Пастки світів

Уся команда рушила до другої вежі, яка хоч і була трохи нижчою за першу, але залишалася такою ж велелюбною та монументальною. Проте на відміну від першої споруди, де стояв металевий ліфт, тут на них чекали круті довжелезні сходи, що спіраллю піднімалися нагору.

— Та ну-у-у... — протяжно простогнала Жека, закинувши голову й розглядаючи нескінченний підйом. — Чому ми завжди повинні йти пішки?!

— Не скигли, — грайливо кинув Деміан і першим рішуче ступив на першу кам'яну сходинку.

Одразу за ним рушив Іджин, про всяк випадок тримаючи напоготові свій ніж. Його пальці звичним рухом стискали руків'я. За Іджином подріботів Кайд, який явно почувався значно безпечніше поряд із озброєним і загартованим хлопцем. Далі пішли Зак, який міцно тримав свій зелений меч, та Паша, що крокував поряд. Слідом за ними йшов Драко, який щось захоплено, але тихо розповідав Оріону, поки той спокійно слухав. Далі піднімалися Дейзі та Беккі, міцно тримаючись за руки, за ними — Ліза й Дрейк, а також Міра й Черрі. Замикали колону Рита, Жека та Яматцу, які пильно стежили за тилом.

Сходи й справді виявилися виснажливо довгими. Поки підлітки дісталися самого верху, минуло щонайменше хвилин п'ятнадцять безперервної ходьби.

Вершина вежі представляла б собою простору круглу залу, якби не величезна брила стародавнього каменю, розташована прямо в центрі. На ній були вирізьблені відбитки долонь, розташовані чітким колом, а посередині палахкотіли шістнадцять червоних кристалів. Над кожним відбитком долоні можна було розгледіти вигравіювані написи.

— «Альпака»? — прочитала Жека один із перших написів і хитро посміхнулася. — Я на всі сто відсотків упевнена, що це про тебе, Кайде!

Кайд закотив очі, але все ж підійшов ближче . Відбиток долоні на камені миттєво спалахнув м'яким рожевим сяйвом.

— Здається, я зрозуміла! — весело вигукнула Беккі, плеснувши в долоні. — Над кожним відбитком написано, хто саме повинен підійти. Якщо це правильна людина — постамент починає світитися кольором, який описує її ауру. І якщо я не помиляюся, нам потрібно всім одночасно прикласти долоні до своїх зображень!

— Тоді перевіримо, — впевнено посміхнулася Рита.

Капітан повільно обійшла довкола брили, уважно вголос читаючи кожен напис:

— Що ж... «Псих із ножами» — Іджин. «Єхидний романтик» — Драко. «Рок-музикант» — Деміан. «Проти закону» — е-е-е, гадаю, це Жека. «Життєрадісне сонечко» — Беккі. «Лікар» — Черрі. «Дракон» — Яматцу. «Зелений водій» — ха! Це Зак.

— Гей, ну чому я знову водій?! — удавано обурився Зак, але все одно з посмішкою підійшов ближче, і його відбиток миттєво засвітився яскраво-зеленим кольором.

— Добре, далі, — продовжила Рита. — «Світло в кінці тунелю» — дивлячись на всіх нас, це точно Ліза. «Чорний лицар» — гадаю, Дрейк. «Бетонна стіна» — Паша. «М'ята» — Міра. «Милий ведмедик» — Дейзі. «Загадкове небо» — Оріон. І нарешті... «Лідер». Це я.

Один за одним підлітки підходили до каменю, займаючи свої місця. Камінна плита оживала: сяйво рожевого, зеленого, синього, золотого та фіолетового кольорів перепліталося між собою, відкидаючи дивовижні тіні на стіни вежі.

І ось нарешті всі шістнадцятеро опинилися на своїх позиціях. Затамувавши подих, підлітки завмерли над каменем.

Рита повільно обвела поглядом усю свою команду — кожного з тих, хто пройшов крізь ці жахливі випробування, хто вижив і не зламався.

— Усі готові? — тихо, але урочисто запитала вона.

Команда синхронно й без вагань кивнула.

Рита піднесла долоню до позначки «Лідер»:

— На рахунок три! Раз... Два... ТРИ!..