Місто Дракона

рік 1201 травень 6

До дня народження Петри 10 днів

Знову дивний сон. Очі. Мільйони очей. Кожне з них відображало спогади свого власника. Вони були розташовані по всій башті, якою я летіла нагору. На вершині башти сидів біголдер — стародавня істота-спостерігач. Він виглядав як величезне око з меншими очима-відростками. Біголдер не звертав на мене увагу, він дивився на Драккенхайм. Я почала бачити картини минулого та майбутнього, увесь Драккенхайм, кожну комашку на листку. Це ставало нестерпно, я не могла витримати такий величезний потік інформації. Темрява. Зала. 6 тронів і якийсь механізм.

Я прокинулася рано. Дуже рано. До нас ломився паладин Срібного Ордена.

Паладин (П): Я хотів запропонувати вам роботу. З винищення єретиків.

Я: І скільки ви за це хочете платити?

П: Ми розраховували, що ви це зробите з великого релігійного потягу.

Я: Не сподівайтеся. Скільки платите?

П: Тисяча.

Я: Мало.

П: На кожного.

Я: Мало.

П: Дві тисячі.

Я: Шановний, якщо Ви збираєтеся збільшувати суму зі швидкістю тисяча золотих у хвилину, то ми тут щонайменше на 10 хвилин затримаємося.

П: Ви хочете 10 тисяч?

Я: Стільки Палий Вогонь нам заплатить за свій захист. Запропонуйте більше і ми подумаємо.

Після цього він пішов. Якісь вони жадібні як для єдиної релігії на континенті.

Я вийшла у селище. Хотіла придбати лютню, проте все було зачинено. Хотіла зайти до Аметистової академії за артефактами, але і вони всі спали. Не спали тільки паломники. Вони потроху збиралися у таборі Палого Вогню. Я поговорила з одною старою ельфійкою-паломницею. Вона казала, що її син був благословенний золотим деліріумом. Переконати її не йти на цю самогубчу авантюру не варто. Жінка і так знала, що залишилося їй недовго (по ній було видно).

Я вирішила піти іншим шляхом. Коли зібралося достатньо людей, я вийшла на їхню імпровізовану сцену (ешафот). Вирішила виконати одну з останніх написаних мною пісень. Навіть не знаю, що керувало мною, коли я співала її. Коли присвячувала її Петрі. Згадувала її обличчя, усмішку. Пам'ятаю, вона була першою, хто так щиро усміхався мені. Хто не дивився на мене, як на прокажену. Петра завжди виглядала радісною, коли ми зустрічалися. Це зігрівало моє серце. Давало надію, що мене можуть прийняти в цьому світі.

Переконати натовп подумати про тих, кого вони залишають, йдучи на смерть, мені не вдалося. Однак мені вдалося роздратувати Флінта і Матіас своєю промовою. Але я переконалась, що дратувати Келнозза набагато веселіше. Він хоча б не переконує мене, що я обов'язково увірую в його релігію, а починає одразу з погроз розправою.

Я сказала, що саботувати їх самогубство я більше не буду і попросила в них віз для гармати та трьох коней для команди. Коштувало це нам 3 тисячі. Потім Келнозз ще кричав на мене, що він порівну платити не буде, і все таке. Байдуже, нехай. Ми отримали 10 тисяч, я і сама то все могла купити.

Шлях був не особливо складним. На вході у Драккенхайм на нас налетіли грифони Священного Вогню. Вони скинули зілля зменшення, через що частина паладинів Палого Вогню значно зсохлась. Було вирішено, що ми підемо на Кузню, поки Матіас приводитиме в порядок своїх підлеглих. Дорогою помітили ще одну пастку Священного Вогню. На будинках висіли пляшки з алхімічним вогнем, які б падали прямо на людей, якщо б хтось намагався зайти в будинки. Ми розбили усі пляшки, тож закинута вулиця згоріла... Зате люди живі і в теплі.

На кузні довелося заплатити за снаряди. Ми також домовилися, що дворфи виготовлять для нас металеві листи на гармату, щоб можна було закрити віз. Коштуватиме це нам 6 тисяч.

