Місто Дракона

рік 1201 квітень 27

Розмова з Теодором Маршалом була не з найприємніших. Не люблю вірян. Особливо тих, чия робота вбивати. Як іронічно, що вийшов опис Келнозза.

Ну от так і сталося, що двоє подібних представників вели розмову про третю релігію. Можливо, воно навіть і на краще, бо хтозна, чим би закінчилася розмова про їхні вірування. Я не маю іншого чаклуна в кишені, а він нам ще потрібен. Напевно.

Келнозз розповів Теодору Маршалу, що сталося у «Щурячому гнізді». Щоправда, він дещо приховав. Повна історія звучала так: Келнозз спалив таверну, аби поховати душі. В процесі з'явилася істота, що назвала себе Богом початку і кінця, і продовжувала торочити про альфу і омегу, як і Келнозз, коли втратив здоровий глузд через нього (зробимо вигляд, що у Келнозза є здоровий глузд). Звісно, наш «священник» не втримався від небажаних коментарів щодо тих душ. Ну і тепер у нас половина команди має модні татуювання з альфою й омегою. Я ледве не отримала серцевий напад, бо не знала, що з ними робити. А ще половина Ембервуда чула, як Келнозз кричав про того Бога, поки ми намагалися його затягнути в Каплицю. Може його спалити, щоб той Бог більше до нас не доїбався? Там все одно вже процес початий, треба тільки додати трошки вогника. Зате скільки моїх нервових клітин буде збережено.

Теодор Маршал запропонував нам співпрацю. Варто було цього очікувати: всі від нас щось хочуть. Він запропонував нам бути їхніми агентами у Палому Вогні. Палий Вогонь хоче захопити Каплицю Святої Бренни і зокрема артефакт — посох Святого Вітрувіо. Ми вже чули про нього від Віщої, він зберігається у цій Каплиці і є важливим релігійним артефактом.

До речі, Віща розповіла нам ще дещо: про Корону Вестмара. Це неймовірно потужний артефакт, здатний змінювати реальність під очікування носія. Але для того, аби скористатися нею, потрібно віднайти шість печаток:

• Неосяжний посох, який належить архімагу Аметистової академії.

• Герб канцлера (Балрін Бартес)

• Знак лорда-командора.

• Філактерій Святого Вітрувіо.

• Перстень Голови розвідки.

• Печатка управляючого замком.

Відповідь Маршалу ми дали не одразу. Попросили час на роздуми. Він порадив уважніше послухати пропозицію Палого Вогню і тоді вирішувати.

Наступним нашим візитором був Ансом Ланг. Він дав 250 золотих за порятунок сестри, але після всього жахіття, що ми пережили, це смішні гроші. Я вимагала від нього більше, та мені були потрібні гарантії. Ланг вирішив, що я відмовляюся віддати йому сестру, що розізлило нас обох ще більше. Він казав це таким тоном, ніби я якийсь монстр. Розмови в нас не вийшло. Петру я йому, звісно, віддала: самі ми б їй точно належної допомоги не надали, а зі знайомими поряд буде легша реабілітація. Ансом пообіцяв, що до кінця дня принесе ще 750 золотих. Належного підтвердження його слів я не отримала, але і битися з ним не хотілося б. Я знаю, що погарячкувала тоді. Перед очима досі стояла картина непритомних компаньйонів, як їхніми тілами розповсюджувалися шрами з літерами. Я була налякана. Я хотіла, аби хоча б грошима ми отримали гарантії того, що наступна вилазка не стане останньою. Та мої почуття затьмарили розум, і я ледве не нашкодила команді. Я повелася дуже грубо, що було зовсім на мене схоже. Мені соромно і перед Ансомом, адже він, як і я, хвилювався за дорогу для нього людину. Не знаю, чи він дійсно прийняв мої вибачення, коли ввечері приніс гроші.

