Місто Дракона

Останнім місцем, яке ми відвідали в Неосяжній Вежі став Нексус. Це місце, де містились механізми, які дозволяли проводити випробування та стишення. Він був активований, і там сиділо 6 студентів, абсолютно виснажених. Цей пристрій уявляв собою шоломи, прикріплені до основного механізму, у центрі якого був портал до Тіні. Очевидно, що механізм був увімкнений, тож нам довелося його вимикати. Цим займався Ваньсі, поки ми відбивалися від демонів, які вилазили з порталу.

Зі спогадів Ульдреда ми знали, що у Нексусі є шлях до підземної в'язниці з особливо небезпечними істотами та артефактами. Там я знайшла двох цікавих елементалів: Нафаз та Ян Сі Він. Нафаз постійно розповідав мені про Великі Сходи — одне з вірувань елементалів, у якому Сходи — це увесь світ і ми самі. Кожна сходинка є нескінченними сходами і навпаки. Дуже дивна концепція, яку я ніколи не розуміла. Нафаз був одним з вартових цих сходів та мав незліченну кількість своїх версій. Він був небезпечним скоріше через свою силу, ніж через наміри. Хоча і я не так багато про нього знаю. Я вирішила спитати його про свою матір. Він сказав, що знає її, проте не сказав нічого конкретного, продовжуючи говорити про ті кляті Сходи.

Ян Сі Він був іншим. Він видавався звичайним виснаженим старцем. Він одразу впізнав у мені дочку Нори. Сказав, що я дуже схожа на матір. Він обіцяв, що приведе мене до неї, якщо я звільню його. Проте я хотіла дізнатися його історію. Виявилося, що він Принц Повітря, який колись пішов проти батька — Великого Халіфа джиннів, за що був вигнаний з Плану Повітря. Я не зрозуміла суть цього конфлікту, але після його щедрих обіцянок зробити мене Принцесою Плану Повітря, я зрозуміла, що випускати його не варто. Цей чоловік не просто старець. Це було щось, що я відчувала своєю шкірою. Він занадто небезпечний. Він занадто швидко впізнав у мені дочку Нори. Хоч він і був єдиною ниткою, що могла б мене пов'язати з нею, я вирішила не піддаватися на ці солодкі обіцянки.

Я пішла. Келнозз і Перрі залишилися далі досліджувати в'язницю. Вони вкрали якісь артефакти та знищили усіх істот. Я відчула певне розчарування, коли дізналася, що Ян Сі Він мертвий. Я думала, що зможу колись ще поговорити з ним про матір. Я довго намагалася позбутися думок про неї. Я знала, що мій батько примусив її і я була зовсім небажаною дитиною. Але десь у глибині душі я хотіла вірити, що вона може любити мене. Хотіла заслужити її любов. Дати їй свободу і бути корисною хоч раз у житті. Навіть якщо це буде єдиний раз, коли я її побачу, я хотіла мати надію, що гідна її любові. Навіть якщо лише на мить. Мені було цікаво, чи за ці 22 роки вона хоч раз подумала про мене? З ненавистю чи любов'ю — це не має значення. Я хотіла б, аби вона просто пам'ятала мене. Це б надало мені хоч якогось значення. Як наївно сподіватися на це...

Ми повернулися до Театру Троянд. Після вимкнення Нексусу аномалії зникли, тож покинути Вежу було легше. Дорогою ми зустріли Гейла, який подякував за допомогу та вирішив приєднатися до Руноткача. Ми не стали його зупиняти, адже до останнього не знали, кого з архімагів хочемо обрати. Врешті-решт, ми обрали Ґраймер. Я намагаюся сподіватися, що це був правильний вибір. Проте насправді я розумію, що вибору не було. Руноткач нізащо б не боровся за права магів. Ґраймер прихильниця радикальних методів, але принаймні вона розуміє необхідність змін.

План Ґраймер був простий: ми затримуємо Срібний Орден, поки вона вбиватиме Руноткача на особистій зустрічі. Що ж могло піти не так? Наприклад, той факт, що Руноткач не довбойоб.

Він відправив свого клона на зустріч з Ґраймер. Тож тепер і він, і Срібний Орден прекрасно знають усіх зрадників. І наші обличчя висять на кожному блядському стовпі. Але найжахливішим було не це. Найжахливішою була атака Срібного Ордена. Я бачила, як їхня артилерія рівняє театр з землею. Бачила, як маги Реки, що прийшли на допомогу Ґраймер, гинули під обстрілами. Це їхня справедливість? Це наслідок мого рішення? Це була поя провина. Я мала переконати Ґраймер краще обдумати план. Я не мала довіряти цій самовпевненій старій дурепі.

Келнозз сховав виживших під силовою стіною. Тоді я побачила, що Ґраймер розуміє наслідки своєї самовпевненості. Але вона мала зрозуміти це раніше. Вона мала розуміти, що відтепер це війна. І ми не у виграшній позиції. Не знаю, чи пробачу їй це колись. Не знаю, чи пробачу це собі.

