Найхитріша бабуся і найдогадливіший дідусь
Цього дня їсти хотілося більше, ніж зазвичай. Марія Іванівна вкотре переглянула всі полиці на кухні. Але все було з’їдено ще два дні тому. До сусідки вже двічі ходила на чай із печивом. Утретє йти — запідозрить щось. А їсти хочеться. І до пенсії ще тиждень. Хоч бери та й помирай з голоду.
Раніше їм із дідом Іваном якось вдавалося розтягувати пенсію рівномірно на місяць. Але сталося непередбачене. Минулого тижня в трамваї в жінки вкрали гаманець. Злодій спрацював чисто — вона навіть не помітила. І що тепер робити — незрозуміло.
Звісно, у старих були заощадження. Але вони зберігалися в банку, який раптом збанкрутував. Тож тепер хоч зуби на полицю клади.
Правда, чоловікові про крадіжку Марія Іванівна не сказала. Не хотіла засмучувати — він нещодавно переніс інсульт. Як би чого не сталося…
— Машо, а що в нас сьогодні на обід? — почувся голос діда з кімнати. — Я б оселедця поїв. Із хлібчиком.
— Оце вигадав! Оселедця йому захотілося! — роздратовано відповіла вона, ковтаючи слину. Їй самій до болю в животі захотілося того оселедця. А в хаті навіть крихти хліба нема.
— Ну давай хоч супчику поїмо? — не відриваючись від телевізора, запропонував дід.
— Супчику йому захотілося! — буркнула вона, і сама вже відчувала уявний запах наваристого супу.
— Ну давай хоч каші…
— Каші! Ти що, король, щоб кашу ложками їсти?!
З-за дверей визирнула голова діда.
— Маш, так що? Нічого нема?
Жінка тяжко зітхнула. Сказати правду? А що це змінить?
— Ти це… сходи в магазин, — раптом сказала вона. — Купи картоплі, хліба, ковбаси і оселедця.
На слові «оселедця» вона мало не захлинулася слиною. Вона всунула чоловікові авоську, натягла на нього капелюха і показала на вихід. І тільки тоді помітила, що він у самих трусах і майці.
— То це… гроші давай! — сказав дід, натягуючи штани.
— З грошима, Ваню, кожен дурень купить. А ти без грошей спробуй.
Іван Петрович на хвилину засумнівався в її розсудливості.
— Візьми пістолет, — додала вона. — І колготи.
Вона сунула йому в кишеню іграшковий пістолет і запхала в авоську колготи.
— А колготи навіщо?
— На голову одягати! Добувач!
— Ну ти даєш… — усміхнувся дід і вийшов.
Минуло десять хвилин.
Марія Іванівна за цей час передумала все на світі.
«Боже мій! Я що, здуріла? Куди я його послала? Він же після інсульту! Треба було самій іти! Ми ж усе життя разом…»
Раптом подзвонили у двері.
На порозі стояли двоє поліцейських.
«Все… попався дід…»
— Де він?! — вигукнула вона.
— Громадянко Сидорук?
— Так! Що з ним?!
— Ваш гаманець знайшовся. З грошима. Він у відділку. Заберете.
Поліцейські пішли.
Жінка стояла ошелешена.
«Гроші повернули… а дід пішов грабувати магазин…»
Знову дзвінок.
На порозі — дід. І ті ж поліцейські.
— Він не винен! — закричала вона. — Це я винна!
— Та звісно винна! — вигукнув дід. — Чоловіка голодом морити! Приймай продукти!
Він потис поліцейським руки:
— Дякую, хлопці, що допомогли донести!
Ті козирнули й пішли.
Марія Іванівна дивилася то на діда, то на сумку, то на двері.
— Ти будеш на мене дивитися чи їсти готувати? — спитав дід. — Колготи твої діряві — ледве продав. А пістолет одразу купили! І вигідно! Навіть на оселедець вистачило! А ще іграшки від онуків є?... Вони ж то вирісли давно...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!