Пастки світів

Шлях 4 (Жека та Оріон)

Четвертий шлях був неймовірним, буквально. Він світився гарним неоновим світлом, яке раз у раз перетворювалося на нічне небо. Оріон йшов мовчки, пильно вдивляючись у напівтемряву. А Жека вирішила роздивитися свого загадкового напарника. Його образ і справді заслуговував на окрему увагу: темно-помаранчеве волосся, а зачіска була такою ж, як і в Іджина. Здавалося, ніби він міг би бути зниклим братом Іджина та Драко. Його очі кольору нічного неба надавали йому справжньої загадковості, а одягом слугував фіолетовий суворий костюм.

Оріон зловив на собі погляд Жеки й тихо засміявся:

— Знаєш, я ненавиджу костюми. Батьки змусили його надягнути на випробування.

Жека різко відсахнулася, явно не очікуючи, що він помітить.

— Кхм, я просто дивилася...

Оріон лише посміхнувся.

— Ти схожий на Іджина, — буркнула Жека, вдивляючись у його зачіску.

— На кого? — перепитав хлопець, не розуміючи, про кого зараз іде мова.

— Ну, на того психа з ножами. Того з фіолетовим волоссям і таким же хвостиком, як у тебе, — випалила дівчина.

— А-а... то його звати Іджин. Він цікава персона. — В очах Оріона промайнула цікавість, наче він прагнув дізнатися про Іджина більше.

— Цікава персона? З усього, що про нього треба знати, — це те, що він псих із ножами. — Жека зневажливо пирхнула й подалася вперед.

Оріон хотів було щось сказати, але попереду з'явилися десятки пар білих очей.

— О Боже... — прошепотіла Жека. — Оріоне, сподіваюся, у тебе є якась зброя?!

— Окрім кулаків — більше нічого, — відгукнувся хлопець...

---

**Шлях 5 (Дейзі та Беккі)**

П'ятий шлях був схожий на нескінченну дитячу кімнату. На подертих шпалерах були зображені ведмедики та сердечка. Але наймоторошніше — це те, що тут була кров. Багато крові. Ледь не вся підлога була залита цією червоною рідиною, і можна було лише сподіватися, що вона не справжня.

— Т... тут моторошно, — заскімлила Дейзі, яка намагалася не дивитися на кров, але через її масштаби це майже не виходило.

— Ой, та заспокойся ти! — весело вигукнула Беккі. — Не думаю, що Аґрус узяв би справжню кров. І також не думаю, що він вбиватиме маленьких дівчаток.

— Це... це не допомагає... — Дейзі ще сильніше напружилася через невідомий скрип, який лунав казна-звідки. — Як ти взагалі можеш бути такою спокійною?!

Беккі на мить застигла, але все одно відповіла:

— Я завжди такою була. Я в усьому бачу позитив, навіть якщо інші його не бачать, — впевнено виголосила дівчинка. — У нас у роду Хантер усі сміливі, а я ще й особлива. Ти бачила мій шрам?

Беккі тицьнула пальцем у свою ногу, демонструючи Дейзі шрам.

— Він від енергетичного дроту. Я його знайшла, коли у 10 років ходила по закинутих будівлях. Звичайно, мені тоді дісталося від батька, але який досвід!

— Ти завжди така позитивна і так багато говориш? — запитала Дейзі.

— Так і так! — вигукнула Беккі. — Кажу ж, я завжди така.

Але (як і завжди буває) спокій, який і так лякав Дейзі, тривав ненадовго. Бо буквально одразу, як тільки Беккі закінчила говорити й поправила свою коротку медову зачіску, кров, що наповнювала кімнату, стрімко почала підніматися. А з глибини коридору почувся звук, схожий на шум цунамі.

Дівчата перезирнулися й зрозуміли одна одну без слів: треба бігти!

Малий зріст дівчат зіграв їм на користь — вони бігли дуже швидко, що саме в цю хвилину було неймовірно потрібною навичкою...