Повелитель Рою

Вибір був ілюзією. Дан це розумів. Втекти зараз — означало лише відкласти неминуче. «Сталеві Грифони» вважали ці болота своїми. Вони патрулювали їх. Рано чи пізно вони б натрапили на нього, і тоді він був би абсолютно не готовий. Незнання — це смерть. Знання — це шанс. Навіть мізерний.

Його рішення було не героїчним, а прагматичним. Він не збирався рятувати Кріпа. Він збирався вивчити ворога.

Він віддав наказ. Три жуки рушили вперед, дотримуючись дистанції один від одного, але рухаючись в одному напрямку — по слідах. Четвертого, найміцнішого, він тримав біля себе про всяк випадок. Сам Дан тримався на відстані майже в сто метрів позаду, сховавшись у густих заростях. Його очі були заплющені, вся його свідомість була підключена до [Ройового Зв'язку]. Він став центром павутини, а його жуки — її нервовими закінченнями.

Це було виснажливо. Він одночасно обробляв три різні потоки візуальної інформації, три різні набори звуків та запахів. Але його новий пасивний скіл працював бездоганно. Він відчував кожен камінчик під лапками своїх розвідників, кожну вібрацію землі.

Раптом один із потоків інформації обірвався. Різко, без попередження. Просто зник, залишивши по собі відчуття порожнечі. Дан здригнувся, ніби від удару. Він не бачив, що сталося, але зрозумів: його розвідник був знищений. Ймовірно, просто розчавлений ногою патрульного, який його навіть не помітив.

Залишилося двоє. Дан наказав їм рухатися ще обережніше, пересуваючись від укриття до укриття. Напруга зростала. Він розумів, наскільки крихким був його рій, наскільки він сам був уразливим.

Через двадцять хвилин повільного, нервового просування один з розвідників передав чітке зображення. Вони були там.

У невеликій долині, оточеній скелями, розбили тимчасовий табір п'ятеро гравців у важких сталевих обладунках з гербом грифона. Повітря навколо них, здавалося, було густішим від аури сили. Навіть крізь фасеткові очі жука Дан бачив, що рівень їхньої екіпіровки був недосяжним для нього. Посередині стояв велетень з величезним молотом за спиною.

Молот. Той самий, з прологу.

А перед ним, на колінах, зі зв'язаними руками, стояв Кріп. Його обличчя було вкрите синцями.

— Востаннє питаю, алхімік, — прогримів Молот, і його голос, підсилений акустикою долини, пролунав владно і жорстоко. — Де росте Тіньовий Лотос? Ми знаємо, що ти його шукав.

— Я... я не знаю, — ледь чутно відповів Кріп. — Я лише чув чутки.

— Чутки! — розсміявся інший гравець, Громила, і вдарив Кріпа по потилиці. — Ми не витрачаємо час на чутки. Наш інформатор сказав, що ти знайшов його сліди. Кажи, або моїм хлопцям стане нудно.

Дан спостерігав, не дихаючи. Його жук-шпигун сидів під коренем дерева, всього за двадцять метрів від сцени. Він відчував холодний спокій хижака, що вистежує здобич. Він не відчував жалю до Кріпа. Він відчував цікавість. Він збирав інформацію.

Поки Молот і Громила допитували алхіміка, Дан віддав наказ другому жуку обстежити периметр долини. Він не шукав шляхів відступу для Кріпа. Він шукав тактичні переваги для себе на майбутнє.

Жук повз вздовж скельної стіни, заповзаючи під навислі коріння. І під одним із найбільших коренів він знайшов її. Темну, ледь помітну розколину, з якої тягнуло сирістю і лунало тихе, але грізне гудіння. Сотень, якщо не тисяч, комах.

Дан сфокусувався на отворі.

[Гніздо болотних шершнів. Рівень агресивності: Високий. Не турбувати!]

Серце Дана пропустило удар. Болотні шершні були відомі своєю лютістю. Їхні рої атакували будь-кого, хто наближався до гнізда на п'ятдесят метрів, і не заспокоювалися, поки жертва не гинула. Рівень одного шершня був невисоким, 7-8, але їх були сотні. Це була природна, некерована армія. Жива бомба, що чекала на детонатор.

Він миттєво оцінив ситуацію. Гніздо знаходилося всього за тридцять метрів від табору «Грифонів». Вони, у своїй самовпевненості, навіть не обстежили територію.

У цей момент Молот, схоже, втратив терпець.

— Гаразд, мені набридло, — сказав він, махнувши рукою. — Громило, прикінчи його. Інформацію з його щоденника витягнемо.

Громила посміхнувся і підняв свою важку сокиру. Кріп заплющив очі, чекаючи кінця.

Дан спостерігав. Його розум працював зі швидкістю комп'ютера. Він був у безпеці. Він міг спокійно відкликати своїх жуків і піти, збагачений цінною інформацією про ворога. Це був логічний, правильний вибір.

Але його погляд був прикутий до гнізда шершнів.

Він не міг перемогти їх у відкритому бою. Його два жуки і він сам проти п'яти топ-гравців — це було б навіть не самогубство, а фарс.

Але хто сказав, що він буде битися з ними?

У його голові почав формуватися план. Божевільний, ризикований, майже неможливий. План, який вимагав ідеального розрахунку, ідеального контролю і краплі неймовірного везіння.

Сокира Громили почала опускатися.

І Дан віддав наказ.