Збірка гумористичних оповідань

На похорон всесвітньо відомого в окрузі хірурга Роберта Альбертовича Айзеновича зібралося чи не все місто. Труна стояла біля щойно викопаної могили. Покійного вже оплакали всі рідні та близькі, мер міста виголосив урочисту промову, рабин прочитав похоронну проповідь. Оркестр жалобної процесії тужливо грав похоронний марш.

Раптом просто на кладовище в'їхала карета швидкої допомоги й зупинилася неподалік від труни. Із мікроавтобуса з червоним хрестом вискочив розпатланий чоловік у лікарському халаті та підбіг до групи поважних чоловіків, що стояли біля могили. Він почав щось швидко їм пояснювати.

Чоловіки здивовано перезирнулися.

Один із них раптом заходився тупотіти ногами, щось голосно вигукувати й несамовито розмахувати руками.

То був директор похоронного агентства Ігор Іванович Скалярський.

Він був просто нестямний від люті.

Проте оркестр грав так голосно, що розібрати його слова було неможливо. Диригент помітив, що коїться щось дивне, і подав знак музикантам.

Музика стихла.

— Якого біса ви сюди взагалі приперлися?! — несамовито кричав Скалярський. — Ви мене вже до печінок дістали з цим Айзеновичем! Щойно він уперше помер від серцевого нападу, я тільки-но замовив для нього труну, як ви примчали на своїй тарадайці, бахнули діда струмом і тут же залишили мене без роботи, повернувши його до життя! Другого разу Роберта Альбертовича вже привезли до моргу на розтин. І тут знову з'являєтеся ви й якимось дивом відкачуєте старого! Я й тоді змирився, мовчки проковтнув образу. Але тепер Айзенович помер остаточно! Його вже оплакали, відспівали, і я вас до нього навіть на крок не підпущу! Дайте мені нарешті закопати його глибше й поставити зверху важкий бетонний пам'ятник, щоб уже напевно! Як шкодую, що не зробив цього одразу! Дайте небіжчикові нарешті спокій!

Чоловіком у лікарському халаті був молодий колега покійного Айзеновича — Олексій Андрійович Терентьєв.

— То він що, справді помер? — здивовано вигукнув молодий лікар. — Як же так? У мене на операційному столі лежить дівчинка з ішемічною хворобою серця. Її треба терміново оперувати, а я таких операцій ще ніколи сам не робив!

— І через це варто було сюди їхати? — невдоволено пробурчав директор похоронного агентства. — Просто скажіть мені її ширину й висоту. Бажано в сантиметрах.

Раптом із труни з'явилася рука й міцно вхопилася за її край.

Усі присутні завмерли від подиву.

— Обстеження! — почувся з труни слабкий голос.

Оціпенілі люди, що проводжали покійного в останню путь, приголомшено витріщилися на труну.

Кістлява рука піднялася трохи вище й зморшкуватим вказівним пальцем покликала когось до себе.

Доктор Терентьєв глянув на похоронника, здивовано знизав плечима й нерішуче зробив крок уперед.

— Обстеження сюди! — голосніше пролунало з труни.

Лікар стрепенувся, кинувся до машини й повернувся з товстою папкою. Він дістав звідти аналізи та результати обстеження дівчинки й засунув їх у труну.

Із труни піднялася сива голова з блідим зморшкуватим обличчям старого.

— Стадо баранів! — сердито вигукнув Айзенович. — Не можете відрізнити ішемічну хворобу від вади серця! Навіть померти спокійно не даєте! Терміново вколіть мені два кубики адреналіну!

— Та... це... я із собою не взяв... — винувато промовив Терентьєв, безпорадно розвівши руками.

— Не взяв він із собою! — роздратовано пробурчав Айзенович. — А мізки ви із собою взяли? Налийте мені склянку горілки й допоможіть вилізти з цієї клятої труни!

Тут до них підскочив похоронник Скалярський.

— Роберте Альбертовичу! Так не годиться! Я вас уже втретє ніяк поховати не можу. Давайте спочатку я вас закопаю, а вже потім робіть що хочете.

— Ігоре Івановичу, кому б уже говорити! — відповів старий. — Ви тільки подивіться на свою труну — у ній же незручно помирати! Та ще й лаком усередині смердить. За що вам тільки гроші платять? Отож зателефонуйте мені років через десять, коли навчитеся робити нормальні труни. А я поки що цих телепнів навчу операції робити.

Тут до труни підбігла старенька з тацею в руках, на якій стояли чарка горілки й солоний огірок.

— Роберте Альбертовичу! Ви такий цікавий самотній чоловік, — сказала вона, поправляючи зачіску. — Я теж страшенно самотня красуня. До того ж готую смачно. То чому б нам не створити власний осередок суспільства?

Старий критично оглянув жінку.

— А ви-таки ще нічогенька! Напишіть мені свою адресу. Я заскочу до вас сьогодні ввечері...