Місто Дракона

рік 1201 травень 12

До дня народження Петри 4 дні

Я СТАЛА КЛЯТИМ ЦИКЛОПОМ. АМЕТИСТОВА ЧУМА ЗРОБИЛА З МЕНЕ ЦИКЛОПА. В МЕНЕ ТЕПЕР ОДНЕ ОКО. ЯКОГО Х...

Ми на світанку вирушили до Часової Вежі. Вона знаходилася на Ринковій площі. Там були щури і ворони. На диво багато воронів. Один взагалі мене клюнув. Агресивний, як і Келнозз. Цікаво, по ньому можна вивчати поведінку воронів?

Досліджуючи площу, ми помітили, як над нами скупчуються гарпії. Я обережно дістала ґвинтівку і захотіла з ними поспілкуватися: істоти виглядали доволі розумними. Проте вони як місцеві ворони — агресивні. Довелося битися. Після бою ми помітили рештки Ліхтарів: схоже, зустріч з гарпіями вони не пережили.

Дрексель та божевільні солдати попереджали нас про Червону Графиню, яка володіла темрявою. Магам було нескладно здогадатися, що мова йде про відоме закляття, якого так сильно злякалися ці ідіоти. Я вже бачила таке одного разу: у ходах, що вели до вівтаря Королеви Воронів. Келнозз міг бачити крізь цю магічну темряву, а я володіла кількома закляттями, що могли б її розвіювати. Мали якось впоратися.

Я пустила Саміру перевірити верх вежі. Вона там побачила мантикору. І, судячи з запахів, їх було щонайменше 4. Вирішили підніматися по сходах вежі: все одно Дрексель просив повністю зачистити її. Не встигли ми пройти пару поверхів, як знову зустріли гарпій. У них тут розплідник чи що? Їх було менше, ніж на вулиці, тож впоралися ми доволі швидко. А от коли ми дісталися до мантикор — стало складніше. Одна мантикора намагала з'їсти нашого хлопчика Артура! На щастя, лати розгризти їй не вдалося. Ваньсі змусив двох мантикор впасти з вежі, ще двох винесли ми. Остання намагалася загризти Вель, і Келнозз на диво влучно поцілив їй в голову. Мантикорі. Дивно, що не Вель.

На цьому поверсі ми знайшли мантикорячі гнізда і яйця. Келнозз запропонував їх забрати собі, і я з радістю розділила з ним майбутніх мантикорят. Завжди хотіла мати домашню тваринку. Ні, ви не подумайте, мені подобається Саміра, але вона скоріше компаньйон, ніж домашній улюбленець.

Наступний поверх — часовий механізм. Там постійно бігали механічні гноми. Вони мали б виконувати якусь роботу, але вже давно є звичайним сувеніром. Поки Ваньсі копався в механізмі, я трошки з ними побігала: вони такі смішні, особливо коли зі скрипом перевалюються з однієї ноги на іншу. Чомусь Келнозз щось засудливо сказав дроуською і підійшов до Ваньсі, не бажаючи дивитися на мої забавки. А Вель з Артуром посміялися. Хоч якась підтримка в цій неблагополучній родині.

Ваньсі визначив, що цей механізм був магічним. Шляхом командного дослідження, ми дійшли висновку, що механізм був таким собі передавачем інформації до іншого Плану. Допоки працював годинник — доти і працював передавач. Годинник зупинився з невідомих обставин 100 років тому, але ми знайшли записку від одного давнього дослідника Драккенхайма про птахів, які неочікувано стали більшими за розмірами.

Ми знаходилися достатньо високо, аби туман не діставав до нас. Було вирішено відпочити. Попереду на нас чекала битва з Червоною Графинею, а нас занадто виснажили битви з мантикорами і гарпіями. На цей раз снилися дивні сни: мене вели на страту в Ембервуді і виконали вирок прямо на площі. Вирок був іменем Короля...

Після пробудження ми піднялися на поверх вище. Точніше піднявся Келнозз, оскільки він єдиний, хто може бачити крізь магічну темряву. Зав'язався бій. Корисною бути мені не вдалося: закляття Графині мене неабияк налякало. Ненавиджу ці закляття, я постійно на них попадаюсь. Так ми з Артуром і просиділи налякані до моменту, коли Келнозз не відстрелив гарпію. Вель кудись втекла... Чаклун був дуже розлючений нашою бездіяльністю. Довелося його полікувати, щоб не так бісився.