Ґраймер перенесла нас до Прогнутого Ряду. Катарина швидко зреагувала на ситуацію, і разом з Ґраймер почала розробляти план. Срібний Орден вже вирушив на Прогнутий Ряд, а механізм досі був зламаний. Треба було знайти заміну душі. Мені як ніяк вчасно трапився Баскервіль. Він пив з Лейфом та його підлеглими, тож коли я підійшла, він представив нас одне одному. Я не стала приховувати своєї огиди, проте вирішила не вбивати цих покидьків у таверні. Точніше, правила Катарини це забороняли. Намагаючись вирішити це питання з нею, я заручилась допомогою Ґраймер. Один з цих багбірів мав стати заміною душі в механізмі, а інші можуть послужити матеріалом для големів. Це була співпраця, а не співчуття. Єдине, що я вивчила за своє життя: усім байдуже на несправедливість чи біль. Ніхто тобі не допоможе, якщо ти не будеш вигідна. Здавалося, ніби я лишаюся останнім благородним лицарем цього міста. Але лиш питання часу, коли я стану такою ж як вони. А можливо, я вже така?

Ґ: Чому б не обрати іншу душу? Навіщо саме ці багбіри? З ними тільки клопіт.

Е: Вони мають заплатити за скоєне. Вони та ще 15 їхніх колег вбили та зґвалтували танцівницю з Імперського Пабу. Вони продовжували це робити навіть тоді, коли вона вже була мертва. Допоки її тіло не охололо.

Ґ: Чому ти турбуєшся цим?

Е: Бо на відміну від неї я вижила, і тому мені не байдуже.

Ґ: Хіба це того варте? Вбивць від цього менше не стане.

Е: На Ваших руках крові більше, ніж на всіх них разом взятих. А я в Драккенхаймі вже достатньо довго. Серед нас немає невинних. Тож убивць менше таки стане.

Ґ: Але це не зупинить інших. Замість них будуть інші.

Е: Тоді я вб'ю і їх.

На цьому розмова скінчилась. Коли ми вийшли в коридор за підземною таверною, Ґраймер вбила всіх тих багбірів. Змусила їх ґвалтувати одне одного, а потім перетворила на фарш, забираючи їхні душі. Лиш один з них вижив — він і став заміною для механізма. Я не відчувала жалю, проте ця сцена викликала огиду. Я ніколи не використовувала подібні методи. Це сподобалося б Ваньсі, а не мені. Проте мене задовільнило те, що винні були мертві. Врешті-решт я б сама їх не вбила через виснаження, а щодо методів я вирішила не сперечатися з архімагом.

План був простий: під час нападу Срібного Ордена, Ваньсі та Ґраймер ремонтуватимуть механізм, через що на Прогнутий Ряд нападе величезна кількість породжень туману та іншого Драккенхаймського зброду. Тож вони вбиватимуть паладинів, а ми намагатимемося не померти. Що ж, це вдалося не всім. Бій був складний. Тож коли прийшли породження туману, здавалося, що ми приречені. Благаючи Катарину про допомогу, я отримала лише «постарайтеся не померти». Тоді я вчергове зрозуміла, що нікому не потрібні наші життя. Тоді я побачила ціну своїх рішень у бездиханному тілі Вель.

Я дійшла на ватних ногах до Катарини. Напад драккенхаймської нечисті прийшовся і на дворфів, тож ми одразу вирушили туди. На щастя, розумні дворфи попросили допомоги і в інших своїх союзників, тож бій був недовгим. Щоправда Ліхтарі могли б і поквапитися. Нічого не можна довіряти Ансому.

Повернувшись на Прогнутий Ряд, я зайнялась похованням Вель. Напевно, я була єдиною, хто турбувався цим. Келнозз одразу відправив її душу до Королеви Воронів, тож я не мала можливості відродити її. Не можу сказати, що засуджую його. Врешті-решт, це частина його роботи і віри. Я теж не сильна прихильниця повернення мертвих до життя, але біль від втрати занадто сильний, аби не спокуситися на сувій в моїй сумці. Можливо, Келнозз вчинив правильно. Проте легше від цього не стає. Я єдина в команді, хто не бачить цінності у своєму житті, але я вкотре спостерігаю, як інші віддають його. Чи це моє прокляття: жити і спостерігати, як помирають інші?

Я повернулася до таверни, аби випити в пам'ять про Вель. Не змогла зупинити сльози, тож напій вийшов дещо солонішим, ніж мав бути. За деякий час до мене приєднався Келнозз. Я не очікувала почути від нього про те, що він теж відчуває сум через смерть Вель. Можливо, він намагався таким чином підтримати мене? Або дійсно шкодував про таку швидку смерть жінки? Хтозна. Але це змусило почуватися мене трохи краще. Врешті-решт, я відчула, що не мені одній було байдуже на неї. Я не одна в цьому горі.

Дивно, що саме Келнозз той, з ким я почуваюся не такою самотньою. Він завжди такий грубий і, здається, що зовсім не турбується іншими. Проте він той, хто завжди захищає мене. Навіть зараз, його слова змушують мене почуватися краще. Я все більше сприймаю його як члена родини. Можливо, як батька? Він небагатослівний, але завжди дбає про команду. Не у словах, а в діях. Як батько. Хоча звідки мені знати про те, яким має бути батько? У мене його ніколи не було.