Місто Дракона

рік 1201 травень 19

Я довго не могла заснути, та й загалом сон був кепський. Я переймалася за Петру. Розуміла, що допоки ми відпочиваємо, вона все ще у небезпеці. Але треба було відпочити, аби зранку відправитися до Срібного Ордена. Плану ніякого не було. Проте я мала щось зробити. Я не могла залишити Петру в руках Срібного Ордена. Хтозна, як швидко вони б дізналися про її магію.

Одразу після пробудження, я поговорила з Келноззом. Він прокинувся раніше і вже був у Дрекселя. Той хотів побачити мене і обговорити порятунок Лангів. Сам чаклун полетів на розвідку. Перрі також захотів зі мною до Дрекселя. Я попросила його просто мовчати і кивати. Проте він не послухав мене, і почав сперечатися з Дрекселем, змусивши того згадати про особову справу. Він змусив мене поручитися за Перрі, коли я навіть не знала про його злочини. Проте якби я це не зробила, то його б одразу вбили. У мене не залишалося вибору.

Дрексель був доволі грубим. Знову намагався маніпулювати моїми почуттями до Петри. Я ледве стримувалась, аби не розвернутися та не піти. Проте Дрексель мав рацію: я піду до Срібного Ордена заради Петри у будь-якому випадку. Довелося погодитися. Чоловік мав затримати Маршала на перемовинах, а ми — витягти Лангів з табору.

Коли я повернулася до таверни, нам назустріч прилетів Келнозз. Він дізнався, що всередині табору близько 25 паладинів на патрулі. Навколо паркану — антимагічний бар'єр. Мій план пробратися туди у формі вітру з тріском обламався.

Проте ми мали вирішити ще одну проблему: секрети, які ховає від нас Перрі. І за що він опинився у списку Ліхтарів. Ми знали, що він ненавидить Срібний Орден, але не знали за що. Ми не знали про жодні його пригоди, окрім того, що вони привели його до Королеви ворів.

Перрі показав нам дещо: він перевертень, що обертається у качкодзоба. Доволі рідкісні тварини, і якщо мені не зраджує пам'ять, то водяться вони тільки в околицях острову Скай. Цікаво...

Більше нічого Перрі не розповів. Сказав, що сам не знає, чого такого начудив. Влаштовувати допит у нас не було часу. Треба було рятувати Лангів. План був такий: Келнозз і Перрі-качкодзьоб здаються до Срібного Ордена. Перрі розвідує, де знаходяться Ланги. За дві години я влаштовую підпал, і вони під шумок витягають дітей Дрекселя. Що могло піти не так?

Та все, бляха. Почну з того, що я викликала фамільяра, поки вони були в таборі. На цей раз сова. Вона на відстані спостерігала за тим, що відбувається у таборі, допоки я продовжувала підготовку. Купила у торговця смолу та зробила у пляшках горючі суміші. Віддала магічні сумки Вель (Ваньсі і Брон пішли на Прогнутий Ряд, Катарині треба ремонтувати механізм, то Мел їх забрав). Я взяла звичайну та накидала туди суміші. Поклала ще одну пляшку лауданума. Про всяк випадок. Обмотала то все одягом Перрі, бо коли він перетворюється, то одяг в цьому не бере участі. Я не хочу дивитися на голого злодюжку. Це знущання з моїх очей.

За десять хвилин до реалізації моєї частини плану сова помітила, що Келнозза та качкодзьоба вивели до головної жаровні посеред табору. Як полонених. Що ж, якщо все йде шкереберть, то не було що втрачати. Я перелізла паркан. Мене тут же схопили і повели до жаровні. Там нас зустріла матріарх Драккенхайма — Офелія Рід. Після декількох хвилин суперечки вона погодилася поговорити з нами в наметі.

Усередині намету Матріарха було відносно затишно. Лангів уже увели. Сова побачила, що вони були на складі — приміщення неподалік від воріт. Інтер'єр намету був дещо схожий на намет Дрекселя. Стіл, бібліотека з різноманітними книжками з релігії, історії та ще багато іншого. Дуже хотілося їх всіх прочитати. Стояв стіл, лавка для відвідувачів. На місці, де я звикла бачити бар-глобус у наметі Дрекселя, в Офелії стояла посудина з піском на вогні. Я бачила такі в книжках. В Елірії на розпечений пісок ставлять спеціальну посудину, і варять в ній каву. Це доволі цікавий напій, який мені довелося якось скуштувати (я вмовила батькову кухарку мені зварити таку). Він має гіркуватий смак і дуже гарно поєднується з молоком. Він трохи схожий на шоколад. Я усе ще надаю перевагу чаю (якщо те, що я пила у родини Є, було ним), проте кава теж непогано смакує.

