Місто Дракона

рік 1201 квітень 26

Сьогодні 27 квітня, але те, що сталося вчора було дечим страшним. Божевільним. Я вперше злякалася чогось настільки сильно. Я могла втратити свою команду... Але все по порядку.

Шлях до «Щурячого гнізда» лежав через околиці Драккенхайма. Завдяки цьому ми не заходили в туман, і значно зменшили час перебування під його впливом. Та по дорозі ми побачили старий розвалений млин. Вирішили трохи змінити маршрут та дослідити його. Цей млин був повністю списаний іменами, майже всі з яких були закреслені. Серед них ми знайшли ім'я Петри. Цим же почерком були написані та закреслені ще 5 імен. Лише ім'я Петри ще було чистим і написане відносно нещодавно: залишалася надія, що вона ще жива. Ми з Келноззом зайшли усередину млина, а Ваньсі та Вель залишилися оглядати його ззовні (Парацетамол чомусь вирубився зранку, якийсь заводський брак). На першому поверсі млина ми знайшли сліди крові та взуття. Поряд з ними — сліди лап. Ми припустили, що Петру щури викрали звідси.

Не обійшлося без пригод. Ми з активованим вугіллям знову посварилися. Він ледве не скинув мене зі сходів! Зате я на другому поверсі знайшла арбалет. Нарешті мені не доведеться битися у ближньому бою... Я бард, а не солдат.

На останньому поверсі я побачила дивну сумку. Вона була доволі важкою. Я вирішила, що оглядати дивні сумки не хочу, тож кинула її через вікно Келноззу (він тоді вийшов провітритися від свого антикварного пилу). Він сумку не зловив, точніше зловив, але потилицею... Я побачила, як він навіть нездорово похитнувся після того. Хто ж знав, що реакція в нього така ж, як і емпатія, — нульова? Довелося лікувати його... Пощастило, що я колись вивчила кілька корисних лікувальних заклять, інакше живою я б з того млина не вийшла. І взагалі, чого він так розізлився? Я ледве втрималась на сходах, і могла померти, якби його маленький жартик вдався! А він через якусь сумку зіпсував усі запаси їжі, що там були (так, виявилося, що в сумці було кілька консерв та близько 40 арбалетних болтів). Потім ще змусив просити вибачення і ввічливо просити в нього болти. Старий пердун. Сам же він ніколи й слова хорошого не скаже, що там вибачення! Чергове підтвердження, що характер в мене в рази кращий, хто б там що не казав (особливо сам Келнозз).

Коли ми перестали сваритися, то до нас приєдналися Ваньсі та Вель. Вель якимось чином встигла вимазатися в щурячому лайні та знайшла якийсь хід під млином. Ми все ж вирішили не ходити по дивних місцях і слідувати початковому маршруту. Дорогою ми навіть встигли трохи поговорити, і дізнатися трохи більше одне про одного.

Почну з себе, хтозна, може колись втрачу пам'ять. Я Ерзабет Лоренс, позашлюбна донька дрібного аристократа та джинна. Мій батько підприємець, займається торгівлею іноземних товарів, особливо з Елірії. У молоді роки подорожував Елірією, де і зустрів мою матір-джинна. У них зав'язався короткий роман, внаслідок якого народилась я. Матері була непотрібна дитина від людини, тож батькові довелося забрати мене до Вестмара. Едикти Люмена вимагали віддати мене до Аметистової академії, але батько боявся сорому за магічного бастарда, тож сховав мене у маєтку. Згодом він одружився із жінкою, з якою ледве не з дитинства був заручений, і в них народився мій молодший брат — Кілліан. У дитинстві ми інколи гралися разом, але згодом він подорослішав та став уникати так само, як і батьки. Можливо, це був саме їхній вплив. Батьки боялися мене, вони не знали, на що здатна дитина-елементаль. Я провела 20 років у замкненій кімнаті. Мені купували все, що я б захотіла, та ніколи не давали мені волю чи любові. Дуже рідко я могла вийти в сад нашого маєтку, аби подихати свіжим повітрям, і тільки вночі, аби ніхто не побачив. Частіше я бачила подвір'я через вікна балкону в моїй кімнаті. Я була немов привид маєтку Лоренсів. Три роки тому, коли Кілліану було 14, він покинув дім, і вступив до армії Вестмара. Менш ніж за рік після цього я втекла з дому. Мені допомогла родина Є Ваньсі, вони сховали мене від батьків. Якийсь час я мандрувала з ними, але згодом я вирішила подорожувати сама... Багато всього сталося за ці два роки, і це привело мене до краю прірви, а звідти — у Драккенхайм. Я уникаю представлень повним іменем, не хотіла б, аби у брата були проблеми. Хотілося б зустрітися з ним ще хоча б раз — це єдине, про що я думала, коли робила крок у прірву...