Залишок шляху ми пройшли без зайвих пригод. Вже на Воротах Матіас довірила нам долю одного з паладинів Священного Вогню, якого вони схопили дорогою. Ми довго сперечалися, але вирішили залишити його в живих.

За Воротами був табір. Люди там виглядали як живі мерці. Вони говорили про Вічну Весну, але були ніби не тут. Паладини сказали, що таке трапляється з багатьма, хто не пройшов випробування. Вони залишаються тут.

Нас підвели до Кратера спостерігати за ритуалом. Кратер був величезним, він був заповнений деліріумною рідиною та трупами. Сотнями трупів паломників... Внизу Кратера був острівок з величезним шматком кристала.

Паломники намагалися спуститися до цього острівка сходами. Хтось не втримувався і падав у воду чи напорювався на гострі кристали. Хтось навмисне кидався туди, ніби заворожений. Це було схоже на божевілля. Найкривавіше з усіх, що я бачила. Було боляче дивитися як ці люди помирають, а я просто стою. Матіас казала, що вона не м'ясник. Тоді що це, в біса, таке? Це гірше, ніж бійня на фермі. Це все лише заради ефемерної мрії про Вічну Весну. Скільки ще людей має загинути заради неї?

До острівка з більш ніж двох сотень дійшло близько 25 людей. Після недовгої молитви кристал поглинув їх, і повернулися вони вже з деліріумом у грудях. Вони були схожі на тих у таборі, були ніби не тут. Келнозз вирішив дещо перевірити і підловив одного з паломників, де його ніхто не бачив. Він встромив свого новонародженого клинка у груди цього чоловіка, і так визначив, що душі в тілі паломника не було.

Я вирішила перевірити сама. Спуститися до кристала було нескладно. Я побачила всередині цього деліріума істоту, що була ніби в яйці. Воно було схоже на ящірку, і відчуло моє наближення. У момент, коли наші погляди зустрілися, я опинилася десь далеко в космосі. Я бачила, як метеорит руйнує планети. Як деліріум проростає, пронизує світи. Я відчувала їхню магію. Відчувала і немагічні світи. Усі сценарії були однакові: катастрофа, деліріум, знищення. Я чула мільйони голосів, що кликали на допомогу, я відчувала біль кожного з них.

Ця ж катастрофа сталась і з моїм світом. Я бачила, як метеорит падає на Драккенхайм. Та в момент, коли деліріум мав розірвати світ, його огорнула величезна душа, і я відчула, як вона приборкує цей хаос. Я бачила минуле, теперішнє і майбутнє. Я бачила, як цей світ з хаосу приводиться в абсолютний порядок. Я відчула себе частиною цієї душі.

Маєток Лоренсів. Стукіт у двері. Я бачу джинна, що кличе мене на сніданок. Я знаю, що це моя мати, тож йду за нею. За столом зібралася уся родина. Я, мама, батько, Кілліан та Кассандра, мати Кіли. Сніданок пройшов у дуже приємній атмосфері. Кілліан запросив мене пограти з його друзями. Ми справді цікаво провели час. Все було ідеально. Навіть температура в кімнаті, на вулиці. Усі були добрими до мене. І Далаїр. Такий весь галантний, ввічливий. Просив мене дати йому шанс. А коли отримав відмову — скинувся у прірву. Цей світ дійсно був ідеальним. Мертвий Далаїр був його найкращою частиною.

Я повернулася у сад Лоренсів. Відчувала шкірою цю тошнотворну ідеальність. Гуляла з мамою. Навіть не пам'ятаю, щоб до цього я колись знала, як вона виглядає. Але вона дуже схожа на мене. Точніше я на неї. Але обличчя в мене майже копія батькового. Це я завжди помічала, коли бачила його молоді портрети. Кілліан взагалі ніби його клон. Гени Кассандри навіть не намагалися.

