Місто Дракона

рік 1201 квітень 24

Уночі снився дивний сон. Ніби я знаходжуся в якомусь абсолютно порожньому просторі, і десь вдалині бачу фіолетове світло. Я намагаюся наблизитися до нього, та не можу дістати. На цьому сон обірвався... Це так Драккенхайм кличе нас?

Виявилося, Келнозз купив собі якийсь блокнот про деліріум. Отже, тепер ми знаємо, що з каміння стікає якась рідина, яку краще не чіпати. І знаємо як його добувати та скільки він коштує. З нього можна заробити дійсно непогані гроші, можу зрозуміти, чому так багато авантюристів приходять сюди.

Ми вирішили не відрізнятися благородством та теж піти в Драккенхайм, здобути деліріум, якщо пощастить. Перебувати в місті небезпечно і можна заразитися чумою. Довше 24 годин в місті краще не гуляти, а за стінами, ближче до замку, вже година перебування може заразити чумою. Відпочивати там не вийде, тож щодня доведеться повертатися до Ембервуда. Сподіваюсь, ніщо не затримуватиме нас.

Як і планувалося, ми хотіли приєднатися до паломників Палого Вогню. Для цього вирішили переговорити з пані Матіас або наближеним до неї проповідником — Натаніелем Флінтом. Вдалося зловити останнього, якраз під час проповіді. Постулати Палого Вогню, як і очікувалося, були схожі на Священний Вогонь, та мали одну відмінність: додатковий постулат «пожежа» — об'єднання вірян у спільній меті. Вони вважають, що вогонь, що зруйнував Драккенхайм — то шлях до майбутнього, їхнє благословення. Саме тому шлях паломників лежить не просто до міста, а до кратера — так званого ними «місця, де все почалося». Тільки найбільш гідні зможуть дійти до кінця та отримати благословення. Натаніель показав, що в його грудях є кристал деліріума, та він не фіолетовий, а золотий. Це його «благословення» і в ньому заточена його душа.

Можливо, я і вірю, що деліріум «благословляє» цих людей, але посилати всіх тих людей на смерть і називати це паломництвом — дикість. Я ніколи не розуміла вірян. Тих, що божевільно вірять у свого Бога. Заради цього Бога вони готові на все. Заради цього Бога Срібний Орден Священного Вогню вбивав усіх магів і нарік їх загрозою для світу. Так на світ з'явилися Едикти Люмена. Рідкісна хуйня... Аби зупинити війну магів та немагів, усі країни підписали угоду, за якою кожна магічна дитина (та, що проявляє схильність до магії) зобов'язана вступити на навчання до Аметистової академії — такої собі організації магів. Також ці діти втрачали будь-які права на титули, які мали їхні батьки. Скажімо так, інтернат для ельфів. Ще й усіх не людей підігнали під назву «ельф». Подивитися на нашу команду, то тут всі ельфи, але щось ми зовсім не схожі... От взяти, наприклад, мене і Келнозза. Я абсолютно точно виглядаю в рази краще. І пахну теж. І вмію спілкуватися з людьми словами, а не кігтями. Як він з такими комунікативними навичками дожив до цього моменту? Хоча, напевно, мені краще не задаватися цим питанням.

Палий Вогонь відмовився брати нас з собою, вважаючи занадто важливими, аби так легко ризикувати нами. Точніше: «Боюся, ви ще заслабкі, аби витримати цю подорож», але при цьому вони беруть з собою людей, 90% яких помирає по дорозі. Але ми, бачте, дуже важливі. Ну-ну.

Вирішили йти до Драккенхайма самі. Почали свій шлях до Каплиці Святої Бренни. У Каплиці Святої Арденни, що в Ембервуді, ми дізналися, що Каплиця Святої Бренни була втрачена після  катастрофи. Сама Свята Бренна відома тим, що була наближеною до самого Святого Вітрувіо — покровителя Драккенхайма.

Не встигли ми туди дійти, як побачили сміттєву барикаду, а за нею — монстрів. Це були ніби розплавлені мерці. В Ембервуді нам казали про них, але в житті вони ще огидніші. Цікаво, вони одного роду з нашим попелястим товаришем? Може він може з ними домовлятися якось? Та все одно довелося битися...

(На сторінці ви бачите швидку замальовку з маленькою, карикатурною фігурою істоти в чорному балахоні, яка лежить обличчям донизу. Підпис: «Земля вже кличе Келнозза»)

І після бою не було нам спокою. Окрім того, що ми добули деліріум (Келнозз впав обличчям в грязюку, це було неймовірне видовище, хочу назавжди закарбувати його в пам'яті), до нас доїбався якийсь дрібний аристократ. Вель не вміє нормально ходити, тож сховатися у найближчому будинку тихо не вдалося. Кинула її всередину, а сама вийшла до цього ідіота. Він був у супроводі двох охоронців: один з них маг, а інший слизький тип якийсь, і до біса обережний. Ці двоє явно компенсували відсутність інтелекту в аристократа. Я намагалася домовитися з ним, та цей збоченець лише погрожував вбити, пограбувати та зґвалтувати. Звісно, мене дратувало те, що Келнозз встряг прямо посеред розмови. Та якби не він, не впевнена, чи не намагалася б я перерізати тому збоченцю горлянку. Пам'ятаю цей погляд, я часто відчуваю його на собі. Голодний, брудний, огидний... Немов я шмат м'яса на тарілці. Ті, хто дивляться на тебе таким поглядом, не відступлять, не чують твоє «ні». Мені доводилося вивчати багато монстрів, та саме ці — ті, яких не вивчають з книжок. Ті, кого вважають людьми, та більшість огидних людству «ельфів» гідні цього звання більше за них. Це монстри, яких потрібно винищувати. І я  зроблю це... Обов'язково зроблю це, аби він не міг торкнутися нікого. Аби не зламав жодне життя. Я не стану його здобиччю, натомість оголошу своє полювання. Засліплений безкарністю, вседозволеністю, він вже втрапив до моїх рук. Так, я з нетерпінням чекатиму нашої наступної зустрічі... Та ті двоє з ним — розумні. Їх варто остерігатися.

Дорогою назад ми знайшли намисто з обробленим деліріумом. Вирішили забрати, аби продати, але торговець відмовився його купувати, і сказав, щоб ми були обережніші з цією знахідкою. Огледівши намисто уважніше, ми побачили, що це кулон. На одній половині фото родини з дитиною на руках. Батько — полковник. На іншій половині гравіювання карти Драккенхайма, а позаду кулона гравіювання П.Л. 93719.