Пастки світів

Шлях 8 (Рита та Яматцу)

Восьмий шлях був дивовижним переплетенням реальності та сліпучої ілюзії. На перший погляд здавалося, ніби дівчата йдуть просто неба серед глибокої ночі: над головою рясніли далекі зорі, під ногами шурхотіла м'яка густа трава, а вперед вела лише тонка жовта стежка. Проте варто було зробити крок убік — і нога впиралася в невидиму бар'єрну перепону. Там, куди не вела стежка, стоїть холодне, абсолютно прозоре скло. Нічне небо, поле й навіть подих вітру були лише бездоганною голограмою. Справжньою лишалася тільки ця вузька жовта смуга під ногами.

— Гей... у мене до тебе зараз стільки питань, — раптом заговорила Яматцу, прорізаючи дзвінку тишу.

Рита трохи сповільнила крок і обернулася до напарниці:

— Задавай, поки монстрів ще немає. Скористаємося моментом.

Яматцу м'яко посміхнулася, озираючись на неонове сяйво удаваного неба.

— Тож... перше питання. Не знаю, чи ти знаєш на нього відповідь, але чому наша команда за такий короткий час стала такою згуртованою?

— У нас просто не було вибору, — відповіла Рита з ледь помітними нотками смутку в голосі. Вона подивилася на свої стиснуті долоні. — Якби ми не стали дружнім колективом одразу, навіть страшно уявити, що могло б статися ще на першому етапі.

Яматцу на мить замислилася, тихо карбуючи кожен крок по жовтій стежці.

— Виживання... — пробурмотіла вона. — Ясно. Але ти в цій команді лідер. Ти завжди так щиро хвилюєшся за кожного з нас.

— Лідер... — тихо повторила Рита це слово, і воно прозвучало гірко, наче чуже. — Мене ніколи не вчили бути лідером. Мене змалечку вчили бути зброєю. Вчили захищати тільки себе і не дивитися на інших.

Голос Рити раптом затремтів. Напруга останніх годин, страх за друзів і важка пам'ять про минуле нарешті прорвали її міцну броню. З очей дівчини потекли гарячі сльози. Вона спіткнулася й повільно опустилася на коліна просто посеред жовтої стежки, закривши обличчя руками.

— Мама завжди казала, що команда — це слабкість... — тихо прошепотіла вона. — А... але хіба це справді так?

Яматцу на кілька секунд розгубилася. Вона вперше бачила, як Рита — їхній незламний, стриманий капітан — плаче. Без жодних вагань дівчина обережно присіла поряд на коліна й поклала долоню Риті на плече.

— Послухай. Мій тато казав те саме, — тихо й тепло мовила Яматцу. — Але моя мама завжди твердила протилежне. Команда — це не слабкість. Команда — це друзі. Це люди, які підставлять плече, коли ти падаєш, і витягнуть із найглибшого пекла. Зараз, та й взагалі завжди, мати когось поруч — це велике щастя. Ти не повинна йти крізь цей жах сама. Ми поруч. Ми з тобою.

Яматцу піднялася на ноги й простягнула Риті відкриту долоню.

Рита повільно підняла голову. Її погляд, вмитий сльозами, зупинився на простягнутій руці. Вперше у своєму житті вона щиро засумнівалася в тому, що її мати мала рацію. Команда не робила її слабкою — вона давала їй сили йти далі.

Витерши сльози, Рита прийняла руку Яматцу й упевнено підвелася.

Яматцу переможно посміхнулася й без зайвих слів повела капітана далі по жовтій стежці, яка вже через сотню метрів розширювалася, ведучи геть із території ілюзій.

І ось вони вийшли. Вийшли з важкого проходу на просторий майданчик. Це був майже кінець другого етапу.

Виявилося, що Рита та Яматцу прийшли останніми. Уся команда вже була в зборі: розпатланий Драко із розпущеним рудим волоссям, Деміан зі свою гітарою, спітнілі, але цілі Жека, Оріон, Беккі, Дейзі, Міра, Черрі, Ліза й Дрейк. Усі вони важко дихали, але були живі.

Підлітки стояли навколо масивного, сірого каменю, а трохи далі попереду, прорізаючи похмуре небо, височіли дві величні зловісні вежі.

Але щось було не так...