Збірка гумористичних оповідань

Анна Петрівна Лапко прийшла додому трохи накручена. Робота в неї була доволі нервова. Анна Петрівна була головою міського товариства захисту тварин. А права тварин захищати ой як непросто.

Чоловік Анни Петрівни порався на кухні. Він готував вечерю. Річ у тім, що Олександр Іванович працював шеф-кухарем в одному з відомих міських ресторанів і терпіти не міг, якщо їжа не відповідала його вимогам. Усе, що готувала дружина, Олександр одразу викидав у смітник. Тому куховарив виключно сам.

Анна насилу стягнула з себе вічно тісні туфлі.

— О! — вирвався з її уст стогін блаженства.

З кухні долинав подразливий запах чогось смачного. З-за дверей виглянуло зацікавлене обличчя чоловіка.

— А, це ти? — промовив він. — Ти просто зняла туфлі? А я думав, хто це тут стогне за дверима? Може, зарізали когось? Їсти будеш?

Анна не змогла стримати усмішку. Якщо вона відмовиться скуштувати його їжу, то шкодуватиме про це все життя. Недовге. Він сам заріже її в коридорі.

— Звісно буду, — відповіла Анна, чим врятувала собі життя і не залишила дітей сиротами. — Що в нас сьогодні? Італійська кухня?

— Неаполітанська, — виправив її він. — Запам’ятай, італійської кухні в природі не існує. Є неаполітанська, сицилійська, венеційська, але не італійська. В Італії стільки кухонь, скільки історичних провінцій. Як на роботі? Боролася за права тварин?

— Боролася, — відповіла вона.

— Чудово. Не знаходиш, що кожен із нас із тобою якось впливає на долю тварин? Ти за них борешся, а я їх смачно готую.

Анна усміхнулася. Її чоловік мав оригінальне почуття гумору.

— Дорогий, ти ходив до сусіда? — спитала вона, сцапавши з тарілки шматочок м’яса. — Ми ж хотіли викупити в нього квартиру й з’єднати з нашою.

— А руки хто за тебе буде мити? — невдоволено фиркнув Олександр. — Ходив, звісно. Цей сусід навідріз відмовився продавати квартиру.

— Може, він просто хоче більшу ціну?

— Я пропонував йому навіть удвічі більше, ніж вона коштує. Він категорично не погодився.

— Гаразд, я спробую поговорити з ним сама.

Анна підійшла до дверей і натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинилися, і до неї вийшов худорлявий чоловік.

— Добрий день, Степане Михайловичу, — привіталася вона.

— Добрий день, Анно, — відповів сусід.

Жінка вже хотіла було заговорити про купівлю його квартири, але її погляд крізь прочинені двері ковзнув усередину приміщення і вперся в мишоловку біля стіни. Її дбайливо поставив господар із якоюсь певною метою. І в Анни раптом у голові з’явилася одна ідея...

— Степане Михайловичу, я прийшла до вас не як сусідка, — заявила вона. — Я прийшла до вас із перевіркою як представник товариства захисту тварин.

На підтвердження своїх слів жінка дістала з сумочки посвідчення й показала сусідові.

— Добре, — спантеличено промовив чоловік. — Тільки в мене немає тварин.

— Ви впевнені в цьому? А в нас є інша інформація.

— Якщо хочете, зайдіть подивіться, — запросив її сусід. Він навіть не припускав, що цим накликав на себе велику біду.

Анна зайшла до квартири й одразу жестом указала на мишоловку.

— У вас є миша.

— Так, але вона завелася в мене без дозволу, — відповів Степан Михайлович.

— Ви думаєте, коли люди заводять собаку чи хом’ячка, їм видається дозвіл? Подивіться, який маленький шматочок ви поклали в мишоловку. Думаєте, вона ним насититься? Це неприпустимо! Ви морите голодом свою мишу! О, цей сир уже встиг запліснявіти! Якість тієї мізерної їжі, яку ви виділяєте своєму улюбленцю, просто обурливо низька! Степане Михайловичу! Я попереджаю вас, якщо ви не забезпечите миші якісне харчування, ми вживемо заходів!

Анна попрощалася з сусідом і повернулася додому...

— Ну що, вдалося переконати сусіда продати нам квартиру? — спитав чоловік.

— Не так швидко, ще не вечір, — відповіла вона. — Але будь певен, я цього доб’юся!

— Взагалі-то справа вже наближається до ночі. І з сусідом не перестарайся. Пожалій мужика.