У розмові з Рід про релігію (з нами в кімнаті Келнозз — то було неминуче), Келнозз розповів їй свою історію. Колись він був дроу і займався полюванням. Це дозволяло йому забезпечувати їжею родину: дружину та четверо дітей. Але одного дня на них напали розбійники. Вони вбили дітей, зв'язали Язета та зґвалтували його дружину. У нього на очах. Це тривало годинами, допоки їм не набридло. Тоді вони вбили жінку і використали некромантію, аби вона і діти вбили самого Язета. Зачинили їх у будинку, чекаючи. Тоді на благання дроу відгукнулась Королева Воронів. Вона погодилася допомогти йому помститися, але висунула свої умови. Так він став Келноззом. Отримавши силу від Королеви Воронів, він помстився цим розбійникам. Після цього вже минуло 2 тисячі років, Келнозз і досі служить Королеві Воронів.

Було складно слухати цю історію. Було навіть трохи соромно за мої жарти про його родину. Я не знала, що все сталося так... Було боляче. Я пережила зґвалтування, але ніколи не думала, як це – бути тим, хто змушений спостерігати. Не маючи сил допомогти. Спостерігати, як вони знущаються з твоєї коханої людини... Напевно, я відчула щось подібне, дізнавшись про те, що робили з Петрою її співслуживці. Я знала, якою сильною була лють Келнозза. Незважаючи на те, що Петра наполягала пробачити їм, ця ненависть закарбувалась у мені. У кожному з них. Я не могла змусити себе бути хоча б байдужою. Петра змінила Ансома, але пробачити я йому не здатна. Гадки не маю, що він має зробити, аби я хоч на мить перестала ненавидіти його...

Розмова з Рід була складною. Спочатку порожні суперечки про релігію. Вона згадувала про жахливі речі, які роблять ельфи та маги. Ми з Келноззом нагадували про жахливі речі, які робить Срібний Орден. Чомусь їй це не сподобалося. Але Келнозз вмовив її дозволити нам приватну зустріч з Лангами. За кілька хвилин нам їх привели. Петра кинулася обіймати мене. Я уважно роздивилась її: чи ніхто не бив, не мучив. Виглядала дівчина занепокоєною, але жвавою. Слідів побиття не було, голодними вони теж не виглядали. Я полегшено зітхнула: Маршал та Рід не брехали, що утримують Лангів як гостей. Принаймні не годують помиями, як інших в'язнів.

Келнозз почав матюкати Ансома. Вперше крики та матюки Келнозза викликали в мене задоволення. Хоч щось хороше сталося в таборі релігійників. Ансом ніс маячню про те, що їхній батько став на гріховний шлях, і взагалі смерть ельфам. Я завжди знала, що він кінчений, але щоб настільки... Я спитала в Петри, чи вона розділяє думку брата. Замість відповіді вона раптово мене поцілувала. Я була не проти, але в той момент мені це здалося недоречним. Я не чинила супротив, і за кілька секунд вона дісталася поцілунками до мого вуха. Прошепотіла, що нас підслуховують. Я жестом повідомила про це Келноззу. Той почав ще більше матюкати Ансома. Настільки гучно, що я вирішила відійти, щоб показати Петрі качкодзьоба. Перрі собі спокійно заснув, поки ми говорили з Рід. Петрі дуже сподобалася тваринка. Вона спитала мене, де ми його відкопали. Сказати, що нам його підкинула її сестра, я не могла, тож просто сказала, що ми знайшли на околицях Собору. Дівчина повірила. Напевно. Я вирішила перевірити, чи працює магія десь в цьому наметі. Ходила з кавою в руці, намагаючись магічно її розігріти. Не вийшло.

Тим часом Келнозз взяв першу-ліпшу книгу з полиці та почав писати. Таким чином він вів справжню розмову з Ансомом. Ми дізналися, що Срібний Орден погрожує Лангам війною між Вестмаром і Елірією, саме тому покинути табір вони не можуть. Магію блокують лише на паркані, та в будівлях. На вулиці чаклувати можна. Я пообіцяла Петрі, що витягну її звідси, і Лангів увели. Почався другий тур перемовин. Знову купа часу пішла в нікуди. Намагалася давити на жалість, вмовити Рід проявити милосердя. Я сказала, що скоро можу загинути і просила її не відбирати в мене кохану. Вона ж покликала Петру і спитала її, чи та погодиться піти зі мною, залишивши брата в руках Срібного Ордена. Очевидно, дівчина відмовила. А я ледве стрималась, аби не кинути Офелії в обличчя розпеченим піском.

