Збірка гумористичних оповідань

У будинку було доволі холодно й сиро. Дах протікав у кількох місцях, і краплі зі стелі з гучним бульком падали в підставлений на підлогу посуд. Від вогкості по стінах розповзалася пліснява. Крізь щілини розсохлих вікон задував вітер. У кімнаті панувала напівтемрява. Лампочки не світилися, бо в будинку щось зламалося з електрикою.

Сергій Іванович Кравченко лежав у ліжку, закутавшись у дві ковдри з головою, і час від часу покашлював. З-під ковдри висунулась бліда кістлява рука й потяглася до металевої кружки, що стояла на тумбочці. Трохи визирнувши з-під ковдри, Сергій Іванович сьорбнув із кружки, уважно подивився в неї, витягнув пальцями випадково впалого туди павука і знову відпив.

Раптом на тумбочці задзвонив телефон. Кравченко зняв слухавку й слабким голосом промовив:

— Алло.

— Доброго ранку. Сергію Івановичу, як ви себе почуваєте? — пролунав у слухавці голос головного лікаря поліклініки.

— Та так, не дуже, — скромно відповів Сергій Іванович. Насправді йому було дуже погано.

— Оце так? А мене тут ваші пацієнти дістали! Не хочуть лікуватися в інших лікарів! Тільки Кирилова їм подавай. А ви вирішили захворіти! Може, вам якась допомога потрібна?

Сергій Іванович глянув на протікаючий дах, на свистячі від вітру вікна і зітхнув:

— Дякую, я якось сам.

— Ой, не бережете ви себе, Сергію Івановичу. Не бережете! Ну тоді одужуйте. Якщо щось знадобиться — телефонуйте, не соромтеся.

Кирилов поклав слухавку й знову заліз під ковдру. А невдовзі й заснув.

Вітер завивав ще дужче. Дощ не вщухав. Раптом скрипнули двері. За кілька митей почулися тихі кроки. Старі розсохлі дошки ледь поскрипували під ногами. У кімнаті з’явився чийсь силует. З чорного плаща й капюшона незваного гостя стікали струмки дощової води. У правій руці прибулець тримав мокре древко коси.

— Бульк… — пролунав звук унизу.

Чорні порожні очниці оголеного черепа визирнули з капюшона й глянули вниз. Прибулець випадково наступив ногою в невелику каструлю з водою. Таких розставлених по кімнаті каструль було кілька — саме під дірками в даху. Прибулець підняв ногу й затрусив нею в повітрі, намагаючись позбутися чужорідного предмета. Але марно. Каструля трохи розплескалася, але міцно сиділа на нозі.

Покинувши ці спроби, силует підійшов до ліжка хворого і чорним лезом коси трохи підняв ковдру. На блідому, майже жовтому обличчі сплячого проступили краплини поту.

Раптом знову скрипнули двері, і в іншій кімнаті пролунали гучні кроки й голоси. Незнайомець у паніці заметушився, шукаючи, де б сховатися…

За мить до кімнати увійшли кілька чоловіків і жінок. Вони глянули на самотнього хворого, що лежав у темряві, і озирнулися довкола.

— Боже мій! Сергію Івановичу! Як ви тут живете? — вигукнула жінка, сплеснувши руками.

Від галасу хворий прокинувся й визирнув носом з-під ковдри.

— Ні, ви тільки подивіться на нього! Нас лікує з усіх сил, а сам надумав захворіти? — продовжувала вона. — Вас треба негайно звідси забрати до лікарні! Жити в таких умовах просто не можна! А тим більше — хворіти! Що це у вас за коса стоїть? Ви що, траву косити зібралися?

— Валеріє Степанівно? — слабко пропищав Кирилов. — А вас хіба не направили до іншого лікаря?

— Який інший лікар? Думаєте, я довірю свої хворі нирки комусь, крім вас? І інші пацієнти не хочуть! Тому всі й прийшли. Ми вас негайно веземо до лікарні! Вас лікуватиме найкращий лікар району! Макаренко! Хто у нас найкращий лікар?

— Кирилов, Сергій Іванович, — відповів чоловік позаду.

— Точно! От йому вас і довіримо!.. Ой! Та це ж ви і є! — спохопилася жінка. — Макаренко! Збирай речі хворого! Будемо перевозити! Войтевич! Ти у нас олігарх?

— Просто бізнесмен, — поправив її чоловік ліворуч.

— Не важливо! Виділити кошти на будматеріали! Бойко! Організуй будівельників! Щоб через тиждень цей будинок був як новий! А я ще з головлікарем поговорю. Як це він довів такого безцінного лікаря до таких умов? Ану, чоловіки, взяли акуратно Сергія Івановича і ніжно понесли в машину!

— Не треба мене нести! — запротестував хворий. — Я сам піду.

— Тоді дайте йому косу, нехай спирається на неї, як на палицю. І підтримайте під пахви… Отак! Молодці!..

Загуркотів двигун мікроавтобуса. Давши газу, машина повільно виїхала з двору й помчала вулицею.

Через деякий час дверцята шафи відчинилися, і з неї вийшов незнайомець у чорному плащі з капюшоном. Сумно глянувши на порожнє ліжко, він тяжко зітхнув і подався геть, глухо грюкаючи об підлогу каструлею на лівій нозі…