Коли Ланг пішов, я вирішила повернутися на млин. Можливо, вчора ми щось пропустили. Однак нічого дивного я там не знайшла. Наостанок вирішила перевірити мішок в одній з шухляд столу. У мішку виявилася карта бубнової дами. Я пригадала, що після нашого повернення з першої вилазки на дверях був випалений такий самий знак. Ми не звернули увагу, бо були втомлені, а потім і Ліхтарі прийшли... Коротше кажучи, щось тут нечисто, і про когось ми ще не знаємо. (Дописано: «Люди Королеви»)

Я повернулася до будиночку. Виявилося, до нас встигла завітати сама пані Матіас. Добре, що я пропустила ще одні релігійні бесіди. Мені вистачить. Все сталося так, як і казав Маршал: нам запропонували приєднатися до ударної групи для захоплення Каплиці Святої Бренни та віднайдення Посоху Святого Вітрувіо у підвалах каплиці. Пані Матіас здогадувалася про план Теодора Маршала, але все одно готова взяти нас. Також дала час на роздуми.

Незабаром завітала Рéка, тифлінг з Аметистової академії. Вона забрала в нас жеод, але замість грошей ми попросили артефакти. Вона погодилася надати нам їх ближче до вечора. Так і сталося. Провели ми день у повчаннях Келнозза, чому я не мала так говорити з Ансомом і обговоренням карти, знайденої на млині (виявилося, це знак людей Королеви — організації злочинців, що живуть на Прогнутому ряду в Драккенхаймі).

Разом із замовленими артефактами (спис для Парацетамола, бездонна сумка зберігання для команди і татуювання маскараду для Келнозза) Река принесла нам лист від Елдріка Руноткача — виконуючого обов'язки архімага Аметистової академії. Той значно зацікавився нашою командою і запросив на вечерю. Відмовлятися ми не стали. Для такого випадку я навіть вирішила гарно вдягнутися. Але поки я це робила, Река та Келнозз не стали обмежуватися ввічливістю, і кинули кілька раситських висловлювань у мій бік. Хто б блядь казав: мангал на двох ніжках і фіолетова носійка демонічної крові. Чіпати мага академії я не стала, але вибрики Келнозза вже занадто мене роздратували за день. Не витримавши, я плюнула чаклунові в потилицю (точніше в його капюшон), і продовжила збиратися. Я почула, як за тифлінгом зачинилися двері, і неочікувано Келнозз мене обійняв. Від здивування, що це була не спроба зламати мені ребра, я навіть розгубилася. Вибачень теж не було. Особливої ніжності в цих обіймах не відчувалося від слова зовсім. Активоване вугілля точно щось замислив. Коли він відійшов, я зрозуміла, у чому був його план. Весь мій одяг та білосніжне волосся було вкрито його сірим попелом. Я так старалась зробити гарний образ для вечері з архімагом! Я була готова вгризтися йому в горлянку, але це не було пріоритетом. Довелося використовувати замовляння, аби очистити себе від органічних відходів Келнозза (він сам просто купка органічних відходів).

Вечерю архімаг нам призначив у найдорожчому готелі Ембервуда — “Червоному леві”. Саме там і жили представники академії. Нас пропустили до зали, де вже був накритий стіл. Елдрік Руноткач був чоловіком у віці і з доволі втомленим виглядом. Він зробив нам комплімент, відзначивши, що ми просимо засоби виживання, а не просто гонимося за золотом. Про те, що золото ми теж дуже любимо, довелося ввічливо змовчати. Особливо Руноткача зацікавив Парацетамол. Архімаг навіяв йому спогади про якийсь театр із вирізьбленими трояндами. Робот викликав у чоловіка цікавість і певну відразу одночасно, це було легко помітити.

Також архімаг запропонував нам роботу. У Драккенхаймі є місце, що зветься Шрам — там дворфи добувають деліріум і мають свою кузню. Чоловік просив нас супроводити наступну поставку, що відбудеться наприкінці тижня, і домовитися з дворфами про торгівлю з Академією. Частиною нашої місії є також захист кузні і допомога дворфам на час виконання завдання. Ми погодилися. Руноткач обіцяв заплатити по 500 золотих на кожного і доплату на випадок непередбачуваних обставин. На цьому розійшлися.