Наступного дня Анна вирішила знову заскочити до сусіда. У її плани входило просто вижити його з квартири, щоб він захотів змінити місце проживання і продав їм житло.

— Добрий день, Степане Михайловичу, — сказала вона сусідові, який визирнув. — Я прийшла навідати вашу мишку. А заодно перевірити її житлові умови. Я принесла їй свіжих апельсинів.

Сусід охоче запросив її до квартири.

На підлозі в коридорі стояла миска з п’ятьма сортами різного сиру.

— Ви що, годуєте мишу тільки сиром? — здивувалася жінка. — Вам невідомо, що таке збалансоване харчування? А де овочі, фрукти, горіхи, шоколад, трюфелі?

— Та це... — зам’явся Степан Михайлович. — Я ж не знаю, що вони їдять.

— А ви почитайте книжки про мишей. А де спить ваша миша? На голій підлозі?

— Ну... Це, ніби так...

— Ви при своєму розумі? Вона ж застудиться! Вам варто негайно подбати про нещасну мишку! Постеліть їй хоча б килимок. І організуйте людські умови для життя. Інакше ми вживемо заходів! Де я можу помити руки?

Сусід показав, де в нього знаходиться ванна. За хвилину Анна вийшла звідти й здивовано спитала:

— А у вас що, є павучок?

Степан Михайлович здригнувся.

— Є.

— У вас у ванній сиро. Треба переселити його в інше місце. І організувати харчування. Він у вас такий худенький.

Увесь наступний день Анна роздумувала, що ще такого вигадати, щоб остаточно вивести сусіда. Вона придумувала різні варіанти, але тут же їх і бракувала. Тоді просто вирішила дотримуватися тієї ж стратегії, що й раніше, — по лінії товариства захисту тварин.

Цього разу сусід виявився доволі стривоженим. Він явно чекав від неї якоїсь нової претензії.

— Ну що, люб’язний Степане Михайловичу? Як поживає ваша мишка? Як вона себе почуває?

— Вона мені не казала, — відповів він, пересмикнувши плечима. — Але виглядає вона добре. Проходьте, покажу, я виділив їй одну кімнату.

Чесно кажучи, Анна немало здивувалася. Кімната миші виявилася великою і просторою. Шпалери сірого кольору, на стінах усюди картини мишей. Посеред кімнати стояло маленьке ліжко з маленькою ковдрою і подушечкою. На ньому спала миша, одягнена в маленьку маєчку із зображенням Міккі Мауса. Поруч стояв маленький стіл із кількома іграшковими тарілочками. Полуниця, сир, горіх і часточка мандарина лежали на тарілках.

— А як у неї справи з гігієною? — намагалася Анна знайти хоч якусь зачіпку.

— Я чищу їй зуби щоранку і купаю вечорами, — відповів Степан Михайлович.

— Ось як? Що щодо розваг?

— Вона ходить до мене дивитися телевізор.

— У вашої миші що, немає власного телевізора? — витріщивши очі, спитала його Анна. — Степане Михайловичу! Навіщо ви знущаєтеся над твариною! Я чекаю ваших пояснень!

Чоловік мовчав. Він уже чудово розумів, що до нього просто чіпляються. Але що відповісти, так і не придумав.

— А де ваш павучок? — спитала вона його.

— Ось він, під стелею. Я купую йому в зоомагазині мушок, — відповів чоловік.

Раптом по підлозі пробіг тарган.

Анна здивовано глянула на сусіда.

— У вас що, таргани ходять без тапочок? Ви розумієте, що робите? Вони ж застудяться! Негайно подбайте про своїх тарганів! Щоб завтра всі були в тапочках! Вам ясно? Інакше я подам на вас до суду!

Суддя, одягнений у чорну мантію, двічі голосно стукнув молотком.

— Тиша в залі!

Народ трохи заспокоївся і притих. Суддю це цілком задовольнило.

— Отже, слухається справа про злочинні дії щодо... — тут суддя зняв окуляри, придивився в документ і двічі уважно прочитав його про себе. — Щодо... тарганів. Злочинець не забезпечив їх... не забезпечив... тапочками.

Суддя здивовано перечитав скаргу і спантеличено почухав потилицю.

— Що за маячня... — невдоволено пробурмотів він собі під ніс і голосно промовив: — Слово надається обвинуваченню.

