутнього Драккенхайма. Тоді я вперше побачила світ таким, яким його бачила Петра у своїх снах. Це був дивний вимір у фіолетових тонах. Світ був схожий більше на якесь креслення. І він був повністю оплетений магічним плетінням, немов корінням. Три центри туману — три вузли з цього коріння. Люди теж виглядали інакше. Я бачила їх такими ж, як і Петру в сні, де вона врятувала мене. Лише силует, сповнений фіолетового плетіння. Певно, і я виглядала так само.

Петра пропонувала не намагатися підкорити Драккенхайм, а звільнити його. Він має власну волю. Він виконує бажання. І тоді, світ стане кращим. Якщо більшість хотітиме смерті комусь, то це означатиме, що ця людина погана. І він помре. Концепція значно кульгала, оскільки досі існує пропаганда. Переконати більшість в тому, що хтось має померти, — не надскладна задача. Я не стала говорити про свої здогадки Петрі. Я хотіла б, але маю певні сумніви. Вона з народження пов'язана з Драккенхаймом, і наскільки вона може бачити в його суть, настільки ж може бути засліпленою ним. Я хочу вірити їй. Але холодний розум каже, що не в цьому питанні. Зараз я маю прийняти правильне рішення. Рішення, яке врятує людей і ельфів Вестмара та усього світу. І я не маю права на помилку. Я пораджуся з командою, і тоді ми прийдемо до правильного рішення. Я хочу, аби ми прийшли до нього.

Також я дізналася трохи більше про те, що сталося з Катариною 16 років тому. Розрив стався через її гнів. Сильна емоція здатна була це зробити. Я навіть почала її більше боятися.

Петра пішла на чергування. Я прикликала нову форму фамільяра: маленького синього дракончика. Назвала його Ісаак. Я вже хотіла лягти спати, але почула якийсь шум надворі. Моя природна цікавість не підвела — Ваньсі бився з якимось новобранцем. Я не стала довго розбиратися — почала піднімати бойовий дух. Кричала на все поле у підтримку Ваньсі. А що? Нехай знають, як треба підбадьорювати побратимів. Ваньсі, очевидно, переміг. Я не сумнівалася. Я вилікувала рани того новобранця, але в лазарет його все одно забрали. Тоді я помітила, що Ваньсі розмовляв з Гансом. Вони були зацікавлені розмовою. Не хотіла заважати, тож намагалася піти, але мене помітили. Ганс запросив нас до себе в намет, аби показати свою колекцію зброї. Це було занадто цікаво, аби я відмовилася. Вибач, Ваньсі.

Ганс мав вражаючі клинки. Серед них і церемоніальні кинджали древніх вірувань. Я не стрималась і розповіла більше про одного з цих богів. Не дарма ж книжку читала.

Помітила елементальні мечі, схожі на той, що ми знайшли у гробниці. Ганс сказав, що вони наносять додатковий урон елементальною енергією. Той, що зроблений джиннами, має електричний заряд. Ці мечі він купив у мого батька. Розповів, що якраз під час цієї угоди Кілліан напросився до армії. Я не знала повну історію. Виявилося, що Кілліан напросився саме до Ганса. Але у період тренувань обрав займатися логістикою, а не боєм, і пішов з-під опіки Ганса.

Серед елементальних мечів Ганс відмітив один, що знайшов неподалік Кратера — вогняний. Я придивилася до зброї і впізнала її. Це був меч Далаїра. Я пам'ятала кожну подряпину на цьому клинку. Він ніколи не розлучався зі своєю зброєю, немов з оберегом. Цей меч неодноразово торкався моєї шкіри, погрожуючи. Від одного погляду на нього я відчула жар розпеченого металу. Я мимоволі торкнулася плеча, згадавши, як цей меч колись поранив мене. Не хотіла більше дивитися на нього.

Я мимохіть спитала у Ганса про нелюбов Ансома до ельфів. Той розповів, що пару років тому, ще за часів 3 експедиційного корпусу, його група натрапила на якогось кримінального елемента в Драккенхаймі. Живим повернувся лише Ансом. Мені було шкода його, але його ненависть до мене після всього, що я зробила, виправдати складно.

Ганс зацікавився кнутом Ваньсі, зробленим з хвоста мантикори. Вони доволі захоплено обговорювали його. Я вперше бачила Ваньсі наскільки зацікавленим КИМОСЬ. Вирішивши, що їм потрібна атмосфера, я запалила свічку. Помітила, що Ваньсі усміхнувся з цього жарту, а от Ганс його не зрозумів.

Після екскурсії я залишила чоловіків обмінятися ще парою слів. Невдовзі Ваньсі вийшов з намету і запропонував піти до лазарету. Він хотів поговорити з новобранцем, з яким бився, і, за можливістю, залишитися там на ночівлю, бо вечоріло. Я вирішила поговорити з Ансомом. Про ельфа, якого він колись зустрів. Особливо переконати його не вдалося. Але я дізналася, що вони натрапили на Еоґана, і все стало на свої місця. Я намагалася пояснити йому, що таким агресивним Еоґан став через прокляття, але Ансом не слухав. Я не стрималась тоді, коли хлопець сказав, що Келнозз теж настільки ж небезпечний. Так, він має те саме прокляття, але він контролює себе. Він може бути грубим на словах, але він хороша людина. Тобто ельф. Якби він був тим монстром, якого описує Ансом, то не дбав би про мене. А Келнозз дбає. Келнозз кращий за більшість людей, яких мені доводилося зустрічати.

Сперечаючись ще деякий час, я запропонувала Ансому бій. Спаринг. Як у Ваньсі і того малого. Без магії, виключно зброя та груба сила. Ансом погодився. Умови такі: якщо виграю я, то він толерує ельфів 3 тижні і готує мені подарунок на день народження, а якщо виграє він, то я маю терпіти його расизм місяць. Я погодилася. Бій має відбутися після захоплення гарнізону.

Після розмови з Ансомом, я послухала розмову Ваньсі і новобранця. Той малий вважав себе готовим до битви, а Ганс його не пускав. З того, що я бачила під час спарингу, він міг би перемогти тільки немічну бабцю-щуролюдку, якій вже до нього відрубали голову. Ваньсі не був найздібнішим бійцем команди, і був обмежений одним лише видом зброї (і навіть деякі її якості використовувати не міг). Якби новобранець бився зі мною, то програв би швидше. Я сказала малому почекати на наш бій з Ансомом, аби побачити, який рівень йому дійсно потрібен. Впевнена, навіть це буде нашим мінімумом. Принаймні я буду обмежена у використанні магії і маленьким полем битви.

Після цієї розмови я покинула хворих, і підійшла до Петри, питаючи дозволу для Ваньсі залишитися тут на ніч. Дівчина перебирала якісь препарати і коротко кивнула, дозволяючи чоловікові лишитися. Вона була більш скутою поряд з побратимами, і уникала зайвих поглядів на мене. Я розуміла, що вона почувалась дискомфортно, тож не стала наполягати на поцілунках. Проте я помітила, що її зачіска була розпатланою. Я попросила дозволу поправити її. Петра погодилася. Вона ще не звикла робити зачіски зі шпилькою, тож я заново заколола її волосся, аби воно краще трималося. І подарована мною шпилька витончено прикрашала цю зачіску. Упевнившись, що солдати не дивляться, я швидко поцілувала дівчину у маківку, прикриваючись поправлянням шпильки. Петра злегка усміхнулася. Побажавши вдалого чергування, я пішла до намету.

Сьогодні я ще маю можливість добре відпочити. Завтра ми направимось до Неосяжної Вежі.