Історія Ваньсі куди щасливіша за мою. Він нащадок емігрантів з Елірії, калаштар. Їхня родина займалася травництвом, але через тиск церкви вони перекваліфікувалися у чаї, якими особливо відомий їхній рідний край. Чаї у них і справді дивовижні, що іноді мені навіть здається, що це якісь наркотики... А може і не здається. Ваньсі займається алхімією та подорожує Вестмаром, аби досліджувати нові рецепти.

Вель одна з найбільш загадкових членів команди. Вона напів орк, їй 27 років. Після смерті батьків вона була дуже засмучена, і перший досвід некромантії у неї стався через цю самотність. Вона підняла своїх батьків, та зрештою довелося їх відпустити та знову залишитися одній. Бідна дівчинка... Можу тільки уявити, як самотньо вона почувалася, аби вдатися до такої магії.

Перекошене їбало Келнозза я відчувала навіть крізь його маску. Він служить Королеві Воронів — богині смерті. Його робота: повертати до неї душі, які якимось чином оминули смерть, тож некромант в цій команді особливо його не влаштовувала. Свою історію він розповідав неохоче. Сказав, що був народжений дроу, та через власну, скажімо так, дурість (не здивована), він був проклятий і став істотою, якою є зараз. Його тіло постійно тліє, через що і присутні його особливі прикмети: прекрасний сірчастий парфум та попіл повсюди. Обличчям він після прокляття теж не вдався, добре, що маску носить. Врешті-решт він почав служити Королеві Воронів, і його ворон-фамільяр насправді є багатолітнім духом, що слідкує за ним.

Як і очікувалося, щасливих історій в цій компанії годі й очікувати. Щасливі люди не ходять у місто-привид, аби рятувати невідому дівчинку від щуролюдей. Ансом, до речі, дав нам її опис: невисока, приблизно 160 см зросту, темне волосся, виразні риси обличчя, форма Ліхтарів. Ну, це краще, ніж нічого. Міг би фото якесь дістати чи від руки намалювати.

У «Щурячому гнізді» на розвідку відправився Келнозз. Він виявив, що це місце сповнено душ, замкнених у якій часовій петлі. Схоже, Королеві Воронів це теж не подобається, бо він твердо вирішив повернутися за ними після того, як ми знайдемо Петру. Тут я могла з ним погодитися: ці бідні люди змушені вічно проживати останні моменти свого життя, і не всі ці моменти щасливі. Вони заслуговують на спокій. Сподіваюсь, у світі його Богині вони могли б знайти цей спокій.

На першому поверсі таверни була величезна дірка в підлозі. А на барі — пляшка дорогого джина, яку я швиденько прибрала до рук. Ми спустилися вниз, і опинилися в підземних ходах щуролюдей. Сморід стояв жахливий. Ми побачили кілька порожніх кімнат з ліжками, а далі в підземеллі знайшли кімнату з купою часнику та щуром. Щур був доволі звичайний за розмірами, але рухався немов чийсь фамільяр. Ми з Келноззом провели доволі милу розмову з ним, і дізналися, що його господарка вже йде до нас, а він просто стереже часник. Напевно, мені не дано осягнути всієї щурячої логіки. Хто буде, блядь, пиздити в них часник?

Господаркою щура виявилась стара щуролюдка, яку звали Віща. Вона була магом, що знатно здивувало нас. Ми пояснили їй, що прийшли за Петрою Ланг і підемо мирно, якщо нам її віддадуть. Віща сказала, що це питання ми маємо вирішувати з їхнім принцом. Нам зав'язали очі та повели на авдиєнцію з ним. Першою ми побачили кімнату, завалену сміттям. Складно сказати, що вона була особливою: сміттям та органічними відходами там смерділо всюди. Мені доводилося затримувати дихання, аби не додати до їхньої колекції мій сніданок.

У цій першій залі був самопальний сміттєво-гівняно-кривавий вівтар із такою ж статуєю, в очах якої було два кристали деліріума. Ніхуйово щури живуть. Навколо вівтаря стояли 6 жерців. Картина видавалась знайомою: так робили жерці Священного Вогню. Від Віщої ми дізналися, що цього Бога звати Скевр. Це була якась мала релігія, придумана самими щурами, бо ніхто про неї ніколи і не чув.

У другій залі на нас чекав їхній Принц. Мені вистачило одного погляду на нього, аби зрозуміти, що я нізащо не піду звідси, допоки не переріжу його горлянку. Він сидів на імпровізованому сміттєвому троні. Трохи нижче на колінах стояли двоє щуролюдок, які імітували сходи. У нього між ніг сиділа ще одна — вона смоктала його щурячий корнішон. Інші двоє щуролюдок танцювали йому східний танець, який зумів образити навіть мої джиннові гени. І останні двоє щуролюдок робили цьому Принцові масаж (дивно, що плечей, а не простати). Цей очевидно самопроголошений монарх кайфував від життя, на відміну від його «наложниць». Я одразу відчула його гидкий погляд на собі. Впевнена, що промовила тоді «я вб'ю його», але не знаю, чи почув хтось...

