Повелитель Рою

Ритуал створення легендарного зілля не був схожий на звичайну алхімію. Це була симфонія.

Кріп почав з льоду. Він обережно розколов [Серце крижаного голема], вивільнивши його внутрішню енергію. Печеру огорнув раптовий, пронизливий холод, і дихання перетворилося на пару. Кріп помістив крижані осколки в реторту і почав повільно нагрівати їх за допомогою [Квінтесенції Вогню].

Лід і полум'я. Дві протилежні стихії, що зазвичай анігілювали одна одну, в руках Майстра-Алхіміка почали зливатися в єдине ціле. Рідина в реторті не кипіла. Вона перетворилася на субстанцію, що одночасно була і рідкою, і твердою, схожою на розплавлене срібло, в якому плавали крижинки світла. Це була ідеальна, стабільна основа.

Тепер — найнебезпечніший етап.

— Дане, готуйся, — тихо сказав Кріп.

Він узяв [Тіньовий Лотос]. Щойно квітка наблизилася до реторти, стабільна суміш усередині почала бурхливо реагувати. Тіньова енергія лотоса, хаотична і непередбачувана, намагалася вирватися.

Кріп занурив квітку в рідину.

Пролунав тихий, схожий на зітхання, звук, і печеру залило фіолетовим світлом. З реторти почали вириватися темні, схожі на дим, тіні. Вони корчилися, набуваючи форм облич, що кричали в беззвучній агонії. Шепіт, що колись переслідував Дана в пустках, повернувся, але тепер він був гучним і чітким.

— Вони... вони намагаються прорватися! — крикнув Кріп, намагаючись утримати реакцію під контролем.

Це був випробувальний момент для Дана. Він більше не чув шепіт як загрозу. Він чув його як знайому мову.

Він не став використовувати [Ройовий Зв'язок] як щит. Він використав його як камертон. Він знайшов «ноту» свого рою, свій внутрішній гул, і почав транслювати її назовні. Він не боровся з хаосом. Він давав йому структуру.

Його ментальна мелодія огорнула реторту. Тіні, що виривалися з неї, почувши цей новий, впорядкований звук, перестали битися в агонії. Вони почали втягуватися назад, вплітаючись у сріблясту рідину, стаючи її частиною.

Процес стабілізувався.

Через годину, що здалася вічністю, все було закінчено. У кришталевій пляшечці, яку Кріп тримав у тремтячих руках, тепер була не просто рідина. Це був маленький, кишеньковий шматочок нічного неба. Темна, як безодня, субстанція, в якій повільно оберталися мільйони крихітних, сріблястих іскор.

[Зілля Примарного Зору] було готове.

Кріп був повністю виснажений, але на його обличчі сяяла посмішка. — Ми це зробили, — прошепотів він. — Воно ідеальне.

Дан підійшов і взяв пляшечку. Він відчував силу, що йшла від неї. — Тривалість дії? — запитав він.

— Десять хвилин, — відповів Кріп. — Десять хвилин, протягом яких ти будеш бачити світ таким, яким його не бачить ніхто. Десять хвилин, щоб знайти будь-яку їхню слабкість.

— Цього буде достатньо, — сказав Дан.

Він не став пити зілля одразу. Спочатку — розвідка. Він знову активував [Ментальний Поділ]. Його «свідомість рою» взяла під контроль всю його ескадрилью гарпій. Вони, як безшумні тіні, злетіли в нічне небо і розлетілися, формуючи широку мережу спостереження над усім регіоном.

«Людська» свідомість Дана тим часом аналізувала карту і нову інформацію. «Сталеві Грифони» перестали ховатися. Після того, як стало відомо, що вбивці голема прийшли з гір, Молот зрозумів, що його ворог десь поруч. Він стягнув усі свої сили до найближчого великого міста — фортеці Чорний Камінь, перетворивши її на свою тимчасову базу. Вони більше не шукали. Вони чекали, що Дан проявить себе.

Через дві години одна з гарпій-розвідників передала зображення. Вона знайшла його. Молот. Він був не в місті. Він був у невеликому, добре укріпленому таборі за десять кілометрів від Чорного Каменю. З ним було не більше десяти гравців — його особиста гвардія, еліта з еліт.

— Знайшов, — тихо сказав Дан.

Він випив зілля.

Світ вибухнув. Він побачив усе. Він бачив потоки енергії, що текли під землею. Він бачив аури гравців у фортеці Чорний Камінь, бачив їхні рівні, їхнє екіпірування. Він бачив слабкі місця в обороні їхнього табору. Він бачив магічні пастки, розставлені навколо.

І він бачив Молота. Його аура була яскраво-червоною, сповненою сили, впевненості та... ледь помітної тріщини. Слабкості. Дан сфокусувався на ній. Це була самовпевненість. Молот не вірив, що хтось наважиться напасти на нього, коли він оточений своєю найкращою гвардією.

Але Дан побачив ще дещо. У наметі Молота, у скрині, лежав артефакт. Він випромінював знайому, темну ауру. Це був той самий бутон [Квітки Зародження], який колись інший гравець забрав у Ліри в пролозі. Молот колекціонував силу.

Дан розплющив очі. Десять хвилин ще не минули. — Кріпе, залишайся тут. Ядро з тобою. Якщо я не повернуся за годину — тікай. — Що ти збираєшся робити? — злякано запитав Кріп.

Дан не відповів. Він віддав наказ. Десять його гарпій, що знаходилися найближче до табору, отримали одну мету: створити хаос. Вони кинулися в атаку на патрулі навколо табору, змушуючи «Грифонів» відволіктися, розділити сили.

А вісім інших, його найкращих, найшвидших, він повів за собою.

Він активував [Інтеграцію Рою]. Його власне здоров'я і мана почали танути, але його вісім гарпій спалахнули темним полум'ям. Їхня швидкість і атака зросли вдвічі.

Він не збирався битися з усією гвардією. Він не збирався штурмувати табір. Він, як ідеальний вбивця, йшов за однією-єдиною ціллю.

За головою змії.