Гарпія виявилась розшукуваною нами Марі Айзнер. У її скрині був перстень з гербом Драккенхайма. І закляття, що перетворило мене на мишу. Келнозз не став стримувати свої садистські нахили і пнув мене. Переживши усі мишачі передсмертні муки, я подумала, що вже і життю дженазі настане кінець. Але ні, поматюкала Келнозза і пройшло. У скрині також був лист до Марі, в якому Йохан просив дочку зберегти його скарб і тікати з міста. Зважаючи на те, що, патраючи гарпію, Ваньсі знайшов у ній муміфіковане тіло дівчинки, Марі Айзнер не змогла втекти.

Останній поверх Часової Вежі був кімнатою для механіка. Ми знайшли там лист позаминулого архімага до цього механіка. Тут була цінна династія ідіотів, які протягом ста років намагалися полагодити магічний годинник, що зупинився. Архімаг дізналась щось пов'язане з островом Скай, що може допомогти у ремонті Часової Вежі. Ваньсі копошився у книжках, а потім спустився вниз, аби розчленувати гарпію. У нього доволі дивні нахили, але я краще не буду жалітися, аби не опинитися під його ножем.

Ми з Келноззом залишилися в кімнаті відпочити. Десь за годину він почув дивну активність поверхом нижче. Я пустила Саміру перевірити: паладини та капелани Срібного Ордена. Капелан сказав, щоб мене взяли живою, інших за можливістю. Не чекаючи на візит, ми вилетіли з вікна. Келнозз перетворився на ворона, а я на вітер. Ми намагалися попередити Ваньсі і Артура, але вони вже були оточені. Їх змусили здатися, звинувачуючи в єресі та злочинах проти Едиктів Люмена. Я не могла дивитися на це, і матеріалізувалась якраз між капеланом і Ваньсі. Намагалася зрозуміти, у чому нас звинувачують та домовитися про менш грубий супровід. Слухати мене не стали: одразу організували кайдани та кляп. Кляті священники, ненавиджу їх.

Сумку я завчасно віддала Келноззу: не хотілося, аби знайшли лауданум. І добре, що зробила це: капелан Бероуз дуже завзято обшукував мене, ледве в труси не заліз. Але відмовити собі у задоволенні обмацати мій зад він не зміг. Ще й так огидно посміхнувся, наголошуючи на своїх «поганих манерах». Він знайшов у мене в кишені портрет Петри, який я колись намалювала від нудьги. Старий збоченець впізнав її і спалив малюнок. Тоді ж я відправила Кілліана по допомогу до Ліхтарів. Келнозз полетів, і я не була впевнена, чи він повернеться за нами. А Петра допомогла б Кілліану.

Дорогою в Ембервуд паладини принесли з катакомб непритомну Вель. Мені не дозволили наблизитися до неї, але я чула смішки паладинів і помічала, як вони торкалися її під одягом. Святі люди... Звісно.

Усю дорогу до мене чіплялися паладини. Я досі ніби відчуваю їхні доторки. Крізь броню, крізь одяг. Хочеться помитися, а краще — здерти з себе шкіру.

Кілька разів до мене обертався Бероуз, аби вкотре нагадати, що ми в'язні Срібного Ордену. Він насолоджувався нашою беззахисністю, відчував свою вищість. Але я знала, що його турбувала відсутність Келнозза. Окрім мене, прямої порушниці Едиктів Люмена, адепт іншої релігії мав безумовно викликати особливий інтерес Священного Вогню. Але їхня зустріч таки сталась. Біля млина, на підході до Ембервуда. Я ніколи не була така рада бачити Келнозза, як тоді. Він не покинув нас, але я гадки не мала, що він міг би зробити проти такої кількості паладинів. Проте я була певна: він мав план. І не помилилась. Це була засідка Палого Вогню.

Бероуз намагався кинути в нас вогнекулю і втекти. Вогнекулю він кинув, але не втік. Наш злий чаклун прострелив капелану коліна і той, як неочікувано, не міг більше тікати. Паладини розбіглися. Ну ті паладини, які залишилися в живих. Ми налякали бідного зброєносця, забираючи наші речі.

Я забрала у Келнозза сумку. І подякувала за порятунок. Я розумію, він робив це не для мене. Його скоріше турбувало те, що Ваньсі в небезпеці. Та й Артур теж його особливо не дратував. Вель... Ну хоча б її він, схоже, ненавидів трохи більше за мене. Впевнена, якби нас десь загубили дорогою, він би й не помітив.

