Місто Дракона

рік 1201 травень 16

Зранку ми вирушили до Ембервуда. Вчора ми весь день провели на Прогнутому Ряду, тож і записувати не було що. Келнозз магічно зняв з мене накопичену чуму і я проспала весь день. Ваньсі за цей час законсервував голову Йорена у формаліні. Я не стала заперечувати, оскільки цілу добу мертва голова не пролежала б безслідно. Нехай побавиться цей немаленький садист.

А от Руноткач наш підхід не оцінив. Виявляється, він хотів допитати цю голову, а у формаліні вона стала вже непридатною для цього. Я ніколи не любила дивні схильності Ваньсі так сильно, як цього дня. Мало що міг розповісти той труп... Нас могли б викрити.

Келнозз почав розповідати Руноткачу про Кривбекні та релігійні вподобання Йорена. Архімаг розповів нам про те, яка небезпечна ця книга, і взагалі її не варто чіпати. То й сказали йому, що вона благополучно згоріла. Руноткач добровільно-примусово змусив нас співпрацювати з ним і запропонував угоду щодо Ґраймер. Фактично це була дзеркальна угода. Руноткач розумів, що таку пропозицію ми, скоріше за все, вже отримували від минулого архімага. Однак він не подумав про те, що Ґраймер змусила нас підписати магічний контракт, і тепер ми її полонені, а не союзники.

Одразу після розмови з архімагом, я поспішила до коваля. Він встиг завершити шпильку, тож я задоволена повернулась до Червоного Лева. Ваньсі вчора зробив під шпильку коробочку з залишків Бероуза, які він мав. Я не стала питати, які саме його частини стали оздобленням. Маю визнати, що вийшло дуже гарно. А от Келнозз написав на моє прохання лист-привітання. Дроуською. На щастя, нічого образливого для Петри там написано не було, як я дізналася пізніше.

Я орендувала кімнату в Червоному Леві та зайшла до Руноткача. Після невдалої дружби з Драккенхаймськими воронами, я знаходилася у дивному стані. Вирішила, що варто звернутися за допомогою до мага. Раніше я не помічала симптомів через чуму, проте зараз це стало помітно. Руноткач мене вилікував. Навіть не попросив оплати. І кудись він дуже поспішав після нашої розмови. Я питати не стала, але варто буде дослідити це питання пізніше.

У номері я нарешті прийняла довгоочікувану ванну та перевдяглась у сукню, яку колись мені подарував Артур. Вона була доволі мила, однак вдягати її не було приводу. Вирішила, що на день народження Петри можна було б її вигуляти. Зброю я також сховала до сумки, залишила лише сонячний клинок. Про всяк випадок. Макіяж теж нанесла. Після того, як у моїх грудях з'явився деліріум, я жодного разу не фарбувалась, тож вийшло не так, як я хотіла. Але все одно хотілося виглядати гарно. Хоча я завжди гарна. Але сьогодні... Хотілося по-особливому.

Кілліан теж оцінив мій образ. Весь час уважно спостерігав за мною усіма своїми очима і просився навіть подивитися на нас з Петрою. Ця його збочена версія мене дратувала. Якби це був не мій брат, то його б вже давно знайшли мертвим. Але я знала, що це лиш одна його частинка. Кілліан інший. Я вірила в це.

Я не змогла не прикликати Саміру. Була дуже рада її поверненню і дуже перепрошувала за те, що вже вдруге не змогла її захистити. Муркотіння фамільяра заспокоїло мене і змусило почуватися краще. Я чомусь дуже хвилювалася перед зустріччю з Петрою. Думала, чи сподобається їй подарунок, чи захоче вона провести цей день зі мною. Це її 18-річчя, і вона б хотіла провести його з близькими. Можливо, з батьком. Хоч я вже зібралася купити квитки до цирку, який раптом вирішив навідатися до Ембервуда, але сумніви нікуди не зникали. Саме тому я придбала ще три додаткових квитка для команди. Відправила Саміру до них, а сама пішла до Ліхтарів. Мене, як завжди, впізнали і без проблем впустили усередину. Солдати у таборі заглядалися на мене подекуди голодними поглядами. Я стримувалася, аби не дістати з сумки ґвинтівку. Але навряд чи Дрекселя влаштує виправдання «роздягали мене очима». Кілька разів кинула холодні погляди на них, і це трохи допомогло позбутися небажаної уваги. А от охорона на вході до медпункту була не така ляклива. Вони посміхнулися і впустили мене усередину. Там стояв Дрексель. Він стояв спиною до мене, тож я намагалася швидко злиняти, але охорона мене не випустила. Ну от чому, коли я не хочу з ним пересікатися, він завжди тут?

