Пастки світів

Тіло зникло, залишивши по собі лише легке, мерехтливе сяйво, яке за мить розчинилося в сірому тумані.

Рита повільно обернула голову. Позаду стола вся її команда. Яким чином вони опинилися поруч у цей момент — залишалося загадкою, але з їхніх заціпенілих виразів облич було зрозуміло: вони бачили абсолютно все.

Міра мовчки присіла поруч із Ритою й міцно, тепло її обійняла, пригортаючи до себе.

— Усіх не врятуєш... — тихо, майже пошепки мовила дівчина з м'ятним волоссям.

— Але ж... — Рита тремтячою долонею витерла гарячі сльози, що застилали зір. — Я мала щось зробити! Я ж лідер... Я була повинна його захистити!

— Я розумію твій біль. Але ти не маєш звинувачувати лише себе й брати абсолютно все на свої плечі, — м'яко мовила Міра. — Ангели попіклуються про нього там, нагорі. Я це точно знаю.

Міра повільно підхопилася й простягла руку капітану.

Рита прийняла її допомогу й важко піднялася на ноги. Вона розумом усвідомлювала, що й справді всіх урятувати неможливо... Проте серцем просто не могла собі цього пробачити. Кайд був невід'ємною частиною цієї команди. І ось сталося те, чого вона боялася найбільше у світі: вона втратила його... Втратила члена своєї родини.

Але цій безжальній планеті було абсолютно байдуже до людського горя.

Позаду підлітків раптово знявся божевільний, ревучий ураган. Ось так просто. Ніби про пропонованому сценарію — прямо за спинами шокованої команди закрутився велетенський, нищівний смерч...