Капелана ми залишили в живих. Один з паладинів Палого Вогню поговорив з ним і залишив його на нас. Я була зла на цього старого збоченця, тож кілька разів його вдарила і відрізала цього гидкого язика. Інше я залишила на Ваньсі — він був експертом з болю. Незважаючи на доволі приємний зовнішній вигляд, Ваньсі мав садистичні нахили. Катування, особливо представників Срібного Ордена, доставляло йому якесь особливе задоволення. Келнозз пошепки навіть зізнавався, що сам іноді боїться такої жорсткості хлопця.

Я не дивилася, що робив алхімік, бо пішла приводити до тями Вель. Я чула крики Бероуза і хрускіт кісток. Коли я закінчила і почула розмови Келнозза з Ваньсі, то побачила, що в одного в руках була відрубана голова Бероуза, а в іншого — хребет. У цей момент до млина прибула команда Ліхтарів на чолі з Петрою. Кілліан біг до мене з криками, що привів Ліхтарів на допомогу. Я подякувала йому і сказала, що все добре. Я підійшла до Ланг. Вона спішилась з коня і занепокоєно спитала, чи я не поранена. Окрім мутації від чуми, все було добре, але Петра сказала, що це одне циклопяче око не робить мене гіршою в її очах, і я гарна навіть така. Я не могла обійняти її через закривавлені руки, тому поцілувала у щоку і подякувала за допомогу, хоч вона і не знадобилася. Тоді Петра помітила Келнозза і Ваньсі, які досі тримали в руках частини Бероуза. Це її запевнило в тому, що ми всі живі і цілком здорові.

Але почувся плач. Артур сидів над рештками Бероуза. Той всю дорогу запевняв Артура приєднатися до Срібного Ордена. Я чула, як він казав про безкарні вбивства, грабунок і зґвалтування. Найкраща реклама, нічого не скажеш. Я намагалася переконати його, що Срібний Орден — не найкращі люди, та розуміла, що ми нічим не кращі. Мене постійно мучить совість за те, що ми зробили з Артуром. Ваньсі стер його пам'ять і ніби дав можливість на нове життя, але... Артура ніхто не питав. Він не хотів бути частиною нашої команди. Зараз він абсолютно беззахисний і розгублений, а ми лиш користуємося цим. Я знаю, що якби ми цього не зробили, то довелося б вбити його. Але і те, що Ваньсі зробив, я не можу вважати гуманним.

Заспокоїти Артура не вдалося, довелося погрожувати. Ненавиджу це. Ненавиджу себе за те, що не можу знайти жодного аргумента на нашу користь. Що не можу придумати нічого окрім погроз. Скільки не намагаюся бути хорошою людиною, я знову доводжу тільки протилежне.

Я подивилася на свої скривавлені руки. Бероуз був покидьком, та чи я краща за нього? Відповідати на біль болем. На вбивство вбивством. Змушувати когось страждати, бо мені не подобається ця людина... Я ніколи не хотіла бути такою людиною. Але можливо, це зло в мені просто неможливо викорінити. Можливо, Священний Вогонь має рацію, і кожна магічна дитина є злом? Принаймні я точно одна з таких.

Ми повернулися до Ембервуда. Келнозз сказав, що його домовленість з Матіас включала в себе зустріч з Дрекселем. Та насамперед від купив ящик для голови Бероуза і написав записку для Маршала. Відправивши безхатьком цю посилку командору Срібного Ордена, ми вирушили до Дрекселя. Дорогою до нього, Келнозз розповів, що Матіас просила провести проповідь Ліхтарям, і заручитися їхньою допомогою. Про це він і говорив з Дрекселем. Той погодився, але за умови попередньої особистої зустрічі з пані Матіас.

Під час розмови Келнозза з Дрекселем я пішла до Петри. Хотіла поговорити про те, чи розповіла вона батькові про насилля від побратимів. Дівчина відповіла, що він не говорив з нею, проте після моєї з Дрекселем розмови побратими перестали проявляти до неї небажану увагу. Я полегшено видихнула. Я хотіла вірити в те, що Дрексель дбає про дочку. Що він вживе заходів для її захисту. Але мені було шкода, що для цього знадобилося 5 років і моє втручання. Але Петрі загрожувало на одну небезпеку менше, і цього було достатньо, аби зробити мене щасливішою.

Від табору Ліхтарів ми направилися до Прогнутого Ряду на відпочинок. За нами був хвіст Срібного Ордена, але вони не наважувалися заходити на територію Королеви Ворів, тож провели ми ніч у відносній безпеці.