Збірка гумористичних оповідань

У камері з ґратами брязнув засув, і масивні двері відчинилися. На порозі з’явився конвоїр із сердитим обличчям.

— Новосьолов! На вихід! — грізно промовив він. — До тебе прийшли на побачення.

— Що? Знову вона? — невдоволено пробурчав худорлявий чоловік з однієї з нар. — А можна я не піду?

— Не дозволено! — відрізав конвоїр. — Раз уже до тебе прийшли, значить, мусиш іти на побачення.

Андрій Новосьолов, або просто Калач, як його прозвали у кримінальному світі, сидів у в’язниці відносно недавно. Щоправда, вже вчетверте. Він був злодієм зі стажем. І потрапив за ґрати через власну дурість. Утім, як і завжди.

Після цілої низки успішних крадіжок він погорів на пограбуванні квартири пенсіонерки. Причому взяв звідти лише банку варення. Більше у старенької брати було нічого. Саме через те варення поліція Калача й знайшла. Потім співкамерники ще довго сміялися, вислуховуючи його історію.

Так от, ця бабуся ні з того ні з сього почала навідувати Новосьолова у в’язниці. То пиріжків із сиром принесе, то шарлотку спече. Калач до тієї їжі навіть не торкався. Хтозна, що в старої на думці? Раптом отруїти захоче? Зрештою, саме він обікрав її квартиру.

Тому всі гостинці Новосьолов роздавав співкамерникам. І поки що ніхто з них не отруївся.

Одного Калач зрозуміти не міг: навіщо вона до нього причепилася? Що їй від нього потрібно?

— Здрастуй, Андрійку, — привіталася старенька, широко усміхаючись своїм беззубим ротом. — Схуд як! А я тобі пиріжечків напекла, з вишнями. Поїж!

— Дякую, Маріє Сергіївно, але мені ваші смаколики не потрібні, — спробував відмовитися Калач.

— А що тобі потрібно? Ти скажи — я принесу. Може, чаю? Або сигарет? Чи варення?

— О ні! Вашим варенням я вже ситий по горло! Через нього сюди й потрапив! Краще принесіть чаю. І побільше. Можна ще сигарет.

— Добре, принесу. Обов’язково. Тільки розкажи мені, як ти ювелірний магазин обчистив?

— Ювелірку? Та я вам уже розповідав. І навіщо вам це знати?

— А що такого? Справа вже минула. Термін ти за неї вже відсидів. А в нас у дворі бабусі балакають, різні історії розповідають. А я мовчу, як стара дурепа, бо й розповісти нічого. А я тобі і чаю, і сигарет принесу...

---

Справді, через три дні старенька знову прийшла. Принесла чай і сигарети, чим неймовірно потішила Новосьолова. Такий товар у в’язниці був великим дефіцитом — відірвуть із руками.

І пиріжків принесла. Цього разу з капустою.

— Попрощатися я з тобою прийшла, Андрійку, — заявила вона. — Їду я в далекі краї.

— Куди це вам на старості років їхати? — здивувався Калач.

— Не куди, а звідки, — відповіла вона. — Не можна мені тут більше залишатися. Великі гроші на мені висять. Розумієш, про що я?

— Та що ви, бабусю? Банк пограбували? — жартома запитав він.

— Що я, дурна, чи що? Про банк я нічогісінько не знаю. А от про ювелірний магазин ти мені все розповів. І всі твої помилки я врахувала. Тож залишайся тут щасливо.

— Гей, гей! Та ви що, стара, зовсім з глузду з’їхали? Як вам це вдалося?

— Та вже краще, ніж тобі. Ну, прощавай, Андрійку, і не згадуй лихом...