Виявилося, він робив зачіску для Петри. Дівчина була рада бачити мене. Явно радісніша за батька. Дрексель попередив мене, що я маю повернути його доньку завтра зранку цілою і неушкодженою. Як завжди, погрожував повісити на стіні табору. Показав, що деякі його підлеглі вже там висіли, десь з десяток. Вони були з тих, хто ґвалтував Петру протягом цих років. Інших дівчина просила помилувати. Поставити мене в один ряд з ними і погрожувати повісити поряд було не найкращим рішенням Дрекселя. Зрештою, я маю вогнекулі. Я так само натякнула чоловікові, що мани в мене достатньо на випадок, якщо за моєї відсутності з Петрою щось станеться. Я буду дуже навіть не проти спалити дотла цей клятий табір.

Тоді Дрексель сказав щось дивне. Сказав, що його зять колись казав так само. Згадував якусь дочку. Серед усіх своїх знань про Еліаса Дрекселя я не могла знайти й згадки про біологічних дітей. Та й будь-яких дітей окрім Ансома і Петри. Чоловік швидко перевів тему.

Я подарувала Петрі шпильку і вона дозволила мені зробити зачіску з нею. Дівчині також дуже сподобалась шкатулка від Ваньсі, але матеріали оздоблення вона чомусь не оцінила. Усього лише скромний капелан Срібного Ордена.

Привітання від Келнозза прочитав Дрексель. Виявляється, він знає не тільки вищу ельфійську, а ще й дроуську... Окей, можливо цей чоловік мене лякає. Зовсім трохи. Келнозз написав про те, щоб Петра мене забрала від нього. Він навіть готовий платити аліменти. Старий хрищ.

Ще трохи познущавшись над лордом-командором, я разом з Петрою направилась до ресторана Червоного Лева. Це було не дуже популярне місце. Насамперед, через доволі високі ціни. Петра розповіла, що Кілліан колись хотів повести її сюди, але грошей не вистачило б. Чекаючи на замовлення, ми почали говорити. Мова зайшла за Кілліана. Я розповіла Петрі про свою родину і ставлення до них. Кілліана я безсумнівно люблю і хочу врятувати, проте не можу сказати те саме про його батьків. Якщо вже й є люди, яких би я назвала своєю родиною, то це моя команда. Я розповіла, що заради них повернулася з Вічної Весни. Те місце показало моїм домом маєток Лоренсів, але воно завжди було лише моєю кліткою. Свій дім я знайшла поряд зі своєю командою. Допоки вони поряд — я вдома.

У розмові я наважилася розповісти їй і про свої почуття. Це було складно і хвилююче. Адже я ніколи не знала кохання, навіть не впевнена, що я відчувала до Далаїра. Те, що я відчуваю до Петри, докорінно відрізняється, і я заплуталася... Проте я б хотіла, аби це було коханням. Бо це почуття є причиною, чому я хочу вижити. Моєю надією.

На це зізнання Петра відповіла мені. Сказала, що хотіла б, аби я це відчувала. Аби це було коханням. Мені було складно повірити, що її турбували мої почуття. Ще складніше — у те, що вона відчуває те саме. Я була впевнена, що увесь світ ненавидить мене. Не розуміла, чому — просто знала. Але помилялась. Петра ніколи не відчувала до мене ненависті. Навіть навпаки.

Тоді я спитала її, чи можу поцілувати. Дещо нервувала, коли вона відповіла, що я не маю питати про таке. Але вмить її губи торкнулися моїх. Вона цілувала мене так жадібно, ніби тільки й чекала цього. Її руки торкалися мене: я відчувала тепло її обійм крізь тонку сукню. На мить я забула про все: про людей навколо, про Драккенхайм, про всі можливі місії. Для мене існували лише ми і цей поцілунок з гіркуватим присмаком вина. Смак цього 15-річного вина за 60 золотих я вже точно ніколи не забуду. По-перше, це був абсолютний грабунок. По-друге, це смак поцілунку, про який я мріяла останні тижні.

Коли доторки Петри стали занадто інтимними, я відсунулась. Я не можу сказати, що мені було неприємно, скоріше... страшно. Спогади про Далаїра досі отруювали мене. Я досі відчувала його руки, коли хтось торкався мене. Бачила його очі, коли хтось дивився на мене. Досі боялася тепла, очікуючи, що воно обернеться для мене пекельним полум'ям.