Ми мали тримати обличчя. Тут було ціле місто щуролюдей. Ми мали забрати Петру. За будь-яку ціну я мала врятувати дівчину від цієї потвори. Реверанс, витончені манери, трохи солодкуватих фраз — і принц вже прихильний до нас. Таких як він, голодних до возвеличення та самозакоханих ідіотів, дуже легко прочитати. Вони не ставлять тебе ні у що, бо ти жінка. Ти м'ясо. Таке саме, яке вони подають щодня на свої столи. Такою була і умова Принца. Замість Петри він хотів мене, як м'ясо для трахання. І ще з десяток кілограмів м'яса для їжі. Я намагалася вирішити питання швидше, віддала їм всю свою провізію і була готова залишитися, але Принц не поступився. Жадібна тварюка. Перед тим, як ми повернемося в Ембервуд, він наполягав, щоб ми залишилися на трапезу на честь їхнього Бога Скевра. Довелося залишитися. Допоки щури готували все необхідне, Принц поміняв свої умови. Сказав, що якщо зроблю такий же гарний мінет, як і його наложниця, то зробить знижку за Петру, а якщо зроблю гарний масаж, то не проситиме м'яса взагалі. Хах, він навіть перевершив мої очікування. Він був ще огиднішим, ніж я могла уявити. Я погодилася зробити масаж, та він не був занадто задоволений, а от моїм навичкам танцю він був цілком радий. Стримати свій гнів ставало все складніше, коли я побачила, що одна з його наложниць була вагітною. Наскільки бажаною була ця вагітність? Наскільки бажаним був секс з цим покидьком на такому терміні? Питання риторичні. Я була готова вгризтися в його горлянку, розірвати його на шматки, та не могла... Тоді я б підвела команду. Тоді б я не врятувала Петру. Треба чекати. Правильний момент обов'язково мав настати.

Він настав. Принц почав верзти нісенітниці про те, що я наложниця Скевра і він має зачати зі мною дитину. У той момент Келнозз мене приємно здивував своїми навичками переконання (виявляється, він вміє не тільки погрожувати). Йому вдалося переконати щуролюдей, що я і є Скевр. А він мій проповідник (уявляю, як він стримував своє релігійне нутро, щоб погодитися з цим). Тоді я вхопилась за цей шанс. Я перевернула уявлення щуролюдей. Можливо, лише на мить, та сподіваюсь, що назавжди. Я оголосила Принца негідним трону, бо він підвів мене. Я зробила ватажком щуролюдей Віщу, яка явно не очікувала цього від мене. Я наголосила, що в цьому суспільстві жінка — рівня самому Скевру, і повага до неї є найвищим обов'язком. Так, можливо, це було занадто. Але я не могла допустити, аби тут так і продовжувалися ці знущання. Я жінка і я завжди буду на стороні жінок. Якщо я отримала таку владу, хоч і на мить, я зроблю все, аби захистити їх.

Віща весь час виглядала не сильно захопленою владою того Принца. Як ми дізналися потім — вона жриця Священного Вогню на ім'я Катерина Браун. Після катастрофи вона обернулася на щуролюдку, через що церква відреклась від неї. Вона хотіла обернути суспільство щуролюдей у віру Священного Вогню і просила привести до них Срібний Орден, аби визнати щуролюдей вірянами Священного Вогню. Ми прийняли цю умову. Звісно ж, вона не вірила в те, що я Скевр. Впевнена, серед щуролюдей вона не одна така.

Вона віддала нам жеод і привела до місця, де тримали Петру. Тоді я вперше побачила її. Зовсім дівчинка, вона була одного віку з моїм братом. Знесилена, побита, без свідомості лежала на холодній підлозі. Над нею схилявся Принц, якого я мала необережність відпустити, відволікшись на Віщу. Цей щур, ні, справжня криса, схилявся над непритомною дівчиною, збираючись зґвалтувати її. Ми вже могли бачити його кривий щурячий корнішон. Я припускала, та тоді впевнилась — він вже робив це з нею. Можливо, не він один. Вони ґвалтували цю знесилену дівчину. Брали те, що хотіли і тримали б її, допоки вона не померла. А можливо, вони б і не одразу це навіть зрозуміли. Далі все було як в тумані. Лють застилала мої очі, мою свідомість. Пам'ятаю, я дістала рапіру і приставила до горлянки Принца. Він кричав щось, напевно, заперечував, що я Скевр. Він все ще бачив у мені м'ясо.

