Пастки світів

Усі стояли біля масивного стародавнього каменю далеко не просто так. На ньому, безпорадно опустивши голову, сидів Зак, а Паша ззаду міцно притримував його за плечі, аби той не сповз на холодну землю. Хлопець виглядав повністю виснаженим і ледь дихав.

Рита та Яматцу прискорили крок і підійшли ближче до решти команди.

— Що сталося? — занепокоєно запитала Рита, витираючи залишки сліз і одразу переключаючись у режим капітана.

Паша підняв втомлені очі на дівчину й важко зітхнув:

— Я... я сам точно не знаю. Коли ми проходили наш шлях, він ніби впав у якийсь дивний транс. Наче його розум просто вимкнули. Я не міг залишити його там на корм монстрам, тому просто закинув Зака собі на плече й потягнув далі. Думав, що як тільки вийдемо на свіже повітря, він отямиться, але... ні.

Тільки-но Паша договорив, як довкола спалахнуло сліпуче яскраве світло, яке ледь не збило команду з ніг. Усі інстинктивно закрили обличчя руками. А коли спалах розсіявся, на загальне здивування, Зак, який ще секунду тому ледь сидів на камені, вже невпевнено стояв на своїх двох, важко спираючись на плече Паші.

Його очі прояснилися, хоча вигляд у нього все ще був трохи спантеличеним.

— Поясніть мені, будь ласка, що тільки-но сталося? — попросив Зак, розглядаючи стривожені обличчя друзів.

— Ти раптово зловив транс, чувак, — першим відповів Кайд, підійшовши ближче. — Паша тягнув тебе на собі пів дороги, і ось ти нарешті з нами.

— Ага, добре... невелика проблема, — пробурмотів Зак, потираючи скроні, а потім раптом спохопився й заозирався довкола. — Зачекайте, а де мій меч?!

Паша посміхнувся, підніс із трави зброю й простягнув її власникові:

— Ось, тримай. Цілий та неушкоджений!

— Так, добре! З Заком та його дивним трансом розібралися, — взяла слово Рита, ступивши вперед і привертаючи увагу всієї групи. — Тепер треба вирішити, що робити з цими двома вежами.

Уся команда обернулася до капітана, очікуючи вказівок.

— То який у нас план? — запитала Міра, переводячи погляд із Рити на похмурі велетенські споруди, що височіли попереду.

— План такий: ви залишаєтеся тут і пильнуєте один одного, а я йду на першу вежу, беззаперечно відповіла Рита. Побачивши, що хлопці вже відкрили рота для суперечки, вона одразу додала: — І не хочу чути жодних заперечень! Я вже роздивилася підніжжя: там стоїть ліфт, і він розрахований тільки на одну людину.

Рита навіть не стала чекати, поки хтось почне протестувати чи вигадувати альтернативний план. Вона рішуче рушила вперед, до підніжжя першої вежі, де справді тьмяно блимали двері металевого ліфта.

— Будь обережною! — навздогін їй вигукнув Драко.

Рита, яка вже ступила всередину кабіни й обернулася до команди, м'яко посміхнулася:

— Ага... До речі, Драко, гарне волосся!

Після її слів Драко миттєво густо почервонів до кінчиків вух і демонстративно відвернувся вбік під тихі хихотіння Деміана та Жеки.

Важкі двері ліфта із гучним брязкотом зачинилися. Кабіна здригнулася й стрімко поповзла вгору залізними рейками, піднімаючи Риту все вище й вище над майданчиком, де залишилася її команда. Перевантаження тиснуло на груди, а серце капітана калатало в шаленому ритмі.

Нарешті ліфт із тихим дзеленчанням зупинився на найвищій точці вежі. Металеві двері розсунулися, відкриваючи простір похмурої, залитої дивним сяйвом кімнати.

— Вітаю... — раптом пролунав із напівтемряви чийсь до болю знайомий, прохолодний голос...