Збірка гумористичних оповідань

Тетяна підійшла до дивана й грізно подивилася на чоловіка.

— Андрію! Оце в тебе заняття! Або в тюрмі сидиш, або на дивані лежиш! — невдоволено сказала вона. — Краще піди з сином уроки зроби! Математику підтягни. А то виросте таким самим дурнем, як ти! Он — самі двійки в щоденнику.

— Якщо я такий дурень, то як же я його підтягну? — спробував ухилитися від батьківських обов’язків Андрій. — Куди мені з моїм убогим розумом математику тягнути!

— Ти мені тут дурника з себе не вдавай! Іди роби, що сказала, а то без вечері залишишся! — пригрозила Тетяна й пішла на кухню, невдоволено бурмочучи. — Казала мені мама: виходь за лейтенанта — вже б генеральшею була! А як за мною молоденький студент доглядав! Он, тепер фірму має, на мерседесі катається. А я, дурепа, за цього недалекого ледаря вийшла! Хоч би сміття виніс! «Голова сім’ї»!

Неохоче підвівшись із зручного дивана, Андрій поплентався до сина в кімнату. Хлопчик різко відклав комп’ютерну гру на смартфоні й удав, що робить уроки.

— Ну що, Саньку? Не клеїться математика? — спитав він, лагідно скуйовдивши синові волосся. — А знаєш чому? Бо ти підручник догори дриґом тримаєш.

Сашко зрозумів помилку й одразу перевернув книжку.

Андрій витяг із кишені яблуко й підсунув синові під ніс.

— Ну скажи, скільки яблук у мене в руці?

— Одне, — здивовано відповів Сашко.

Батько витяг із другої кишені ще одне яблуко.

— Дивись, Саньку. Якщо до цього яблука я додам ще одне, то скільки їх буде?

— Два яблука, — з осторогою відповів син.

— Молодець! А якщо до цих двох яблук додати ще два?

— Чотири! — відповів хлопчик, зацікавившись процесом.

Андрій обернувся й голосно крикнув у дверний отвір:

— Чуєш, мати! А пацан у математиці нормально шарить! Чого ти наговорюєш?

— Дурню! Він у п’ятому класі вчиться! — закричала у відповідь Таня.

— Та ну! — недовірливо промовив Андрій. — Що, правда? Нічого собі час летить! Коли ж ти встиг?

Хлопчик лише знизав плечима й скоса глянув на батька.

Той підійшов до дверей, зачинив їх і замкнув на ключ. Щоб не заважали. Сашко весь напружився. Битиме?

— А тепер, синку, ми з тобою щодня будемо вчити математику, — напівголосно сказав батько. — Математику для дурнів!

***

Цього вечора Андрій лежав на дивані й дивився футбол. До нього підійшла дружина. Вона витирала рушником чашку.

— Чуєш, Андрюхо? Чуєш, що кажу?

— Ну що? — мляво спитав він, не відриваючись від телевізора.

— Санько п’ятірку з математики приніс!

— Ну і що?

— Так уже втретє приніс!

— Ну і що?

— Що ти заладив — що та що? Як ти його навчив? Ременем, чи що?

— Ти що, мати? Я що, звір який, свого сина ременем дубасити? Розумний він у нас. Не в мене пішов. По материнській лінії в нього мізки. Від мене тільки краса!

— Ой, красень знайшовся! Ти себе в дзеркало бачив? Пішов би хоч раз поголився! І шкарпетки зміни. Другий день ходиш!

— А що, їх треба щодня міняти? Вони ж іще не пахнуть.

— Та ну тебе! Краще йди з сином уроки зроби! Професоре!

***

Коли Андрій зайшов у кімнату, Сашко займався улюбленою справою — грав у комп’ютерну гру. Побачивши батька, він одразу гру зупинив.

— Ну що, Саньку, розповідай. Як було діло?

— Ну… це… математик наш, Іван Сергійович, хотів мені знову двійку вліпити. Залишив після уроків домашку робити, а я йому кажу: «Давайте партійку в преферанс, за п’ятірку в щоденнику, у мене й колода свіжа є». Він подумав і погодився. Карта пішла хороша, я всі ходи чітко прорахував, як ти вчив. Ну, я його під горіх і розділав. Це було круто! Просто дуже круто! Я виграв у самого вчителя математики! Розумієш?

— Та ти красень! — похвалив його батько. — Мізки в тебе шарять! Тільки не в той бік. Це ж математика для дурнів. Розумієш, про що я?

— Ні, — відповів хлопчик.

— Пояснюю. У кожній грі що найважливіше? Перемога! І те відчуття, яке маєш, коли перемагаєш сильного суперника, ні з чим не зрівняється. Але один суперник — це для слабаків. А ти хотів би перемогти тридцять суперників? Усього за десять хвилин! Хотів би?

— Так, це було б круто! — загорілися очі в Сашка.

— Тоді ти пройшов етап математики для дурнів, і починається інший — математика для розумних. Коли ти її опануєш, ти вийдеш до дошки й розв’яжеш найскладнішу задачу. Таку, яку не розв’яже ніхто з твого класу! Ці дітлахи дивитимуться на тебе з відкритими ротами й повагою в очах. Ти станеш найкрутішим і втреш усім носа, як курчатам! Ну що, Сашо, слабо поборотися за таку перемогу?

***

Переконавшись, що його ніхто не чує, Андрій набрав номер телефону.

— Іване Сергійовичу? Це Андрій Смирнов. Ну що, здається, пацан наживку заковтнув. Тепер треба його обережно довести. А там уже азарт сам його вперед штовхатиме. Я ж казав: у нас, Смирнових, азарт у крові. Так що до математики ми здібні. Якщо що — тримайте мене в курсі…