До зали вийшла Анна Петрівна й оглянула присутніх. Потім заговорила:

— З усією відповідальністю заявляю, що громадянин Цимбалюк Степан Михайлович, користуючись слабкістю беззахисних маленьких тарганів, не забезпечив їх тапочками. І цим прирік нещасних на неминучий нежить і застуду. За цей злочин він має понести найсуворіше покарання — довічне ув’язнення!..

Степан Михайлович прокинувся в холодному поту. Виявивши себе самого в порожній кімнаті, він зрозумів — це всього лише сон. Але нічний кошмар, який йому наснився, міцно засів у його свідомості.

В одній із шевських майстерень міста цього ранку відбувалася така сцена.

— Чоловіче, я так і не зрозуміла, що ви хочете? — знизавши плечима, промовила дівчина.

— Мені треба пошити тапочки для тарганів, — знову спробував пояснити Степан Михайлович.

— Для тарганів? — здивовано спитала вона. — Ні, ми цим не займаємося.

— А хто займається? Я обійшов уже всі взуттєві магазини в місті й усі майстерні. Де мені зможуть пошити такі тапочки? Я добре заплачу.

— Гаразд, тоді зачекайте трохи. Я покличу майстра, Сергія Стацюка. Може, він зможе допомогти.

За хвилину дівчина повернулася вже з високим хлопцем у робочому фартуху і чорних нарукавниках.

— Молодий чоловіче, мені потрібно зшити тапки для тарганів, — промовив Степан Михайлович. — Це такі маленькі домашні комахи.

— Для тарганів? Ні, так діло не піде, — спокійно відповів хлопець. — Розповідайте мені вашу історію з самого початку...

Увечері між Анною й Олександром сталася сварка.

— Аню! Ти розумієш, що ти накоїла? — обурювався Олександр. — До чого ти дійшла у своєму впертому прагненні позбутися сусіда? Ти що, вирішила досягти своєї мети будь-якою ціною? Це так низько й підло — доводити нещасного чоловіка до відчаю своїми дурними причіпками. Залиш його, будь ласка, у спокої!

— Дорогий, ну він сам винен, — виправдовувалася Анна. — Він відмовився продавати нам свою квартиру. А потім почав просто провокувати мене на рішучі дії.

— Аню! Ти сама розумієш, що говориш? Ти, запекла захисниця тварин, сама всіляко знущаєшся над ні в чому не винною людиною! Отямся! Одумайся! Подивися, на кого ти перетворюєшся!

— Так, я неправа. Напевно, мені не слід було так робити. Але я так хотіла...

— Аню, твоя впертість перетворюється на справжню одержимість. Дідько з нею, з цією квартирою! Нам і тут достатньо місця. Негайно піди до Степана Михайловича й вибачся перед ним. Визнай свою помилку і вибачся. У будь-якій ситуації треба залишатися людиною!

Раптом пролунав дзвінок у двері. Їх відчинили. На порозі стояв він, Степан Михайлович.

— Подивіться, що в мене є! — радісно вигукнув він і ступив усередину. Розтиснувши долоню, він простягнув її Анні. — Це тапочки для тарганів!

І справді, на його долоні темніли кілька чорних цяток невідомого походження. Вони були надто малі, щоб розгледіти неозброєним оком.

Олександр дивився на це й несхвально хитав головою. Анна похилила погляд і не знала, що відповісти. Ситуація зайшла в глухий кут.

У цю саму мить по дубовому паркету прошмигнув великий тарган. Степан Михайлович здивовано подивився на господиню.

— А у вас що, таргани теж ходять без тапочок?

За годину до цього.

Сергій подивився на Степана Михайловича й із серйозним виглядом промовив:

— Коли зайдете до них у квартиру, двері не зачиняйте. Залиште щілину. Я через неї запущу таргана. Щоб напевно!

За дві години до цього.

— Боже, як він став до мене ставитися! Наче я королева мишей! Який він усе-таки славний, мій господар, — подумала мишка, усміхаючись, і вскочила з ліжечка. — Цікаво, що цього разу смачненького він мені приніс?

За три години до цього:

— Ну от, знову в моїй павутині господар залишив мошку, — подумав павучок. — Я ж тільки-но одну з’їв! Він що, хоче, щоб я луснув?

За чотири години до цього:

— Може, і справді з’їхати з їхньої квартири? — подумав Степан Михайлович. — Вони ж так хочуть її купити. Нехай розширюються. Я їм заважати не буду. Тільки обов’язково заберу з собою мишку й павучка. Вони в мене такі славні. А тарганів залишу. Їх багато, і на всіх не напасешся тапочок...