Петра не наполягала і одразу сіла на свій стілець, коли я різко розірвала поцілунок. У паніці я намагалася знайти хоч щось, аби перевести тему. Мені на очі попалась арфа. Музичні інструменти в Червоному Леві були розкішшю, тож обирати не доводилося. Фортепіано я, на жаль, не володіла.

Я підійшла до інструментів, оглядаючи арфу. Третини струн там не було і вони були жахливо налаштовані. Не пам'ятаю, скільки часу мені довелося витратити, аби змусити її хоч якось звучати. Проте я не здавалася, і врешті-решт мені вдалося повернути їй звучання. Я не грала на арфі вже більше двох років, тож мої навички дещо заіржавіли. На щастя, я добре пам'ятала як співати, і мою погану гру було не так помітно. Пам'ятаю, що написала цю пісню колись давно, надихнувшись романтичною повістю з бібліотеки батька. У мріях про кохання, що могло б зупинити навіть нескінченну зливу у моїй душі. І, можливо, я змогла відчути його.

Слухачі були захоплені. З підсобки вийшов навіть старий сомельє, який виносив нам вино. Усі аплодували мені, коли я закінчила свій виступ. Найбільше захопленою була, звісно, Петра.

Після трапези ми піднялися до кімнати. Залишалося ще кілька годин до початку циркової вистави. Петра намагалася натякнути мені на секс, проте я як завжди запанікувала і відповіла їй щось дурне. Я не знала, чого хочу, а чого боюся. Я довіряла їй, знала, що вона не нашкодить мені. Але тінь мого минулого не зникала і все більше поглинала мене. Я спалила той будинок, нещодавно я впевнилась у тому, що Далаїр мертвий, але він все одно жив десь там у моїй пам'яті. У моїх страхах, у моїх нічних жахіттях. Він міг померти тисячу разів, але мій біль нікуди не зникав.

Петра захотіла прийняти ванну. Я підготувала теплу воду для неї, проте дівчина захотіла, аби я приєдналася. У ванні цілком вистачило б місця на двох. Хоч було і незручно, але я погодилась. Я не могла постійно боятися. Я хотіла бути ближчою до Петри, і лиш цей страх зупиняв мене. Я хотіла наважитися. Першим кроком було погодитися на цю спільну ванну. Я не соромилася показувати своє оголене тіло. Я знала, що я гарна. Погляд дівчини лише підтверджував це. Я думала, що мене з'їдять ще до того, як я залізу у воду.

Оскільки я готувала воду для Петри, то вона була гарячішою, ніж я звикла. Можливо через це доторки дівчини розпалювали мене сильніше. Можливо через це моє бажання стало сильнішим за страх. І коли Петра цілувала мене, то я була згодна на все. Я хотіла відчувати її більше, ніж могла. Її руки опускалися до моєї шиї і грудей, поцілунки ставали пристраснішими. Я відчула доторк її пальців до кристала деліріума. Це було приємно. Вона спитала, чи не доставляє він мені біль. Поки що боляче не було, хоч кристал і був дещо чутливим. Я відчувала дискомфорт, коли носила одяг, проте цей камінь вже був частиною мого тіла. За ці пару тижнів вже звиклося. Більше дискомфорту доставляла аметистова чума.

Петра сказала, що спробує знайти спосіб витягнути його з мене і повернути мені душу. Вона була першою, хто припустив, що це можливо. Я не розуміла, чи вона настільки наївна, чи дійсно має думку про те, як це можливо. Але тоді мені було байдуже. Я була зосереджена на тому, чого бажала найбільше. Її. Петра помітила це і знову поцілувала мене. Вона різко стиснула мої груди у долоні. Я напружилась, не очікуючи різкого руху. Проте це не було неприємно, навіть навпаки. Дівчина відчула це і розстисла руку, торкаючись мене ніжніше. Це, безсумнівно, подобалося мені набагато більше. Вона була уважною до мене. Вона не хотіла, аби мені було дискомфортно.