За деякий час після моїх чергових благань, Офелію покликали її підлеглі. За пару хвилин вона повернулася схвильованою і наказала покликати Ансома. Вона швидкоруч написала листа і просила особисто віддати його Дрекселю. Так ми покинули табір Срібного Ордена разом з Лангами. Ми були здивовані цій раптовій зміні, тож розкрили та прочитали листа. Рід писала про те, що не хоче розв'язувати війну і віддає його дітей. Я була спантеличена. Чому раптом сталася така зміна? Поспішила зв'язатися з Кілліаном, і дізналася: Дрексель убив Маршала. Собор, очевидно, отримав Палий Вогонь.

Ми поспішили повернутися до табору Ліхтарів. Дорогою Ансом кинув у мій бік декілька расистських висловлювань. Він не сприймав мене ані як дівчину Петри, ані як істоту гідну поваги загалом. Я намагалася відстояти себе. Бо я не зробила нічого, за що б заслужила на цю ненависть. Та свої гріхи він вважає, що спокутував. Він або наївний, або дурень. Він не усвідомлює, скільки можливостей для нього відкриває цей світ. Він чоловік. Він людина. Скільки б гріхів він не скоїв, світ буде поблажливим до нього. Скільки б світів я не врятувала, я залишуся монстром. Та жодне «вибач» не полегшить того болю, якого він завдав Петрі. А чи була вона єдина?

Офелія також дала чітко зрозуміти, що для мене не існує тут місця. Якби Дрексель не вбив Маршала, вони б не відпустили Лангів з нами. Вона навіть не намагалася нас слухати. Лише торочила про те, що ми нічого не знаємо і Едикти Люмена — необхідність. Та я щиро бажаю, аби Офелії не довелося пережити те, що пережила я. Те, що й досі відчуваю. Як цей світ тихо ненавидить тебе. Як він усміхається тобі в обличчя та лише чекає миті, аби стерти в пил. Як він робить тебе невидимою. Знищує і каже, що так має бути. Чому я маю відповідати за злочини тих, хто жив сотні років тому? Чому я маю відповідати за гріхи тих, кого ніколи не знала? Я не обирала народитися такою. Але і обрати те, як жити, я теж не можу. Я прожила не найгірше життя, але воно було нестерпним. І це те, на що я заслуговую? Цей весь біль — те, заради чого я народилася?

І я ненавиджу кожне слово, що вилітало з вуст Ансома. І я ненавиджу себе за те, що не можу з ним сперечатися в одному: я не гідна кохання Петри. Я не та, на кого вона заслуговує. Я — лиш біль. Зневіра. Небезпека. Зі мною вона не матиме щасливого фіналу. Допоки цей світ такий, яким він є. Та для того, аби він змінився, потрібні десятиліття. І лише якщо вдасться змінити Едикти. Та я не така сильна. Не така розумна. Не така здібна. Моє слово нічого не варте.

Я не знаю, чому вона кохає мене. За що? Дурнуваті пісеньки, які я грала для неї. Погані жарти. Наївність, що могла б коштувати мені життя. Я двічі була на місії з її порятунку. Двічі від мене не було жодної користі. Я відчуваю, ніби забираю в неї шанс на щастя. Бо не здатна зробити цей світ кращим для неї. Для нас. Я не здатна навіть бути собою. Я відчуваю цей постійний тиск, ці тіні, що переслідують мене з мого дитинства. Це відчувається, немов хвороба. Невиліковна хвороба. Коли те, що має приносити радість, приносить лише порожнечу. Я давно втратила себе ту, що прагнула жити. І я відчуваю, що це може вбити мене будь-якої миті. Я не знаю, коли це вб'є мене. І я не здатна вилікувати себе. Від цього не існує ліків. Мені страшно. Страшно, що я піду з цього світу, залишивши її абсолютно розбитою. Але я знаю, що після цього вона матиме шанс знайти того, хто зможе принести їй щастя. Я хочу, аби вона знайшла. І допоки я жива, допоки можу дихати, я зроблю усе, аби зцілити її душу. Від усього болю, що вона пережила. Я хочу, аби вона знала, чого насправді варта. І коли я зникну з цього світу, більше ніхто не ранить її. Вона не дозволить їм. Я знаю, що їй обов'язково вдасться прожити це щасливе життя. Життя, на яке вона заслуговує. Це моє бажання.