Повелитель Рою

Беззвучний крик [Гончої Вартового] вдарив по свідомості Дана з силою цунамі. Це не був біль, як від ментального штурму привидів. Це було щось гірше. Це було чисте, концентроване відчуття того, що тебе помітили. Відчуття, яке знає кожна миша, коли на неї дивиться яструб з висоти. Тиск був настільки сильним, що [Ройовий Зв'язок] з далеким розвідником миттєво розірвався, ніби перегорілий дріт.

— Біжимо! — вигукнув Дан, і його власний голос здався йому чужим.

Паніка, яку він так довго стримував, нарешті прорвалася назовні. Кріп, який відчув лише відлуння того ментального крику, вже біг, не тямлячи себе від жаху.

Вони мчали геть від табору Соколова, від вежі, що тепер здавалася зловісним тотемом. Дан на бігу викликав усіх своїх прислужників. Шість броньованих жуків, його гордість і надія, тепер утворювали тремтячий, нерівний ар'єргард.

Він не бачив ворога. Але він його відчував. Через [Ройовий Зв'язок], що тепер працював як пасивний радар, він відчував наближення величезної, хижої свідомості. Вона не бігла по землі. Вона ковзала крізь реальність, як акула крізь воду, і невблаганно скорочувала дистанцію.

— Вона наздоганяє! — крикнув Кріп, озираючись на порожній пейзаж. — Я нічого не бачу!

— Їй не потрібні очі! — відповів Дан. — Вона йде за нашим слідом. За слідом нашої свідомості.

Він спробував застосувати стару тактику. Він віддав наказ одному з жуків різко звернути вбік, сподіваючись відволікти хижака.

Нічого. Величезна хижа свідомість навіть не здригнулася. Вона повністю ігнорувала маленьке джерело світла, рухаючись до головних — до Дана і Кріпа. Цей ворог був незрівнянно розумнішим за привидів.

Вони були приречені. У цій мертвій пустці не було де сховатися.

— Дане, що робити?! — панічно вигукнув Кріп.

У голові Дана промайнула тисяча варіантів, і кожен закінчувався їхньою смертю. Але раптом Кріп зупинився на мить, його очі дико забігали.

— Я... я згадав! Старий алхімічний трактат! «Там, де вмирає шепіт, росте скляний ліс...» Легенда про [Застиглий Ліс]! Місце, де магія скам'яніла. Кажуть, там не діють ментальні закляття!

Він вказав рукою на далекий гірський хребет на горизонті.

— Туди! Це наш єдиний шанс!

Це була божевільна надія, але вона була кращою, ніж нічого. Вони знову побігли, тепер уже до конкретної мети. Але Дан відчував — вони не встигнуть. Присутність Гончої була майже фізичною, вона дихала їм у потилицю.

Потрібно було виграти час. Потрібна була жертва. Не одна фігура. А вся дошка.

Дан різко зупинився.

— Кріпе, біжи! Не зупиняйся, що б не сталося! Я тебе наздожену!

Не чекаючи на відповідь, він розвернувся обличчям до невидимої загрози. Він заплющив очі, віддаючи всю свою волю, всю свою концентрацію своєму рою. Шість його прислужників завмерли навколо нього.

Він віддав свій останній, найвідчайдушніший наказ.

«Розділитися. Максимальна дистанція. Викликати максимальну ментальну загрозу».

А потім він зробив те, чого ніколи не робив раніше. Він не просто віддав наказ. Він почав вливати свою власну ментальну енергію, свою [Силу Ройового Зв'язку], у своїх прислужників, перевантажуючи їх. Він перетворив кожного з них на маленький маяк, що кричав у псі-просторі.

Шість жуків, спалахнувши ледь помітним фіолетовим світлом, кинулися в шість різних боків, розлітаючись від нього, як осколки гранати.

І це спрацювало.

Хижа свідомість, що досі була сфокусована на одній точці, на мить розгубилася. Замість двох цілей перед нею раптом спалахнуло шість яскравих, ідентичних вогнів, що розліталися врізнобіч. Її примітивний хижацький інстинкт змусив її кинутися за найближчим і найяскравішим.

Дан відчув, як перший зв'язок обірвався з оглушливим ментальним тріском. Біль був таким сильним, що він ледь встояв на ногах.

Він розвернувся і побіг.

Позаду нього лунали відлуння смерті його армії.

[Ваш прислужник ‘Хітиновий захисник’ загинув.]

Другий зв'язок зник.

[Ваш прислужник ‘Хітиновий захисник’ загинув.]

Третій.

Четвертий. П'ятий. Шостий.

За тридцять секунд його рій, його армія, його єдина зброя і захист — перестав існувати. [Ройовий Зв'язок] замовк. У його голові вперше за багато днів запанувала абсолютна, жахлива тиша. Він відчував себе голим, сліпим і беззахисним.

Він наздогнав Кріпа, і вони разом вибігли на кам'янисте плато. І побачили його.

Перед ними розкинувся ліс. Але дерева в ньому були не з дерева. Вони були зроблені з тьмяного, напівпрозорого, схожого на обсидіан, скла. Гілки були застиглими, скам'янілими. Не було ні листя, ні вітру. Лише мертва, нерухома тиша.

Щойно вони перетнули межу лісу, Дан відчув, як тиск на його свідомість, присутність Гончої, миттєво зникла. Ніби хтось опустив свинцеву завісу.

Вони були в безпеці.

Він впав на коліна, важко дихаючи, і подивився назад, на сірі рівнини пусток. Ворог відступив. Вони вижили.

Але якою ціною? Він був один. Його рівень був низьким. Його армії більше не було. А його ворог тепер знав про його існування.

Тиша Застиглого Лісу була рятівною, але вона також була оглушливою. Вона була нагадуванням про його повну і абсолютну самотність.