Я сказала, що зовсім не маю сексуального досвіду. Петра сказала, що мала цього досвіду навіть забагато. І якщо я хочу цього, то вона навчить мене. Я хотіла. Ніколи не думала, що можу так сильно хотіти. Вважала, що секс мене не цікавить. Навіть коли Далаїр був турботливим до мене, коли була закохана в нього, я не відчувала цього бажання. Все почалося з його примусу. Але, можливо, мені просто був потрібен час. Або інша людина. Я божеволіла від того, як сильно жадаю торкатися Петри. Як сильно мене п'янять її доторки, її поцілунки. Коли її губи торкалися моєї шиї, коли руки досліджували кожен сантиметр мого тіла. Мої думки були лиш про неї. Лише про нас.

Я ніколи не уявляла, що можу насолоджуватися цим. Що це може бути так приємно. Я знала, що секс має приносити задоволення, проте ніколи не уявляла яке. Я відчула жар доторків, що не обпікали до болю, а відгукувалися дивним поколюванням внизу живота. Її поцілунки залишали сліди, і це лише сильніше збуджувало мене. Пальці Петри торкалися мене все нижче, допоки не проникли усередину піхви. Чорт забирай, це ніколи б не зрівнялося з Далаїром. Після кожного сексу з ним... Ні, після кожного його зґвалтування я мала лікувати розриви та опіки. Петра ж знаходила чутливі точки, спостерігала за кожною моєю реакцією. Вона просила казати, якщо буде дискомфортно. Та єдиним дискомфортом було те, що мені було недостатньо. Я хотіла більше, відчувала, що якщо вона натисне трохи сильніше... Я благала її про це. І вона дослухалась до кожного мого бажання. Її рухи стали швидшими, і пальці ніби проникали глибше. Разом з її поцілунками вони занадто сильно стимулювали мене. Я стискала її плечі, залишаючи подряпини. З кожним її рухом дихати ставало важче, допоки важкі подихи не перетворились на стогони. Після перших стогонів Петра перестала цілувати мої губи, спускаючись нижче до шиї. Коли її язик торкнувся мого соска, я вже остаточно полишила надії не збожеволіти. Дівчина точно не хотіла залишати мене у здоровому глузді. Вона робила все, аби я не мала й шансу. Стогони перетворювалися на крики. Я хаотично хапалась за неї, ніби це могло допомогти мені не збожеволіти. Не помічала, скільки подряпин залишала на її спині та шиї. Не турбувалася, чи хтось почує мене. Я відчувала тільки її поцілунки на моїх грудях, її пальці всередині та задоволення, що тільки зростало. Раптом вона прибрала пальці, змусивши мене благати її продовжувати. Дівчина мовчки посміхнулася, цілуючи мою шию і залишаючи на ній слід. Тоді вона знову провела пальцями між моїх статевих губ. Їй вистачило кількох секунд, аби знайти клітор. Мені вистачило одного її доторку, аби зрозуміти, що я сьогодні точно сконтактую з богом. Не впевнена, з яким саме, але я б повірила, якби мені сказали, що це був не оргазм, а вознесіння. Петрі вистачило ще кількох рухів, аби довести мене до нього. Це був мій перший в житті оргазм і це було, чорт забирай, неймовірно.

Я обійняла Петру за шию, цілуючи. Я була впевнена: я кохаю її. Я віддала вже їй своє серце і тіло. Якщо хоч на мить поверну собі свою душу — без роздумів віддам і її. Мені байдуже правильно це чи ні: я належу їй всеціло. Вона вже давно полонила мої думки. Вона стала сенсом мого існування. Причиною жити... Вона — увесь мій світ. Світ, у який я хочу вірити.

Ми ще деякий час лежали у воді. Я використала магію, аби знову підігріти її, відчуваючи, що Петрі вже стало холодно. Я лежала в її обіймах, приходячи до тями. Ми цілувалися. Повільно. Це були найніжніші поцілунки в моєму житті. Цей поцілунок відчувався як мовчазна вдячність. Петра обіймала мене, погладжуючи мою спину. Я побачила подряпини на її шиї і хотіла загоїти магією, але вона зупинила мене. Попросила залишити. Я не стала наполягати. Зрештою, я теж не хотіла позбуватися її слідів.

Одягаючись, я помітила погляд Петри, що досліджував візерунки на моєму тілі. Це були візерунки, притаманні джиннам. Знала, що це було незвично, тож пояснила, що це особливість мого походження. Дівчина спитала, чи вони щось означають, але я не знала нічого, окрім того, що не кожен джинн мав їх. Моя мати була могутньою, і можливо вони було знаком сили, і передалися мені від неї. Я помітила, що ці візерунки розповсюджувалися моїм тілом залежно від того, як зростала моя магічна сила. Але не була точно впевнена, що ж вони насправді означають.