Значно образившись (вкотре) на вибрики Келнозза та його підсоса-робота (Парацетамол не втримувався від таких самих образ, що й Келнозз), я вирішила піти провідати Петру. Тим паче, думаю, що подробиці порятунку дівчини зацікавлять і Ансома, і, можливо навіть, їхнього батька. Знайти табір Ліхтарів видалося місією складнішою, ніж я думала. Зі сторожової вежі мене направили до рову, крізь який пролягав міст. Тільки от він був піднятий і пройти до табору було неможливо. Довелося кричати через весь ров, що я мирна і взагалі я їм лейтенанта врятувала. За кілька хвилин до мене вийшов чоловік середніх років і представився Еліасом Дрекселем. Він щиро подякував мені за порятунок його прийомної доньки і провів до лазарету.

Петра почувалася краще, на її обличчі навіть потроху почав проступати рум'янець. Я вперше побачила її очі: блакитні, але в тіні лазарету здавалися більш сірими. Навіть крізь втому, в її погляді можна було побачити твердість духу. Це було щось притаманне військовим... Цікаво, чи погляд Кілліана став таким же?

Справді лікарі 4 експедиційного корпусу були вправними (що і не дивно, державі потрібна військова міць). Ми б ніколи не змогли б надати таку медичну допомогу. Пощастило, що стан дівчини нам вдалося хоча б стабілізувати. Пан Дрексель був постійно присутній під час нашої короткої розмови з Петрою. Це було дещо... Незручно.

Я спитала, як дівчина почувається. Сказала, що краще. Я не хотіла наполягати, тож мимохідь спитала, чи не могла б вона розповісти, що сталося з нею. Помітила, як Петра кинула короткий погляд на батька, перед тим як почати розповідь. Напевно, завдання, яке виконувала її група, було дещо секретним. Точно не для моїх вух. Наполягати на подробицях я не стала, зрештою, мене цікавили події з моменту викрадення дівчини щурами. На жаль, мої підозри справдилися. Ці тварюки ґвалтували її протягом тих двох днів. Вона і без того була поранена, тож лише зрідка приходила у свідомість. Тільки після моєї пісні вперше змогла спокійно заснути. Це порадувало мене: до цього я не була впевнена, чи моя пісня змогла допомогти. Петра ставилася до мене доволі приязно і дякувала за порятунок. Я не стала довго розпитувати її. Побажала якнайшвидшого одужання і пішла. Вона вразила мене своєю стійкістю. Чесно кажучи, навіть стало від цього не по собі. Після всього пережитого, усе, чого вона прагне — повернутися до своїх обов'язків. Я б так не змогла. У моїй голові засіло б лише два почуття: страх перед тим, що це може повторитися, і жага помсти. Хоча я гадки не маю, що справді коїться в її голові, та бачу, що ми різні. Переживши сексуальне насилля, я боялася свого кривдника найбільше за будь-кого у світі. Я не пускаю і близько жодного чоловіка, який не заслужив довіри. Я готова вбивати кожного, у кого побачу цей погляд... Бо вбити його я не змогла, і досі картаю себе за це.

Дрексель попросив про приватну розмову. Відмовлятися я не стала. У наметі він запропонував випити та поліз до шафи за грошима, яких там не виявилося. Я ледве стримала усмішку: ось де Ансом взяв гроші. Чоловік зітхнув, коли я назвала точну суму зниклих грошей. Сказала йому, що не варто турбуватися про це. Гроші ми отримаємо від Ансома, проте я вдячна і Дрекселю за щедрість. Той ще раз словесно подякував за порятунок Петри. Було навіть якось незручно від такої кількості подяк. Але приємно.

Пан Дрексель наполягав на тому, аби я розповіла про деталі порятунку Петри. Я не стала багато приховувати, лише змовчала про особистість Віщої. Це не турбота Ліхтарів, нехай розбирається з нею Срібний Орден. Також попросила бути поблажливими до щурів. Вони може й не живуть за всіма моралями людей, але вони таке саме суспільство, гідне на шанс на існування. Я бачила там не тільки божевільних фанатиків чи збоченців. Я бачила родини, їх малих дітей... Вони монстри за фактом народженням? Але ж вони не обирали бути щуролюдьми. Так само як і я не обирала народитися дженазі. Можливо, це були мої власні почуття, і я хотіла б для цих маленьких щурят долі кращої, ніж сама мала. Бо в очах людей цієї країни між нами не було жодної різниці. Якщо я дійшла до моменту, коли сам лорд-командор 4 експедиційного корпусу схиляє переді мною голову, то ці щури теж мають потенціал стати не небезпекою, а порятунком.