Але цей світ, ці ідеальні умови такі... неприємні. Усе занадто добре, занадто підлаштовано під мене. Хочу додому. Це місце ніколи ним не було. Я не відчуваю його таким. Мій дім інший. Він не такий розкошний, не має запаху солодких парфумів. Мій дім пахне травами. Мій дім сповнений запаху свіжозавареного чаю. Мій дім до біса сильно смердить сіркою, а в повітрі літає попіл. Мій дім неідеальний. Тут завжди суперечки. Я часто брешу там. Постійно повторюю, що мені байдуже. Але саме там мені комфортно. Там я вільна. Там я жива... За це місце я боротимуся. За цих людей. Я хочу повернутися туди. Я хочу знову відчути той різкий запах сірки, поряд з яким мені безпечно. Ті обійми, у яких мені не страшно спати вночі. Зранку теплий заспокійливий чай. Там мій дім. Там моя душа. Там для мене є місце. Саме там моя родина. Не батько, який закрив мене у кімнаті чи мати, якої я в житті не бачила. Кілька людей, яких я випадково зустріла в Ембервуді, і які стали мені набагато ближчими за них. Заради них, заради ще кількох митей поряд я продовжую боротися.

Я хотіла піти. Я хотіла повернутися. Жахи Драккенхайма лякали мене, але саме там я відчуваю себе потрібною. Мати була незадоволена таким рішенням. Я опинилася поза цим світом. Я відчула біль, який ще ніколи раніше навіть уявити не могла. Мене ніби розривало на шматки. Кожну мою клітину. Я не могла дихати, не могла рухатися. Тільки очікувати на смерть. Я відчувала її. Відчувала, як холодні руки загибелі простягаються до мене. Мама спитала мене, чи це те, чого я хочу? Чи готова я проміняти світ без болю та смерті та це? То Вічна Весна обирає шлях катування, якщо хтось не хоче залишатися там... Дуже прогресивно.

Смерть настала раніше, ніж я встигла подумати. Мама чомусь вирішила, що я таки обрала Драккенхайм і викинула мене з Вічної Весни. А я просто тугодум. У Вічній Весні я все одно залишатися не хотіла. Однак повернувшись в Драккенхайм я згадала, що і тут далеко все не таке хороше, як я звикла це уявляти.

Але найбільше мене вразило те, що отямившись я побачила перед собою Кілліана. Живого. У стресі я ледве встигла це усвідомити, але він був реальним. Він був тут, поряд. Він був єдиним, чию ненависть до мене я не відчувала кожною клітинкою тіла. І я була щаслива, що йому вдалося втекти від вампіра.

Коли ми з Кілліаном вибралися з Кратера, Ваньсі, Вель і Келнозз були не дуже щасливими. Виявилося, вони не бачать Кілу і вважають мене божевільною. Я знаю хтонь куди божевільнішу. Ходить тут розмахує своїми прихованими клинками. Здається, вони з Ваньсі вже почали ділити моє майно. Утоплю все у річці, нехай втопляться самі, поки шукатимуть. Спостерігаючи за ними, я усвідомила, наскільки наївною була. Їхня ненависть до мене була очевидною. І заради цього я повернулася? Навіть якщо щастя Вічної Весни було ілюзією, чим воно відрізнялося від тих образів команди з голови наївної мене? Я мала залишитися там, але натомість застрягла з ними.

Але, як виявилося, ненадовго. Матіас оглянула мене. У моїх грудях з'явився шматок деліріума, як у неї чи Натаніеля. Та на відміну від тих двох, мій деліріум не горів золотим. Це було через те, що я не увірувала у Вічну Весну. Я не віддала свою душу їхній вищій меті, і вона досі в моєму тілі. Мій деліріум був фіолетовим. Мітки джинна на моєму тілі з білих перетворилися на фіолетові, під колір каменя. І за словами Матіас той кристал отруює моє тіло і душу. Я божеволітиму і ставатиму слабшою, допоки не помру. Якщо я не увірую, не віддам свою душу Аргонату, то смерть неминуча. У найкращому випадку я житиму ще 2-3 тижні.