Так само, як і Далаїр. Я пам'ятаю той погляд. Погляд чоловіка, чиї вуста клялись мені в коханні, та очі ніколи не бачили в мені щось окрім власної втіхи. Він так само брав мене, коли хотів. Він ніколи не питав. Ніколи не турбувався про мій стан. Було боляче. Від його доторків залишалися опіки, не всі з яких мені вдалося залікувати... Він був таким же монстром, як і цей щур. Як і всі ті, хто дивиться на мене цим поглядом. Як ті збоченці, які приходили до дитячого борделю Далаїра. Як той аристократ, якого ми зустріли днем раніше. Вони всі — просто монстри. І я винищуватиму кожного, кого зустріну на своєму шляху. Вони не гідні жодної миті на цьому світі. І я не подарую їм їх.

Келнозз допоміг мені здолати Принца. Той намагався вбити Петру, але Ваньсі зміг подбати про неї. Закляття Келнозза взірвало щуролюдові голову. Тоді, усе ще непритомна від люті, я схопила його тіло та показала всьому місту. Я змусила їх боятися. Боятися піти проти моєї волі. Боятися бути такими, як він. Я ніколи не хотіла влади, а тим паче лякати невинних людей, хизуватися вбивствами. Тоді в мені палала лють за все те, що він зробив з Петрою. За все те, що сталося зі мною. Думаю, я переживала власний біль через ситуацію з цією дівчинкою. Вона справді стала особливою для мене. Я перестала тікати від свого минулого. Я стала бажати помсти за той біль, що пережила. Далаїре, чи зустрінемося ми знову? Я маю закінчити те, що мала ще в ту ніч. Ти маєш отримати те, на що заслуговуєш.

Віща вивела нас на млин. Петра, хоч і була стабілізована, але все ще була в жахливому стані. Келнозз ніяк не міг заспокоїтися з тими душами. Тоді вже увімкнувся Парацетамол і зустрів нас на млині. Разом з ним і Вель Келнозз повернувся до таверни, аби віддати її вогню та упокоїти душі. Ми з Ваньсі залишилися з Петрою, я намагалася хоч якось покращити її стан магічною піснею, та нічого не встигла. Ті троє повернулися занадто швидко, Келнозз ніби збожеволів, торочив увесь час про альфу та омегу, про те, що ВІН йде за нами. Усе його тіло покривали шрами з літерами альфа та омега. Тоді ми вперше побачили його обличчя, і без того не найкрасивіше, та ще й покрите свіжими шрамами. Ми намагалися привести його до тями, але все було дарма. Парацетамолу вдалося на хвилину вирубити його. Ваньсі намагався знайти причину такого стану, але мітки перейшли на нього. Хлопець втратив свідомість майже моментально. Потім мітки почали з'являтися і на тілі Парацетамола. Це було схоже на справжнє пекло. Крики болю, божевільні проповіді Келнозза. У мене на руках була непритомна Петра, і ми були абсолютно одні. Єдине, що я знала — молитва Священного Вогню, яку я колись чула. Заледве змогла пригадати текст, та на щастя це змогло повернути хоч трохи розуму в їхні тіла. Вель і ще відносно притомний Парацетамол взяли Ваньсі і Келнозза. Я взяла на руки Петру, і так ми повернулися до Ембервуда. Одразу до Каплиці Святої Арденни. Капелан наказала привести до неї підмогу зі Срібного Ордена, і з ними вдалося стабілізувати стан заражених. Паладини допомогли донести їх до нашого будиночку, де я до самого ранку грала для них магічну пісню, сподіваючись, що це змусить їх почуватися краще... Пам'ятаю, що почула, як переривчасте дихання Петри нормалізувалося, і лиш тоді дозволила собі заснути. Було навіть байдуже, що я була на підлозі.

Зранку до нас завітав Теодор Маршал — лорд-командор Срібного Ордену. Саме він був одним з тих, хто тоді прийшов зі мною до Каплиці, коли їх покликала капелан. Він нічого не тямить у цих лікуючих молитвах, тож стояв зі мною у дверях і намагався розпитувати. Я нічого не знала, бо не була з Келноззом тоді, коли це сталося. Я була дуже знервована і рвалася допомогти, але розуміла, що нічого не можу зробити. Моя команда могла померти, а все що, я робила — стояла у дверях і сподівалася, що молитви капеланів їх врятують... Я тримала на руках непритомне тіло Петри Ланг і так само нічим не могла їй допомогти. Я абсолютно нічого не могла зробити. Лише спостерігати. Лише сподіватися. Якби ми були далеко від Ембервуда, вони б померли. Ця думка й досі переслідує мене.