Повелитель Рою

Ліра ледь дихала, сховавшись за велетенським валуном. Її серце калатало так гучно, що, здавалося, його почує вся округа. Перед нею, в центрі невеличкої галявини, залитої примарним світлом, розквітла вона.

[Квітка Зародження]

Раз на місяць, опівночі повного місяця, вона з'являлася тут на десять хвилин. Легенди, зібрані по крихтах зі старих сувоїв, говорили, що той, хто зірве її, отримає не просто нагороду. Він отримає шанс. Шанс на легендарний клас, на силу, про яку інші могли тільки мріяти.

Для Ліри, гравчині 35-го рівня з посереднім класом «Слідопита», це була єдина можливість вирватися з нескінченного гринду та принижень. Тиждень підготовки, всі заощадження на зілля невидимості, десятки обійдених пасток — усе заради цієї миті.

Залишилось п'ять хвилин. Вона бачила, як пелюстки квітки почали повільно тьмяніти. Час діяти.

Зібравши всю свою волю, Ліра вислизнула зі схованки. Її кроки були безшумними. Десять метрів. П'ять. Ось вона, рукою подати. Пальці вже торкалися прохолодних, сяючих пелюсток, коли холодна сталь торкнулася її шиї.

— Не рухайся, — прошепотів їй на вухо крижаний голос.

Ліра завмерла. Позаду неї, ніби виткавшись із самої темряви, стояв гравець у чорному шкіряному плащі. Його обличчя приховувала тінь каптура, і лише блиск очей видавав його присутність. Жодних розпізнавальних знаків гільдії. Одинак.

— Будь ласка... — прошепотіла вона, не наважуючись обернутися. — Я віддам тобі все, що маю. Тільки дозволь зірвати її.

Незнайомець тихо розсміявся. Сміх був холодним, як лезо його клинка.

— Ти думаєш, мені потрібні твої дрібнички? Ти, як і всі інші, прийшла сюди за надією. Але надія — це ілюзія для слабаків.

Його рука, одягнена в чорну рукавичку, простягнулася повз її плече і спокійно, без жодного поспіху, зірвала Квітку Зародження. Сяйво миттєво згасло. Квітка в його руці перетворилася на маленький, зморщений бутон.

— У цьому світі, — продовжував він тим самим спокійним голосом, — є лише сила. І ті, хто нею володіє.

Ліра відчула, як сльози відчаю покотилися по її щоках. Все було марно.

— А ті, хто чіпляється за надію... — закінчив він, — просто заважають.

Лезо легко ковзнуло по її шиї.

[Ви отримали смертельні ушкодження...]

Світ перед очима Ліри згас. Останнє, що вона відчула, — це гіркий присмак розтоптаної мрії.

Незнайомець постояв ще мить над її зникаючим тілом, сховав бутон у кишеню і безшумно розчинився в темряві лісу.

Галявина спорожніла. Здавалося, нічого не сталося.

Але це було не так.

На те місце, де щойно росла сяюча квітка, з темряви виповз маленький чорний жук. Він завмер, його вусики ледь помітно сіпнулися, ніби скануючи залишковий відбиток магії. Потім, так само непомітно, він розвернувся і зник у підліску, несучи інформацію про подію своєму тихому, невидимому господарю.

Господарю, який розумів: справжня сила росте не на залитих місяцем галявинах, а в найтемніших і найглибших норах, куди не наважується зазирнути ніхто.